Не каявся, що поводив за носа цю білоброву бестію. Бач, уявив, поганець, що має діло з тетерваком, якого легко можна накрить сільцем підступності!.. А що, як хтось повірить цьому “друзяці” й щиро розкриє душу?.. Добре, що він нікого з братчиків не посвятив у той насправжній повстанський план, який у серці виплекав і вже почав потроху здійснювати на Україні… У ньому теж братерство. Не всеслов'янська — бідацька єдність усіх слов'ян… Щоб років три-чотири побув іще на волі, здригнувся б трон, завирувала б уся імперія!.. Так по-дурному вскочили. Тепер усі затаяться, позалізають нишком поглибше в нори. А жаль… Була надія!.. Республіки братів-народів… Славно!..
— Даремно ви, Тарасе, взяли на кпини слідчого, — ввійшов Сидоренко з обідом із трактиру. — Хто прагне в рай, і чортові повинен свічку ставити… Тепер він буде мститися за те, що ви його пошили в дурні.
— Як бог не видасть, свиня не з'їсть, — махнув Тарас рукою. — Склади мені компанію. Самому сумно їсти.
— Не велено, — зітхнув солдат. — Спасибі… З усього видно, скоро вас поведуть до Дубельта, — сказав тихенько. — Там ви вже не дражніться…
— Дякую. Ти як сюди попав, земляче? Пан здав за щось чи витяг номер?
— Ат, із дурного розуму. Найшло — і вліз у це лайно… Біжу, бо унтер!..
— Сидоров!
— Я тут! Обід приносив.
— Ну, Сидоров, наплачешся на гауптвахті!
— Велено ж приносить їм обідати…
— Дурак! Базікать з ними не дозволяється! Утямив?
— Слухаюсь, вашблагородіє! — гукнув чимдуж Сидоренко і чітко вийшов у коридор. Ще й підморгнув Тарасові.
За ним конвой прислали на третій день. Кремезних два жандарми ввалилися, немов ведмеді, в двері й одразу вихопили із піхов шаблі.
— Пішов! — звелів один і перший рушив з -камери. За ним — Тарас. А другий гримів слідом підковами, як добрий огир.
Був теплий день. Весною пахло навіть у цім дворі, де все нове, весняне пригнічувалося ще в брості. Десь, на Фонтанці, мабуть, заклично кахкали розбурхані квітневим вітром крижні… Блакить і простір!.. Воля!..
— Пішов! Пішов! — паняє, немов худобину, конвойний вістрям шаблі.
— Послухай, ти, обережніше, — сказав Тарас. — Не знаєш, хто я, що я, а вже поводишся, мов з каторжанином. А може, я ні в чому не завинив?
— Дивак. В Росії всі винуваті в чомусь!
— Окрім царя і нас, жандармів, — з усмішкою додав його напарник. — Давай, давай!
Вони ввійшли у більший корпус, спустилися два марші вниз, а потім стільки ж пройшли одразу вгору і коридором вийшли до розмальованих, парадних, мабуть, сходів. Дивно, що він цього нічого не пам'ятає, хоча вже був тут у день приїзду…
Ступав по білих сходинках і роздивлявся химерних левів з крилами на золотавих поручнях, пастушок поряд з вівцями на мармурових стовпчиках. А потім звів на стелю очі й пірнув у вік минулий, де ще могли вживатися і пастораль, і диба, і безпросвітний несмак кріпосника…
Нараз себе й жандармів побачив у величезнім дзеркалі. Зарослий весь, неначе старий варнак із лісу… Пан генерал злякається…
Годинник-ваза, який стояв над дзеркалом, пробив четверту годину дня.
— Давай-давай! — штовхнули в бік. — Роззявився…
— А може, він ніколи себе не бачив у дзеркалі? — хихикнув другий.
— Зараз йому розпишуть пику! Назад ітиме, то не впізнає.
Жандарм постукав у позолочені високі двері, прислухався… і відчинив.
— Дозвольте ввести, вашблагородіє!
— Введіть, — сказав похмуро Дубельт, спідлоба змірявши заарештованого. — Самі побудьте там, за дверима.
У кабінеті, крім генерала, було ще двоє: Попов і незнайомець, так само в партикулярнім одязі. В каміні горів огонь. На столику стояла пляшка й прозорі зграбні чарочки…
— Що, випить хочеться? — вловив Тарасів погляд пан генерал.
— Ні, — відповів спокійно, як наповчав його земляк Сидоренко.
