— Досить! — схопився Дубельт на рівні ноги. — Чи ти і нас бажаєш понавертати до Товариства святих Кирила й Мефодія? А ще казав, що не ганьбив ніколи уряду та государя. Якщо вже й тут, при нас усіх, не стримався і розпустив дурний язик, то що вже мовити про зібрання у Києві!.. Негайно, все, що знаєш! — затупотів ногами. — Бо я звелю застосувать тортури! Мої хлоп'ята зроблять за півгодини з тебе торбу із переламаними кістками!.. Ну?!
— Крім того, що вже сказав, нічого я не знаю, — мовив Тарас спокійно. І тим ще більше підлив в огонь олії.
— Недолюд, виродок! — пустився зовсім берега пан генерал. — Згною в тюрмі, на каторзі! Геть, геть з моїх очей, бо я приб'ю тебе на місці, зараз же!.. Конвой! Конвой! — заверещав, неначе його хтось пік чи різав. — Забрать його!
Влетіли два молодці з оголеними шаблями, взяли під пахви й вивели.
— Пустіть! Якого біса!.. — повів Тарас плечима уже на сходах побіля дзеркала, й вони прибрали руки. Поправивши мундир, один пішов попереду, а другий, кинувши своє “давай!”, ступив назад.
— А ти, брат, штучка!.. — мовив, коли спустились сходами в напівпідвал, і, як здалось Тарасові, захихотів.
У камеру його ввели, як у могилу. Морок тут був густий, застояний. Вікно і навіть грати на тлі його зливалися в суцільну темну пляму…
Не чув, коли пішов конвой, коли замкнули двері (йому щоразу серце проймалось тихим болем) і як приліг на ліжко. Лежав, дивився в темінь і намагався визначити, чим повернулася до нього доля — спиною чи осяйним своїм лицем. По тому, як було смеркотно в камері, в його душі, напевно, міг зробити сумний для себе висновок… Тоді поглянув на діло так, немовби в ньому йшлося про когось іншого, а не про нього. Переглядав з цікавістю виставу “Допит у генерала” і не знаходив похибок у поведінці й відповідях героя драми. Може, було б прикинутися таким, яким його вважає пан генерал?.. Хто знає, чи помогло б, а сам би потім бридився не день, не два. Для Дубельта він хлоп і бидло й досі, дарма що вже поет, художник, що вільний дев'ять років… Минуло дев'ять років, як він на волі! Сьогодні двадцять перше, а завтра двадцять друге — день визволення, день найщасливіший в його житті!.. Аж дев'ять років!.. Тільки якихось дев'ять років… А тридцять три прожито!.. Вже тридцять три… З них двадцять чотири роки — в пітьмі неволі! Ні, трохи більше. Від п'ятого числа, коли його взяли жандарми на перевозі через Дніпро, він, власне, втратив волю. Надовго?.. Може, на все життя!.. Якщо пошлють солдатом десь на Кавказ чи на Урал, за Каспій, назад йому не повернутися… Украли іроди сімнадцять днів! Не повних дев'ять років…
Йому так жаль зробилось отих украдених у нього днів, що сльози виповнили розплющені широко очі й поволі стали скочуватися по скронях…
Не витирав, не намагався угамувати. Тут їх ніхто не бачитиме, а може, стане легше…
Коли приніс Сидоренко вечірній чай, удав, що спить.
— Ну й чоловік! — не добудившись, зітхнув солдат. — Після такого допиту спить, як дитя…
Це звеселило трохи. Пожалкував за чаєм навіть. Та не покликав, не попросив принести знову: мабуть, усе вже випито, і землякові було б незручно…
На вулиці або в дворі тим часом спалахнуло світло, й камера ледь проясніла. Грати лягли на двері й стелю побіля них, мов перекрили дужче йому дорогу звідси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язниці широкий шлях, а з неї — тільки стежечка… Погрожував йому тортурами… Кортить катюзі вишмагати, як кріпака, не може він змиритися, що хтось позбувсь неволі, що став також людиною, та ще й не просто там міщанином, ремісником, а як-не-як художником, ще й вихованцем уславленої на всю Росію Академії! О, їм усе дозволено! І вишмагають, і покалічать, і ти ніде, ні в кого не знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про імператора або імперію, закон втрачає силу і діє тільки примха та дикий страх тирана, що десь глибоко в серці невольно носить сумнів у правоті й законності своєї влади. Сумнів — це звір, який постійно жадає жертви, крові. У грудні двадцять п'ятого він випив повну чашу, цей царський звір, ця сутність царя Миколи Першого. Відтоді страх стоїть за троном тінню, мов кат з мечем. Котилися ж із плахи імператорські голови!..
