Прощання їхнє, власне, вже почалося у ті години, коли вони відтворювали на полотні чужих дітей. Він малював, вона, як мати, бавила базіленят. Вдивляючись у їхні милі личка, в шовкові кучері, в невинно-хитрі очі, в яких було, здавалося, щось від княжни Варвари, Тарас ледь-ледь вгамовував у грудях сум, що дужче й дужче його поймав, спливаючи терпким клубком до горла. Боявся щось промовити чи попросити прибрати ліпшу позу, аби себе не виказати і, може, навіть не розридатись. Власне, він не кохав княжни Варвари… Це щось було святіше і значно вище того кохання, що викликала у нього в серці Ганна і що могла б, напевно, викликати Глафіра. Бідна княжна Варвара… Він чув її тужливу щиру душу, він міг би поряд жити на будь-яких умовах, не виключаючи й любовний статус, бо не була байдужою йому як жінка…
— Васю, сиди рівніше. Варю, тримай отак голівку, — рахубилася з дітьми княжна. Потому поцілувала хлопчика, поправила на грудях бант у дівчинки… Вся — доброта, вся — ласка!..
Тарасові заслало слізьми очі.
Щоб не помітила того княжна і діти, поклав палітру, пензель і швидко вийшов…
За кілька днів прощався зі ще одним красивим сном.
Надворі знялась така хурделиця, що він одразу ж після сніданку заліз у ліжко знову й переглядав журнали, які, хоча й з запізненням, одержували в Яготині. То тут, то там стрічалися знайомі прізвища, і він неначе бачив їх в іпостасі — в трактирі десь, у театрі чи на залитих північним сяйвом нічних мостах, які так любить у Петербурзі вся артистична братія… Пливли думки. Поволі й сам випливав із круговерті, яка його тримала тут, мов на припоні… Гребінка вже давненько у Петербурзі… Брюллов сидить з палітрою в одній руці й застиглим пензлем в другій перед своєю замученою уже давно “Облогою” і думає про свій невдалий — тепер уже колишній — шлюб… З ним надломився великий Карл… А може, творчим людям найкраще жити, як бог пошле, бурлаками, щоб воля їхня не знала пут сімейних? Як ризикуєш, то тільки сам. Удача, слава самі знайдуть, з ким поділитись радістю, а горе, сум чи злий талан осилиш сам. Зламаєшся — теж з легким серцем, знаючи, що не завдав нікому болю…
Вітер свистів та вив за вікнами, й Тарас не зразу почув несміливий, примерзлий стук у двері. Як одчинив, до хати ввалилось щось велике, заліплене так щедро снігом, що годі було вгадати, хто це.
— Добридень вам, — озвалося густим, охриплим голосом, який Тарас уже десь чув.
Він зняв кожух із подорожнього, струсив. Тим часом гість стягнув закляклими руками шапку.
— Федір?! — впізнав Тарас слугу Платона Лукашевича, — Яким ти вітром?
— Панським, — скривився той, зриваючи бурульки з вусів. — Прямо із Березані…
— На конях їхав?
— Пішки…
—- Всі тридцять верст?!
— Я р-рано в-вийшов… — раптом почав тремтіти Федір.
Тарас побіг в їдальню, налив горілки в келих (добре, що був учора Фішер[4] з своїм запасом!) і влив, —у гостя рука не слухалася, — прибульцю в рот. Той хекнув, весь стенувся, немов витрушуючи з грудей мороз, й лише тоді поліз за пазуху й дістав якусь цидулку.
— Вам пан прислав…
Тарас схопив той папірець і прочитав, злякавшись, що там таке нагальне діло, в якому кожна мить на вагу життя чи смерті. “Брате! — писав Платон. — Як зможеш, прибудь до мене. Маю листа зі Львова від Головацького. А ще — вино токайське, яке мені привезли вчора з Києва. Платон”.
— Це все? — спитав похмуро Федора.
— Нічого більше не давали Платон Якимович…
— Скотина твій Платон Якимович! — скипів Тарас. — Скидай скоріше чоботи й лягай у ліжко! — крикнув. — Погнать людину за тридцять верст чортзна-чого… Скотина!.. Чого стоїш? Негайно знімай свою взувачку і — в тепле ліжко!..
— Треба назад іти… — озвався сумно Федір. — Наказано сьогодні ж бути вдома…
— В степу замерзнеш!
— Мушу. А то приб'є. Вже краще…
— Я не пущу!
— Спасибі… Ліпше я вже піду. Назад дорога довша.
Федір став одягатися.
