— Схоже, що він помщається за все погане, чого зазнав, як був таким, як нині ми з тобою, — глибокомудро сказав Федот.
— Це ж підло!
— А я хіба кажу, що ні? — всміхнувся журно хлопець. Приплющив ліве око, змахнув-торкнувся пензлем до сірої площини каменю — і вже на ній, схиливши лукаво голову, з'явився песик. Поряд, мов виріс, пан…
Тарас ступив до нефарбованого стовпа й так само вправно намалював козу та дівчинку.
Федот оббіг його і спритно накреслив голову коня в гнуздечці…
— Попсуєте паркан, то матимете, — промовив пан, що зупинився біля Тарасової “картини”. — Це чортзна-що!..
Злякавшись, хлопці кинулися мерщій замазувати свої творіння.
Пан зачекав, так ніби жив у цьому домі, й пішов, насвистуючи якусь легку мелодійку.
Надвечір, як закінчилась фарба, Тарас віддав Федотові своє відро і щітку, а сам побрів по місту.
— Ти ж не загулюйся! — гукнув йому товариш. — Бува, що майстер перевіряє!
— Прийду, коли стемніє!
— Так нині ж білі ночі!..
Тарас розвів руками: мовляв, у тім немає його вини, що в Петербурзі все день та день.
Як завжди, вийшов найперш на набережну Неви. Цей вільний простір серед тісного міста його приваблював, бо чимось подібний був до степу. Можливо, обширом і свіжим вітром, що гнав рікою хвилі… Вітер гойдає тирсу, котить по ній вали за обрій… А може, тим, що тут так само легко дихалося, як і в степу…
В чистім полі тирса шумить,
Катран зеленіє,
В чистім, полі своя воля,
Що й серце німіє…
Під теплим синім небом аж на верху могили сидить кобзар… Весь білий… І тільки кобза чорна, немов труна…
Прогнав далеке марево, оглянув річку, виповнену вітрильниками, що причаїлися на якорях і тихо ждали ночі, коли розводять наплавний міст й дають їм вільно вийти в широке море… Море… Ось що йому найбільш нагадує безкраїй степ!.. І щогли — немов тополі…
Пішов неквапно набережною. Праворуч хлюпала в камінний берег стара Нева. Ліворуч — біло-синьо пишалися стрімкі палаци. Між ними й ним текли потоки екіпажів, карет, барвистих вершників та пішоходів, і той живий, розкішний плин обходив його, мов явора, що хтозна-як посіявся і виріс тут… Ні, він собі здавався не явором, а молоденьким дубом, що вкоренився… Де там! Дубком, якого вирвали з його землі й гвалтовно пересадили на це каміння!..
Я ж думала, що дуб зелененький,
А то стояв козак молоденький…
Де взявся тут Оксанин голос? У шарварок міської вулиці долинув він -з Кирилівки чи, може, з серця?
— Ти вмієш плести вінки?
— Я так давно не плів їх…
— Бідненький мій…
— Не треба мене жаліти, бо плакатиму…
— Ти вже великий, плакати тобі не личить.
— Плачу за Україною… І за кущем калини, що на вгороді…
— Посторонись!!
Війнуло вітром, тупотом. Замало не зачепивши, промчав розкішний виїзд. За ним, немов за вихром, лишилась смуга пустки, яка поволі зменшувалася, точніше сказать, залюднювалася.
Сенатська площа стріла його вечірнім сутінком. Призахідне червонувате сонце ледь діставало вершника, й над ним світився мідний, багровий відблиск — ніби сочилась кров… Чого вони, ті декабристи, повстали тут?.. За що вони повстали? І хто вони?..
Пройшов довкіл, оглянув коня та вершника і прочитав слова, наковані на постаменті: “Петру Первому Екатерина Вторая Лета 1782”… Це той Петро, що вимостив кістьми людськими ці болота, а Катерина — імператриця, що завдала в кріпаччину всю Україну… Коли б не це, він був би вільний!.. Козак Тарас Шевченко!..