Коли б йому заснути й справді. Ранок мудріший вечора. Хоч, правду кажучи, навряд чи він щось вигадає, щоб вирватися з цього сільця. Тут звикли не виявляти істину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити, а навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому їхня служба, бо цар повинен знати, що Третій відділ пильно стоїть між ним і підданими, що тільки в них, жандармах, його безпека й спокій…
Заплющив очі. Тихо почав наспівувати далеку журну пісню, що хтозна-як потрапила до нього в душу. Певно, її співала мати біля колиски Йосипа… А мо', сестра… Попри неволю й злидні, в селі у них співали й знали пісень без ліку… Навіть серед двірні у Вільні жили ті милі співи. І в Петербурзі. Тільки зберуться двоє-троє кирилівчан і впевняться, що пан не вдома, зразу ж озветься з серця пісня. То був немовби голос землі, з якої вирвали їх повелінням пана й упхнули в цю собачу будку біля палат, де мешкає вельможний їхній власник… Що сталося б з убогим тим козачком Тарасом, якби не пісня рідна, не земляки!..
Пробило десь дванадцяту, а сон не йшов. Натомість пливли думки, летіли, неначе дикі гуси в осінньому сумному небі… Боже, це ж він уже, напевно, не проведе їх поглядом на вольній волі, вільний, як і вони!..
І знову сльози стисли йому судомно горло. Проте здолав їх, змусив йому скоритись. Мовчки співав собі ту пісню, що присипляла братика, а сон не йшов, бродив усе десь манівцями міста… Як він бродив у першу свою весну в Санкт-Петербурзі… Скільки спливло води за ці роки, як все довкіл змінилося!… Й найбільше він…
Не спалося, а ніч — як сива туга… Немов туман, що з моря вповзає в місто веснами…
…Уперше вийшов з двору аж навесні, коли водою взявся і задзвенів струмками столичний сніг. Стояв туман, в якому ледве вгадувалося низьке квітневе сонце. Баскі змокрілі коні вихоплювалися за кілька кроків, хлюпали на нього талим снігом і пропадали знову. Сани навпереміш з каретами… Тулився до вогких стін, покритих слизькою пліснявою (гав не лови, бо це тобі не Вільно, а Петербург!), і прагнув щось розгледіти, побачити незнане місто не тільки першим планом, а й з перспективою, як на картині. Старий Рустем навчив його цій мудрості. Щоправда, він показував на полотні, накреслюючи умілим, звичним рухом деталі плану і перспективи… Туман також був сірий, як полотно…
— Побережись! — гукнув з туману кучер. Протупотіли мимо швидкі копита, зблиснула карета золотом, і щезло все… Натомість вималювався ажурний міст, підвішений на ланцюгах над річкою або каналом. Складалось дивне враження: міст вів кудись у невість, спирався тільки ближнім своїм кінцем на берег… Карети, люди канули десь там, зникали… Звідти, із небуття, з'являлись інші, мчали, летіли, йшли…
— Побережись!..
Став збоку, сперся на огорожу річки й глянув, притримавши рукою шапку, вниз. Вода була важка, холодно-сіра, крига — з побляклим снігом, чорна…
Промчали кілька синьомундирих вершників, і міст зітхнув натужно, застугонів. Напевне, йому також нелегко щодня витримувати такий тягар…
За річкою з туману вималювався високий шпиль, якісь крилаті постаті людей чи птахів… Сонце ледь-ледь підсвічувало, й вони пливли, здавалося, довкіл шпиля у небі, немов живі…
Із острахом ступив на міст; той ледь тремтів, погойдувався від двох карет, що мчали одна за одною. Йому казав хтось із дворових, що цим мостом і вулицями, які за ним, дійти невдовзі можна до набережної ріки Неви й палацу, в якому ніби живе сам цар. У Вільні, коли народ піднявся на боротьбу, він чув не раз і навіть читав на аркушиках, які вночі розклеювали на стінах, що імператор — тиран, пригноблювач, кат і душитель волі. А тут на нього моляться, збігаються з усіх-усюд, коли почують, що проїздить… Він, правда, сам не бачив, а тільки чув від інших, від тих, що вже виходили із двору в місто… Вийшли б стрічать царя в Кирилівці? Напевно, так. Виходять же до перелазів, стоять і довго дивляться, коли в село в'їжджає барвистий полк гусарів… Ба, навіть зирили, мов на якеєсь диво, на гурт свиней, яких чомусь переганяли з Моринців аж у Вільшану!.. А тут — сам цар!..