Коли зійшов на тверду землю, відчув себе певніше. Обабіч, — ще в тумані, який поволі рідшав, — підходили аж до дороги ряди дерев, і зринула в душі тривога, що він прямує не в той, що треба, бік і вже виходить з міста… Тоді чому ж околиця така багатолюдна? Що тут робити панству?.. У Вільні йому доводилося бувать на вуличках, де тулиться нужденний люд; карети там не стрінеш. А тут — одна за одною!..
Зітхнув полегшено, коли побачив знову широку, справжню вулицю, де кожен дім немов змагався з іншими в красі, багатстві, пишності. За всі сімнадцять років свого життя він ще не бачив вкупі такої сили розкоші, таких палаців, вишикуваних один побіля одного, й такої кількості карет, панів. Здавалося, що тут весь час триває всепанський бал…
Спинився, щоб перевести подих. Відчув приємне тепло в ногах і глянув лагідно на ще нові шкапові чоботи. Коли вели їх з Вільна, розлізлися його старі, намучився, заледве ніг не відморозив, зате тепер блаженствує. Як не крутилися і пан, і Прехтель, його дворецький, а мусили нові купити: соромно, щоб козачок був схожий на жебрака. Добрячі чоботи! Вважай, це перші в його житті, які йому дісталися не після когось. Завжди чиєсь доношував. Бо сирота!..
Чомусь спливла на пам'ять дорога в Київ, власне, аж у далеке Вільно, з валкою для молодого пана, що там служив. Як ночували .вперше побіля Лисянки, до них прибився сліпий кобзар, що був не раз у Кирилівці й Тараса міг впізнати по голосу. Дізнавшись, куди й для чого його везуть, старий мовчав довгенько, а потім мовив журно:
— Не маю що подарувати тобі на згадку, то подарую думу про сокола і соколя.
Торкнувся струн, уп'явся незрячим поглядом у вечорову далеч і заспівав:
У неділю барзе рано-пораненьку
Налетіли соколи з чужої далекої сторони,
Да сіли-упали у лісі на преудобному дереві, на орисі,
Да звили собі гніздо шарлатнеє,
Знесли яйце жемчужнеє
Да, і сплодили собі дитя —
Бездольнеє, безроднеє соколя.
Як полетів ясен сокіл у чистеє поле
Живності доставати;
Ой да живності не достав,
А соколя своє, бездольне, безродне дитя, утеряв…
— Ти що, заснув? — заторсав його двірник, тримаючи в руці лопату, немов рушницю.
— Ні, дядечку… Згадав село…
— Ти звідки?
— Аж з України, з Київщини.
— А я, браток, орловський…
— Далеко тут до Неви?
— Йди прямо. А там візьмеш праворуч, де буде міст.
— Спасибі.
— Ходи здоров! Чий будеш?
— Я Енгельгардтів.
— А-а, чув. Недавно в'їхали в дім Щербакова…
Брів по розкислій вулиці й намарно силувався згадати далі думу про сокола і соколя. Пригадував, що соколя забрали якісь стрільці, що завдали в неволю аж у далекий Царгород і що туди дістався сокіл і визволив своє дитя…
Коли зійшов на зграбний міст і глянув униз на лід, почув зненацька голос того, хто дав йому в дорогу цю журну думу-пісню:
А сокіл налітав, та на крила взяв,
Та на високу-високу гору підношав:
“Ей, соколя моє, бездольне, безродне!
Лучче ми будем по полю літати
Та собі живності доставати,
Аніж у тяжкій неволі
У панів проживати.
Ей, то ж то у панів єсть що пити і їсти,
Та тільки не волен світ по світу походити…”
Нева йому відкрилася спочатку дальнім берегом, фортецею на тому боці й шпилем, який впивався в небо посеред неї. Туман порідшав чи тут його прогнав солоний вітер, що дув од моря видолинком, покритим льодом, зламаним, напевно, тим же низовиком. Вода була висока і неспокійна, ніби відчула силу скинути важку, набридлу кригу; то тут, то там чорніли страшні вимоїни чи ополонки й чомусь якраз на втоптаних людьми стежках. Здавалося, що люди йшли по кризі, тоді пірнали й знову, щасливо й легко виринувши, продовжували свою дорогу льодом…
Оглянувся і вгледів ряд палаців, які тяглися шнуром уздовж Неви. І цього туманного квітневого дня вони були веселі, світлі й ніби аж безтурботні… Набережною повз них летіли вершники, карети, сани… Люди сиділи в них гладкі, поважні, випещені, а діти — схожі на херувимів… Були й прості, що їхали в звичайних санях або брели, як він, дивуючись всьому довкола…
З того потоку вихопив двох паничів, що йшли поволі вздовж парапету набережної і розмовляли про те, якими фарбами слід малювати річку, закуту в лід, щоб передати фактуру й тон…
— Пробачте, — ступив до них. — Чи не могли б ви мені вказати, де Академія?
