— Де житиму? — оглянувся Тарас довкола.
— Покої учнів вище, аж на горищі, — не без лукавства сказав Федот. — Ти звик до панських, мабуть?
— Горіли б вони вогнем!..
— Можеш пройтись поглянути, яка колись у тебе буде хата, — сказав Федот. — Як станеш майстром, викупишся, тоді й собі наймеш таку.
— А й справді, — пристав Тарас на пропозицію. — Веди, показуй!
Хлопець сховав за кашель посмішку і відчинив найближчі двері.
— Це кабінет. Василь Григорович тут спочивають, творять і поучають учнів, як треба слухатися своїх майстрів-учителів…
Тарас не міг очей одвести від шафи, геть заставленої книгами. Картини, й ті не схвилювали так, як оця книжкова розкіш.
— Ти що? — спитав Федот стурбовано.
— І все те він читає?!
— Як має час. Або коли не має чого робити.
— Він справді був кріпаком?
Федот кивнув. Замислився.
Стояли вдвох і думали, яке то щастя випало на долю майстра їхнього, і душі їм поймала тяжка жура. Неволя всім нелегка, а для талантів вона удвічі важча.
— Ти звідки родом? — тихо спитав Тарас.
— Із Груні, що на Полтавщині.
— А я з Кирилівки, це поблизу Звенигородки.
— Далеко ж ми зустрілися!..
Не відповів. Згадалась знову дума про соколя, і стало жаль до болю, що пам'ятає з неї лише уривки…
— Тепер підемо, глянеш, яка у нас вітальня, — долинув, мов із-за стіни, Федотів голос.
— Досить… Ходімо ліпше в своє гніздо під дахом, — сказав Тарас.
…Увечері за ним прибіг, засапавшись, Федот Ткаченко.
— Слухай!.. У кабінеті в пана… Тьху!.. В майстра, в майстра… Читають вірші вголос…
Тарас схопився з ліжка.
— Чиї?
— Здається, Пушкіна. Читає Іван Кіндратович, земляк і друг Ширяєва.
Коли вони спустилися, Тарас хотів шмигнути до кабінету (двері були відчинені), але Федот його притримав у передпокої.
— Туди не можна. Хазяїн буде гніватися.
У кабінеті сиділо троє чоловіків і господиня, виряджена, як справжня пані. Власне, і всі вони по одягу були пани. Василь Григорович мав навіть вигляд аристократа. Може, у порівнянні з іншими, що виглядали простакуватими, ба просто сірими, і в модних фраках.
— Ні, він чудесний, дивний! — манірно мовила, подаючи до чаю печиво, пані Ширяєва. — Й такий незвичний — чорний і кучерявий…
Білявий гість — мов вигорілий на сонці — тихенько пирснув і заходився мішати чай у чашечці. Його рука була важка й незграбна.
Василь Григорович спідлоба глянув на благовірну, що сіла поруч нього і поправляла сукню.
— Ви пам'ятаєте, три роки тому в “Северной пчеле” був надрукований маленький віршик Пушкіна “Портрет”? — спитав лукаво третій з чоловіків, одягнений з претензією, але й недбало трохи, як одягаються художники-академісти. — Так, кажуть, він присвячений мадам Закревській…
— Закревській Груні? — перепитав Ширяев. — Що міністерша?
— Це ще не все, — всміхнувся (певно, Іван Кіндратович!), — “Наперсник” теж про неї…
Твоих признаний, жалоб нежных
Ловлю я жадно каждый крик…
— Це чортзна-що, — скривився кремезний гість. — Ну переспав, ну спокусився дамочкою… Навіщо ж про це писати й друкувати!
— Е, не кажіть! — пішла на захист автора мадам Ширяєва. — Розумні люди кажуть, що вся поезія від цього йде…
— Подай-но краще рому, — сказав Василь Григорович. — Коня кують…
— Був мужиком і ним лишився! — кинула йому сердито жінка. Проте пішла й принесла пляшку.
— “Гаврилиаду” теж, кажуть, Пушкін написав… — бридливо мовив гість-пуританин.
— Ми з Василем Григоровичем… — хотіла щось повідати пані Ширяєва, та чоловік її спинив, звернувшись до земляка: — Іване, ти прочитав би краще нам із “Полтави”! Те, пам'ятаєш, місце, де гетьман ходить садом…
Іван Кіндратович підвівся, взяв із шафи тоненьку книжку, послинив палець, перегорнув.