Тарас пішов до кабінету, вмочив перо і написав, роздрипуючи чорнило: “Як можеш ти, козацький син, через якусь дурницю чинить таку жорстокість?! В мороз, в завію послати людину пішки за тридцять верст! Оце любов до ближнього? Оце козацька воля, якої ти бажаєш для України? Катюги всі ви, змії, що ссете кров з грудей свого народу! Ноги моєї не буде більше у Березані!”
Згорнув, тицьнув у руку Федорові.
— На. Віддаси своєму панові, — сказав похмуро. — 3 богом!.. Стривай! Ти їв сьогодні?
— В корчмі, недавно… Може, не віддавати панові цей папірець? — спитав тривожно.
— Треба, — сказав Тарас. — Ми надто вже терплячі до цих свиней годованих, їх треба всіх!.. — махнув рукою.
— Добре… Здорові будьте, батьку!
Пішов у сніг, в хурделицю. А чи дійде?..
Метався по кабінету, й думки також металися, пекли нестерпно душу. Хотів піти до князя, щоб попросити коней до Березані, і не пішов: одного поля ягоди! Словами добрі, лагідні, а як до діла… Смішно! Свої пани, не шляхта!.. Розвісив губи, радий, що всі до нього приязні, приймають, ніби рідного, ще й називають братом!.. Ось він, твій “брат” Платон в натурі, без машкари. Собачник, собача кров!..
На другий день ополудні той самий Федір знову прийшов до нього за тридцять верст і мовчки подав шматок одірваного сяк-так паперу. Цидула ця була коротка й така відверта, що далі нікуди: “У мене таких олухів, як той, що привіз тебе до мене, триста!”
— Ти знаєш, що написано на цім папері? — спитав Тарас у Федора.
— Мені того пан не казав.
— Що він вродзоний шляхтич, а я кріпак недавній і що таких, як брат мій, який привіз мене у жовтні до Березані, у нього триста душ.
— Дозвольте мені піти,— сказав похмуро Федір.
— Не змерз?
— Ні. Пан помазав оцтом біля хвоста…
— Бив?!
— Лиш погладив. Якихось два десятки всипав, і то не сам!.. — всміхнувся криво Федір.
Від гніву дух перехопило. Безсилий був щось вдіяти, і це найбільше мучило.
— Листа звелів не брати, — долинув хриплий голос.
— То йди… — промовив, стримуючи сльози. — Вибач, тебе підставив під батоги.
— Йому що є причина, а що нема!..
Як справився з осклілим серцем, Федір уже пішов. Чорніло тільки розталим снігом, де він стояв…
Останній акт “Варваріади” розіграно було на рівні поганих драм. Капніст узяв на себе роль духівника, довіреної особи батька-матері і виконавця вироку, що за всіма ознаками був остаточний й оскарженню не підлягав.
Почав з княжни Варвари, а як добився успіху й скарав її самотністю на все життя, узявсь за іншу жертву.
Коляска вже була готова, коли ввійшов до флігеля і запропонував, а може, просто оголосив:
— Ну що, Тарасе Григоровичу, засиділись ви, мабуть, тут. Поїхали до Ковалівки! Моя дружина скучила, та й є про що погомоніти нам тет-а-тет…
— 3 речами чи без речей?
— Навіщо ж так! Нам треба поговорити. Без зайвих вух, не кваплячись…
— Ця прямота вам робить честь.
— Я ж офіцер, Тарасе, а не манірна панночка.
— Там знають?
— Так.
— Поїхали!
Як тільки вихопилися з Яготина, Капніст почав розмову;
— Я можу бути з вами цілком одвертим?
— Дивно… Боюсь, що ви не зможете, — сказав Тарас, дратуючись. Аби чогось не сталось, заметушилися, мов шершні!..
— Ви розумний, Тарасе, добрий, і не хотіли б, аби сімейству, яке вас щиро любить і поважає, зробилось зле?..
— Я не замислив нічого злого для Рєпніних.
— Буває зло приховане…
— Ви обіцяли бути цілком одвертим.
Капніст помовчав, глянув краєчком ока на співрозмовника (сиділи поряд) і запитав:
— Ви бачите, в якому стані княжна Варвара?
— В доброму, живому стані.
— Ви не шануєте її нітрохи?
— Люблю, як може брат любити свою сестру.
— Облиште ці химери! Княжна також мені про це співала. Ми ж не малі й не з'їхали ще, слава богу, з розуму, аби повірити в безглузду байку. Братство таке, як правило, веде до шлюбу…