— Ой! — звів крилаті брови один із них. — Тебе Михайлом кличуть?
— Ні, я Тарас.
— А я уже подумав, що Ломоносов ще раз прийшов творить науку в Санкт-Петербург!..
— Їх тут аж дві, — сказав серйозно другий. — Яка тебе цікавить?
— Ну-у, та, де вчать художників…
— Ого! — сказав насмішкуватий. — То може, це Брюллов приїхав з Рима?
Його товариш глянув на нього гостро і показав рукою кудись за річку:
— Бачиш, там, унизу, будинок з портиком?.. Ні, краще ти йди набережною, аж поки вгледиш пам'ятник — із міді вершник, — минеш його й навпроти, через Неву, побачиш дім…
— Мокрицький, ти послав би ліпше його в Сенат…
— Побережи, Елькане, свою дотепність для когось іншого, — відрізав той.
— Спасибі. Я вже знайду! — побіг Тарас по набережній.
Минав палаци, ніби прості селянські хати, й весь час позиркував на другий берег річки, бо він таки розгледів великий дім з низьким округлим дахом і скромним білим портиком. А ще шукав очима хоча б якого-небудь туди моста… О, знову шпиль!.. Дивись, човни будують чи кораблі!.. Це, певно, Адміралтейство. Він чув уже про нього… Два місяці живе в столиці, а вперше зміг побачити її дива…
Тріщала глухо, кришачись, на річці крига. Проте чомусь не пахло весняним соком, котиками, як то було у Вільні або в Кирилівці… Він так любив цю пору, цей благодатний, щасливий час пробудження всього навколо. Скресання річки, теплий вільготний вітер завжди в душі народжували якісь нові надії… Торік весна йому послала Ядзю, блакитнооку, веселу дівчину, що закохалася у нього враз, з одного, власне, погляду. Він теж спочатку кинувся у той щемливий, солодкий вир, а потім згадав село, Оксану… Очі її побачив поряд з лицем Ядвіги… А ще згадав при тому, що він кріпак, невольник!..
Як затулило Адміралтейство йому Неву, зробилось страшно: раптом та Академія на тому боці щезне, “яко щезає дим”. Чомусь цей дивний вислів прилип до нього ще з тих часів, як жив з дяком Богорським, у школярах…
Зрадів, коли побачив вершника, за ним Неву й ще далі — той будинок, який його цікавив. Стояв він зовсім близько біля Неви, й вона була тут вужча, ніж там, де він її побачив. Проте моста ніде не видно, мовби до того берега тим, що жили на цьому, було байдуже… Як же туди дістатися? Як подолати відстань, що нині вже була мізерна у порівнянні з тими світами-землями, які пройшов до неї на безнадійних своїх шляхах?..
Спустився вниз, де з кам'яної сходинки якийсь бідаха підсакою, позв'язуваною в кількох місцях, намарне прагнув спіймать рибину в чорній, немов смола, вузькій воді. Ступив на лід, де чітко виднілась стежка через Неву, попробував — нівроку ще, міцненький. Лякали чорні ями удалині, та їх не так багато. Порою лід .здригався, мов від удару, річкою котився гул, та Академія була все ближче, ближче… Бачив широкі двері, портик і три ряди великих, світлих вікон. За ними ніби вгадувалися якісь рухливі постаті…
— Куди тебе чорти несуть! — схопили його за плечі червоні, мокрі руки. — Нева вже скресла, булькнеш в якусь промоїну і тільки!..
— Я на той бік, до Академії… — сказав Тарас, і сам тепер злякавшись.
— Приспічило? Нема терпцю пождати, як лід зійде в затоку і наведуть міст на човнах?
— Я так хотів поглянути!..
— Туди нема тепер дороги, хлопче. З Невою кепські жарти. Так що паняй назад і жди моста, соколику…
Йшли далі мовчки, ніби сказали все, що треба було обом сказати. Вже біля берега той чоловік підняв свою підсаку і прикипів очима до ополонки.
З набережної Тарас поглянув знову на Академію, на широченну й немов лускату річку, яка здригалась, пружилася, неначе люта, страшна потвора… Так довго йшов… Так довго!..