— Я теж люблю, в захопленні від цих рядків, — сказав, сяйнувши зором. — Яка краса, гармонія!..
Тиха украинская ночь.
Прозрачно небо.
Звезды блещут.
Своей дремоты превозмочь
Не хочет воздух
Чуть трепещут
Сребристых тополей листы.
Но мрачны странные мечты
В душе Мазепы: звезды ночи,
Как обвинительные очи,
За ним насмешливо глядят.
И тополи, стеснившись в ряд,
Качая тихо головою,
Как судьи, шепчут меж собою,
И летней, теплой ночи тьма
Душна, как черная тюрьма…
Тарас заплющив очі, вслухаючись у дивну музику рядків поеми про батьківщину, й поволі голос перетворився у жеботіння в яру струмка, що витікав із джерела… Над ним постали верби — русалками, що чешуть коси, вдивляючись у дзеркало нічного ставу… Вздовж берега пішли рядком тополі — мов парубки на інший куток села… А в небі сяяв круглим млиновим колом місяць і мерехтіли зорі — як спілі вишні… Тихо зітхає віл, натомлений за день в ярмі… Десь цівкає спросоння пташка… Садком проходить вітер — падає в траву достигле яблуко… По стежці ледве чутно скрадається кудись їжак… Далеко, десь у степу, ірже заклично й сумно козацький кінь — не вірить, що спить його господар холодним сном… Дзвінкий дівочий голос з якимось світлим сумом виводить нитку пісні:
Ой на горі огонь горить,
А в долині козак лежить…
— Пушкін, панове, геній! — ввірвався в те видіння Іван Кіндратович.
— Геній і патріот, — сказав невдовзі твердо кремезний гість, — Коли французькі балакуни хотіли підтримать бунт поляків, він дав їм гарну відсіч…
Тарас згадав, як вирувало Вільно, як люди прагли визволення і вірили, що час настав, що осінь та для Польщі стане весною волі… Ядзя йому розказувала…
— Це теж, між іншим, Пушкін, — сказав Іван Кіндратович, підніс натхненно голову і ніби викарбував на повній тиші кабінету:
Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.
Несчастью верная сестра,
Надежда в мрачном подземелье
Разбудит бодрость и веселье,
Придет желанная пора:
Любовь и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.
Оковы тяжкие падут,
Темницы рухнут — и свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.
— То й що? — стенув плечима кремезний гість.
— Виходить, різні Пушкіни…
— Пушкін один і той же, теми й проблеми різні. Та — во ганьбу державі, а ця — во славу…
— Дзусь звідси! — гаркнув Василь Григорович, помітивши у дверях учнів.— Понаставляли вуха…
…Тиждень удвох з Федотом терли та м'яли фарби. Врешті гукнули їх до майстра й дали роботу іншу: пофарбувати паркан особняка на Мойці.
— Поглянув би старий Рустем!.. — зітхнув Тарас, коли вони взялись до діла.
— Хто це?
— Професор Віленського університету, який мені давав уроки.
— Ого! І довго ти у нього вчився?
— Мало… Як збунтувалось Вільно, мій пан покинув службу при губернаторові й утік сюди.
— Там страшно було?
— Нітрохи. Навіть весело!.. Так ніби лід тріщить на річці, колеться й рушає, зносячи усяке сміття…
— Розбили їх?
— Розбили…
Довгенько квецяли щітками мовчки. Потім Федот оглянувся, чи хтось не ходить близько, й промовив пошепки:
— Той вірш, який читав недавно Іван Кіндратович, — про декабристів, що піднялися проти царя Миколи тут, на Сенатській площі…
— Давно?
— Сім років тому. П'ятьох із них повісили, а інших — всіх у Сибір, на каторгу… Тс-с! Хтось іде…
Фарбуючи чавунне пруття огорожі, Тарас ніяк не міг збагнути причину, яка спонукує царів, панів боротися з людьми, що прагнуть кращого, й не так для себе, як для свого народу…
— Може, хоч на стовпах намалювати якісь пейзажі або портрети… — мовив Федот, шуруючи угору-вниз, угору-вниз великою, важкою щіткою. — Я другий рік навчаюсь цій мудрагелії і не просунувсь далі ні на йоту… Бісів “парканний” клас!
— Вже другий рік? — перепитав, здивований і водночас уражений. — Таж майстер наш, як мовиться, також “із грязі…”