— Ти, кажуть, дружиш з Бахусом?
— П'ю, як і всі, не більше.
— А вірші пишеш п'яний чи при тверезім розумі?
— Певно сказать не зважуся…
— Пакость таку писати можна лише в гарячці, — бридко скривився Дубельт, ткнувши рукою в грубий зошит.
Тарас промовчав.
— Ось вона, мужицька вдячність! — підніс повчально палець пан генерал. — Воля таким шкідлива! Викупили, знайшлись добренькі… Хто із кріпацтва викупив? Який болван?
— Тут, ваше превосходительство… — хотів Попов сказати щось. Та генерал його спинив.
— Ну? — запитав Шевченка, пронизуючи його суворим поглядом.
— Сказати можна, сам імператор… — протяг Тарас, любуючись очима Дубельта, що враз полізли рогом. — Великий Карл намалював портрет Жуковського для імператорської родини, і за ці гроші я викуплений у Енгельгардта.
— Який ще Карл? — отямилось превосходительство.
— Брюллов.
— А-а, це від нього втекла дружина, знаю! Таки болван, — поглянув багатозначно на двох своїх помічників. Ті усміхнулись трепетно. — А чом це ти, художник, не малював, а кинувся писати вірші? Щоб сіять смуту і невдоволення?
— Ні. Я з дитинства любив поезію і малювання. Почав писати ще кріпаком…
— Навіщо, в ім'я чого?
— Вони самі писалися, — знизав Тарас плечима. — їх підхопили, видали й просили ще писати…
— Хто?
— Земляки, вкраїнці.
— Продовжуйте, — кивнув Попову Дубельт і пересів у крісло біля каміна.
Попов прокашлявся, заглянув скоса в якийсь папір і запитав:
— Є свідчення, що ви були активним членом Товариства святих Кирила та Мефодія. Хто заснував це Товариство? Хто написав його статут?
— Я тільки тут почув про це, і свідчення, коли вони насправді є, брехливі.
— Святий, святий!.. — озвався Дубельт. — Вперше він, бачте, чує… А хто кричав найдужче на зібраннях і закликав до винищення усіх панів?!
— Не знаю. Бо я не був присутній.
Попов заждав, чи ще щось скаже Дубельт, і запитав так само різко, як генерал:
— Де ви збиралися дістати зброю, коли і за яких обставин застосувати?
Запала тиша. Чути було лише рипіння пера.
— Я вже сказав, що не причетний до будь-якого Товариства. І через те не можу на це питання відповісти, — промовив Тарас спокійно, хоча й стривожився. У Товаристві, власне, не ставилося питання збройних виступів… То, може, хтось потрапив до рук жандармів з інших, тих, що слов'янську єдність і спільну волю прагли здобути в битвах, кров'ю?
— Ми володієм свідченням, що саме ви спонукали всіх до активних, рішучих дій і що людей лояльних і щиро відданих престолу та імператорові ви називали не раз падлюками. Це правда?
— Ні.
— Все бреше! — схопився з крісла Дубельт і знову сів. — Ну, ти в мене дограєшся! — додав крізь зуби. Рвучко налив | у чарку, випив. Потому плюнув люто в огонь каміна.
— Більшість із ваших віршів — пасквілі на лад, на уряд. Може, ви їх навмисне писали так, такими, щоб розповсюджувати ідеї вашого таємного Товариства і готувати збройне повстання? — спитав Попов.
— Писав, та й годі, — мовив на те Тарас. — А про якесь повстання я вперше чую…
Як ви дійшли до того, що написали бридкі, злочинні вірші супроти священної особи государя імператора та августійшого його сімейства, забувши в них своїх високих благодійників?
Тарас замислився, не поспішав давати відповідь. Тут треба, мабуть, сказати правду, оскільки він не скаже більше, як вже сказав у віршах. Правда ця проти них, за нього. Не пасквілі він написав, а те, що чув, що бачив скрізь на власні очі!
— Бувши ще в Петербурзі, я всюди чув невдоволення та гнівний осуд государя та уряду. Повернувшись на Україну, почув ще більше й гірше між молодими людьми й статечними; я побачив нестерпну бідність і неймовірне, просто-таки жахливе пригнічення селян панами, посесорами та економами-шляхтичами, й все це робилося й робиться іменем государя та уряду. Неправда, зло, неволя, гніт, безправ'я!.. Від цього можна не те що віршем висловити своє обурення, а навіть з глузду з'їхати. Якби ви тільки глянули на це життя, на ці страждання!..