— Це не природно?
Капніст промовчав. Потім сказав із притиском:
— Варвара роду княжого…
— А я — кріпак! — скипів Тарас. — Із цього й треба було почати.
— Ви не кріпак — художник, — мовив Капніст спокійно. — І все ж княжні Варварі…
— Потрібен князь?
— Принаймні…
— Даремно ви так сполошилися! Із неї вийшла б гарна, розумна, добра жінка, та вся біда у тому, що серед ваших княжичів та усіляких інших панів-псарів немає їй до пари жодного.
— Вважаєте, що тільки ви…— всміхнувсь Капніст.
— Ні, не вважаю! Мені її безмірно жаль, та я нічим не можу допомогти… Я з кріпаків, з народу, і місце моє між бідних, простих людей. Варварі ж зась. Для вас народ закритий, як і для нього жорстока ваша каста. У нас дороги різні, й вони зійтися можуть лише в бою — лице в лице, у лавах, повних зненависті!..
Капніст нічого не відповів.
— Даремно її козацький прадід беріг батіг у шафі. Хто паном став, напився з народу поту й крові, тому нема шляху назад, між ним і нами прірва.
— В тобі кричить образа, — сказав Капніст, вдоволений, що так успішно (і швидко!) виконав свою нелегку місію.
— Ні, гнів, — сказав Тарас. — Ви стямитеся, та буде пізно!
— Згоден, що нас колись приріжуть свої ж селяни, — мовив на те Капніст. — А поки що прошу вас більше не повертатись у Яготин.
— Тепер все ясно. Дякую. Одне питання тільки. Це воля князя чи і княжни Варвари?
— Й княжни Варвари.
— Бідна… — зітхнув Тарас. — Не помогла, сердешній, і прадідівська реліквія…
Щоб не було пересудів серед домашніх, йому іще “дозволили” вернутися на кілька днів, скінчити портрет онуків князя і копії з його портрета.
Назовсім поїхав він з Яготина на другім тижні уже нового року.
Княжна Варвара кинулася йому на шию і, плачучи, перехрестила йому чоло.
Тарас хотів щось мовити їй на прощання, але не зміг. Ховаючи налиті слізьми очі, метнувся геть з кімнати.
Баскі булані вже нетерпляче місили білий, дитинно чистий січневий сніг, що під копитами ставав брудним, аж чорним…
Вже почало світати, а він лежав одягнений на ліжку в камері й переживав іще раз сумне прощання в Яготині. Найбільше йому тепер боліло, що за усім тамтешнім побитом і жениханням, — коли так можна висловитися про їхні складні взаємини, — він призабув важливіше — неволю рідних йому людей. Звичайно, брав замовлення і малював портрети, проте не в повну силу. Може, той задум був ще з самого свого початку більше, ніж легковажний і нездійсненний, але ж він був і спробувати його здійснити — святий обов'язок!.. Його п'янила воля, нове становище межи людьми, — чи пак, панами, — і він пустився берега… Страшно тепер подумати, що з ним було б, якби узяв княжну Варвару. Появ жону, як мовилося в старі часи… Від того він не став би князем, та увійшов би в її родину, в кола, в яких він був лиш гостем. “Це хто такий?” — питали б люди, — чи пак, пани, — й відповідали б пошепки: “А-а, муж княжни Варвари…” — “Чого це він такий похмурий?” — “Вірші уже йому не пишуться…”
Всміхнувся. Добре тепер тобі вигадувати, як там було б!.. Так добре, що далі просто нікуди. Лежиш собі, відпочиваєш. Одне погано тільки, що на замку й за гратами і що твоє прийдешнє в чужих руках… Усе в руках господніх!.. Голос княжни Варвари? Мабуть, вона за ним печалиться, шукає, як би вирвати його з жандармських лабетів… Це щастя, що він один як палець, що не страждають нині його дружина, діти!..
Фонтанкою промчав якийсь спізнілий (а може, ранній надто) екіпаж, і знову стало тихо. Як добре, що є в людини пам'ять, що все прожите нами належить нам і що до нього короткі руки навіть синьомундирих!.. Ось тут його мордують (лише морально поки що), а він всю ніч гуляє по рідній своїй землі, мов той козак-нетяга, й ніхто йому того не може заборонити. Йому кують кайдани, а він ширяє соколом над запорозьким безкраїм степом і видивляє крізь чорну млу кріпаччини святую волю, чує пісні свого народу ще тих часів, коли його не змусили зійти з коня, віддати гостру шаблю і похилити голову… Допоки в нас є пам'ять і є душа, ми вільні навіть у казематах, а без душі, без пам'яті — раби й на вольній волі!..
