— Казав Капніст, що дід ваш був на Запорожжі кантаржієм[3]. Це правда?
— Так,— сказала Таня. Глафіра наче і не почула. Вона була напружена і насторожена, хоч удавала, що геть спокійна.
— А чули ви, що хто привів би на Січ таємно жінку (бо явно заборонялося), тому присуджувалася негайна смерть? — спитав Тарас. — Щоправда, був і такий химерний звичай. Якщо засудженого до страти погоджувалася собі узять за чоловіка котрась з дівчат, які жили в зимівниках, його прощали. Мабуть, січовики вважали одруження страшнішим смерті, і тут вони, звичайно, мали рацію…
— Як говорити такі дурниці, — не витримала княжна Варвара, — сиділи б краще й далі в самотині.
І знову стало тихо. Шумів надворі вітер, і хльоскав дощ по вікнах.
— О, тихий ангел пролетів… — мовив Тарас невдовзі.
— Ви вмієте ще й розмовляти з ангелами? — озвалася княжна Варвара. — То розкажіть і нам, про що вони говорять.
Тарас схопився з місця, побіг у той куток вітальні, де на тендітнім столику завжди було чорнило, папір та пера, сів і почав писати. Відтоді, як увійшов і глянув на бідолашну княжну Варвару, в душі зажевріли рядки присвяти — відповіді на всю її турботу та вболівання.
На пам'ять 9 ноября 1843 года.
Княжне Варваре Николаевне Репниной.
Душе с прекрасным назначеньем
Должно любить, терпеть, страдать;
И дар господний, вдохновенье,
Должно слезами поливать.
Для вас понятно это слово!..
Для вас я радостно сложил
Свои житейские оковы,
Священнодействовал я снова
И слезы в звуки перелил.
Ваш добрый ангел осенил
Меня бессмертными крылами
И тихоструйными речами
Мечты о рае пробудил.
Поклав перо, взяв аркуш і, підійшовши, подав княжні Варварі.
— Прийміть оцю присвяту, а твір я вам вручу пізніше.
Княжна взяла, хвилюючись, неначе брала не аркушик, а немовля, що тільки-но прийшло у світ, і прочитала. Щоки її поблідли, губи тремтливо стиснулися, немов вона збирала всю силу волі, щоб не вчинити чогось такого, що недозволено в їхньому колі, й стала читати вірш удруге.
— Дайте мені ваше чоло, — сказала вона нарешті й поцілувала поета чистим поцілунком, в якому була, проте, й прихована від інших пристрасть…
Поема була закінчена в селі Андріївці, поїхати куди умовив його Базіль, і прочитати її Тарас зміг тільки аж у кінці листопада, як повернувся до Яготина. В Андріївці ж одверто вперше йому зробили натяк на те, що віл повинен знатися з волом, а кінь з конем. Базіль кривився тяжко, плювався, лаяв усе на світі, проте сказав: “На біса тобі, Тарасе, моя сестра!.. Знайди собі гарненьку та молоденьку, женись…” “Я не збираюся займатись цим найближчі роки”, — утішив його Тарас, хоч сам не був упевнений в своїх словах.
Коли вони приїхали й попали якраз на чай чи на легку вечерю, де всі були, окрім княгині, що занедужала, Тарас уперше виконав свою тяжку обіцянку, якої, власне, прямо і не давав: не підійшов і не подав руки княжні Варварі, хоча вона схопилася на рівні ноги, як тільки він з'явився в дверях вітальні. Вклонився всім і сів за стіл на вільне місце між Базілем і Танею. Варвара вмить зів'яла, нахмурилася і не звела на нього погляду, аж доки чай скінчився і старші вийшли. Правда, Капніст, що саме в них гостював, лишився.
На Базіля найшла весела хвиля (посилена недавно в шинку), і він, хоч як це муляло сестрі Варварі, знов заходивсь варнякати та жартувати. І цього разу всі камінці, хоч непомітно, кидали в її город. Почав з молитви, яку вона дала Тарасові перед від'їздом з Яготина.
Хтось вжив за бесідою це милозвучне слово, і князь Базіль не пропустив нагоди:
— Бідний Тарас Григорович,— зітхнув печально.— Іншим дають у путь-дорогу ковбаси, хліб та шинку, йому ж — молитву… Спинимося, було, обідати; я наминаю, аж тріск іде, а він, сердешний, вийме напахчений духами аркушик, підніме очі горі й проказує свою молитву… А може, ти, Тарасе, лише дивився в аркушик, а сам молився: “Господи! Пошли мені смачне стегно свиняче й кільце кров'янки, бо я охляну, господи, й не зможу денно й нічно читати цю молитву”?
— Не слухайте його, панове, то він усе вигадує,— сказав Тарас, не гніваючись, бо сам любив дотепний жарт, — Молився я єдино, щоб він не з'їв усіх припасів за одним присідом уже на першій станції.