Десь дзигарі пробили п'ять. Почулася різка команда, кроки. Хтось перевірив замок дверей, пристукнув, мов кінь копитом, чоботом, і кроки — інші, сонні — прогупотіли тихнучи…
Заснути б!.. Він заплющив намучені безсонням очі, й сон огорнув його туманним мревом, як немовля…
Прокинувся від обережних поштовхів.
— Як ви мене злякали! — зітхнув солдат полегшено. — Я вже було подумав… Вставати час.
— Не спалося мені всю ніч, земляче…
— З незвички всім не спиться. Та це мине. Людина звика до всього. Спершу, було, в казармі я теж не спав — все думав, думав… А довелося якось ставати в стрій з шпіцрутеном — я навідріз! Усипали й мені з півсотні — допомогло…
— Ну, Сидоров! Опять болтаєш? — почулось десь у коридорі.
Солдат швиденько вийшов і причинив важкі окуті двері.
Було вже зовсім видно. На вулицях усе густішав гуркіт та цокання об брук підків. Санкт-Петербург — простий, трудящий — ставав до праці. Панський ще міцно спав… Коли ж за нього візьмуться його нові мучителі? Десь серед дня, напевно. А може, їх примусить нагальність справи і значення, яке, з усього видно, їй надають, приїхати сюди ще зранку… Жаль, не звільнив свою рідню!.. Для того, — аби добути гроші, — він розпочав, як повернувся до Петербурга, свою офортну серію про Україну. Тепер вона приречена, як і багато дечого в його житті!.. Не мав ілюзій щодо своєї долі, бо тут було недремне “око государево”, а він посмів у віршах сказати щиру правду й про августійших катів народу. Спочатку мав би викупити братів, сестер, а потім уже до діла братися… А втім, у цьому теж є небезпека відступу: свої, приватні справи, коли на них зважати, так нас засмоктують, що на велике діло не залишають уже снаги. Вони ж нам служать часто і виправданням байдужості чи небажання офірувати в ім'я народу, волі та справедливості. Своя сорочка до тіла ближча — істина, чи постулат, що робить народ безсилим, кволим і непридатним до громадянських рішучих дій…
— Ви й досі ще не встали? — приніс Сидоренко з трактиру тацю з їжею.
— Журюсь, що дечого не доробив, — сказав Тарас. — Коли б знаття…
— То ж недаремно кажуть, що від суми та від тюрми…
— Тоді про це не думалося…
День проминув у марному чеканні виклику до кабінету слідчого. Уже надходив вечір, коли цей друг сердечний і рідний батько заблудлих душ з'явився сам. В партикулярнім одязі, з привітним, милим усміхом.
— Ну, як ви тут? — спитав з порога, ніби прийшов у гості.
— Кукаємо, — сказав Тарас.
— Це що… — оглянув Попов похмуру камеру, неначе був уперше. — У Петропавловській — ото, скажу вам, камери! Каміння, вогкість, а на додачу — ще й пацюки… Зайдеш по службі іноді на п'ять хвилин — п'ять днів потому моторошно… Не дай вам бог!..
— Сідайте, — вказав Тарас на ліжко.
— Спасибі. Я вже якось… — всміхнувся Попов, — Хоч тут не камери, а номери, як у готелі, сидіти в них не з медом! — пожартував. І все ж присів на край вузького ліжка. — Сідайте й ви.
— Я й так сиджу, — підтримав жарт.
— Печально…
— Радуватись нема підстав.
— Ви знаєте, я всю добу продумав, шукаючи для вас якогось виходу… Не поспішайте мене спростовувати! — підніс рішуче руку. — Гадаєте, мені приємно, коли такі таланти, такі уми Росії марнуються, йдуть у Сибір, на каторгу або в солдати? Я патріот… Не смійтеся! Так, патріот. І гірко мені дивитися, як із дурного розуму… Пардон! Через свою наївність і недосвідченість такі чудові люди занапащають собі життя.