— Е ні! — схопився княжич з місця. — Читав молитву чи не читав? — спрямував довгий палець, мов пістолет, у груди.
— То й що?
— Ось бачите! — зрадів Базіль. — Молитвою Тарас три дні перебивався, а на четвертий — не витримав і согрішив со чаркою, со ковбасою і со шинкаркою…
— Стривай! А де взялась шинкарка?
— …І со борщем, який з усмішкою нам подала шинкарка! — вточнив Базіль.
Варвара, яка сиділа поміж Капністом і Рекордон, зіскочила, немов дівчисько, на диван, пройшла за спиною свого сусіда й побігла геть.
— Василю, ти переборщив, — сказав Тарас докірливо.
— Вона також не знає міри…
— Це все ж, Базілю, не виправдання, — мовив Капніст. — Є речі, з яких не слід сміятися…
— Мене вони поставили в чортзна-яке становище, і я ж повинен панькатися! — скипів завжди веселий княжич.
Тарас відчув, що йдеться про ту розмову, яку з ним мав Базіль в Андріївці, й душа його взялася болем. Не так за себе, як за княжну Варвару. Хотів негайно, зараз же зробити щось для неї, підбадьорити її і втішити. Тяжкі часи для неї ще попереду. Видно, це квіточки, а ягідки ще не дозріли…
— Чого, Григоровичу, похнюпив голову? — спитав Базіль.
— Я думаю.
— Про що? Їй-богу, я не хотів, так вийшло…
— Давай покличемо твою сестру. Ти вибачишся. Я ж прочитаю свою нову поему. Гаразд?
— Мене звільни од вибачення і від поеми! — сказав Базіль. — Тим паче я ще не був у мами.
— То ти ж пришли Варвару!
— Скажу дружині. Швидше її послухається.
— Мені пора, — підвівся й собі Капніст, коли Базіль, кивнувши всім, пішов з вітальні.
— Прошу, побудьте трохи, — спинив Тарас. — Я прочитаю зараз нову поему.
— О! Тут написану? — засяяли в Капніста очі.
— Тут і в Андріївці.
— Це та, присвячена княжні Варварі?
Тарас кивнув. Дістав з кишені зошит і стрівся раптом з поглядом притихлої давно Глафіри. Ступив до неї.
— Побудьте й ви. Сьогодні вам читатиму…
— Нам чи княжні Варварі? — спитала гостро дівчина.
— І вам. Поема їй присвячена, але написана вона для всіх.
Ввійшла княжна Варвара і мовчки сіла біля Капніста. Той щось спитав. Вона похмуро відповіла.
Тарас наблизився до канделябра, де щойно лакей поставив високі свіжі свічі. І враз щось щемно й холодно йому стиснуло серце, як це було щоразу, коли виносив на суд людський своє нове творіння. Передихнув, кивнув чомусь Глафірі й почав тремтливим від хвилювання голосом:
Двенадцать приборов на круглом столе,
Двенадцать бокалов высоких стоят;
И час уж проходит,
Никто не приходит;
Должно быть, друзьями
Забыты они.
Они не забыты,— в урочную пору,
Обет исполняя, друзья собрались,
И вечную памятъ пропели собором,
Отправили тризну — и все разошлись.
Двенадцать их было; все молоды были,
Прекрасны и сильны; в прошедшем году
Наилучшего друга они схоронили…
Як прочитав усю поему, згорнув рукопис і підійшов нетвердим кроком до княжни. Вона тихенько плакала…
— Прекрасно, сильно! — ступив Капніст навпереріз. — Проте не все. В окремих місцях розтягнуто, і є рядки, подібні до вже колись написаного…
Тарас обминув одного з живих героїв твору і зупинився перед Варварою.
— Це вам, — промовив глухо. — Ще до цього рукопису належить мій автопортрет, який вручу вам завтра.
І вийшов геть, не вислухавши її подяки.
…Зайшла зима. Холодна, сніжна, вітряна. Тарас мав більше часу для малювання, яке добряче був занехаяв за “Тризною” і справами, що в них усе було непевне та ефемерне, як уві сні. Годинами сидів з палітрою і проганяв думки про те, що вийде з “Варваріади”, як сам назвав взаємини свої з княжною. Тепер він більше їздив, вивчав усюди настрої простих людей і панства, бо, як сказав би колись у Римі старий Катон, й наш Карфаген повинен бути зруйнований… Княжна Варвара не полишила його у спокої, як він її. Подарувала власне оповідання-сповідь, що звалось “Дівчинка”, і тим його на кілька днів розхвилювала знову. Бідна, нещасна жінка, що вже стоїть на тій трагічній грані, коли всуціль попереду самотина, а за тобою — пустка. Пропаща сила, зайва душа на світі… Страшно!..