Пішов на міст через Неву. Човни ледь-ледь погойдувало, і міст зітхав, порипував, мов був живий. По ньому теж лилися навстріч потоки карет, людей. Вода внизу була густа, аж чорна…
Оглянувся і вгледів вершника, що мчав за ним, піднісши праву руку, так мов велів йому вернутись чи зупинитися!.. По скелі лунко гупали важкі копита…
Здолавши страх, що підмивав його побігти хитким мостом, Тарас постояв трохи, вслухаючись у дзюркотіння води межи човнами, й поволі рушив далі. Не озирався, правда. Натомість пильним поглядом вивчав ряди вітрильників, які чекали ночі. Вишукував між них подібні до запорозьких чайок, чи байдаків, що борознили бурхливе Чорне море. Дивно, їх у житті не бачив, тих байдаків, а от шукав між цих заморських суден і не знаходив…
Ой на Чорному морі,
На білому камені,
Ой там сидить ясен сокіл-білозірець,
Низенько голову склонив
Та жалібно квилить-проквиляє…
Як тільки вийшов на твердь Васильєвського острова, узяв ліворуч, до Академії. Підходив тихо, сторожко, благоговійно якось, немов цей храм мистецтва міг побачити його й прогнати. Дивився трепетно на скромний портик, на де-не-де освітлені великі вікна… Не смів зайти до храму. Вдивлявся тільки пильно в тих, хто виходив звідти… Вони собі сміялися і розмовляли, жестикулюючи, прощались, тисли руки, а потім ще й гукали один до одного про казна-що!..
Пройшов ще далі, вибрав більш-менш безлюдне місце й присів на сірий камінь, що мав лягти в нову гранітну пристань. Поки там майстер кинеться його розшукувати, він зможе тут пораювать на волі, відчути себе творцем, художником…
Заходила червнева біла ніч. Сонце уже лягло, занурилося в холодні хвилі моря, а навкруги було так само видно, як і при ньому. Правда, не стало тіней і перспектива зменшилася наполовину… Нишкли межи колон, немов когось злякалися, дві білі статуї, що прикрашають портик… Одне за одним гасли близькі й такі далекі академічні високі вікна… Холод скрадавсь од моря набережною… Густий північний холод…
Відчув, що змерз, що тягне з вікна за гратами нічна квітнева вільгість. Намацав на бильці ліжка ковдру й укрився нею. Може, отак, укрившись, засне скоріше… Котра ж тепер година?.. Ат, все одно! Його години лічить жандармський корпус, породження страху володарів перед своїм народом… О!.. Знову десь озвався півень. Другий його підтримав… Які ж це вже?.. Не треті. Мабуть, перші… Там, на горищі, місяць світив якраз у мале віконечко і тінь од рами падала теж на стіну й підлогу, як тут од грат… Щоправда, та тінь йому здавалася хрестом… Відтоді, як залишився в тій комірчині сам, без Федота…
…Він тільки відав та, може, бог, що діялося в його душі, як друг його й товариш по комірчині Федот Ткаченко одержав вільну!.. Та ще й не сам, з братами, що теж були художниками… Ні, він страждав не від надмірних заздрощів, не через те, що гірко йому було дивитися на радість друга. Щиро радів за нього, плакав разом із ним, обнявшись… Коли ж лишився в оселі сам, весь жах його становища найшов на нього, ніби буремна ніч. Раб, раб, раб, раб!.. Йому минуло двадцять, а він не те що волі — й надії визволитися, хоча б колись, не має!.. Сидів у темряві, як у журбі, й журба його була неначе темрява. Місяць, що зазирав ізвечора в його віконце, пішов собі по небу далі, й тепер нічого не осявало сумну оселю… Міг би добуть вогню і запалити свічку, але не мав: господар не дозволяв світити, щоб не було пожежі. Та й, правду кажучи, йому в пітьмі сьогодні було немовби легше. Спостерігати себе в біді, в розпуці — це ніби грати в театрі роль… Театр, живопис, музика, література — все, все для інших, а не для нього!.. Чим же він завинив перед тобою, господи, що душу дав, а волю лишив у скриньці панській, за сімома печатями?!
Ліг на своє убоге учнівське ліжко, пірнув лицем у злежану масну подушку, проте думки від того не вгомонилися, не задрімали, стомлені недавнім шалом. Стали хіба ще важчі, ніби замерзле груддя. Вергав одну за одною, а їх усе не меншало, вони лише переміщались, змішувалися… Та й що він міг удіяти в своїй тяжкій недолі, чим сам собі допомогти? Просити в пана волі, так він не дасть, для нього талант, мистецтво — тільки пусті слова… Щоправда, коли зробив його портрет (сидів, сердешний, і позував!), він зрозумів, що з нього можна мати для себе зиск: став вимагати, щоб малював його утриманок, яких було… Ат, що лічити чужих коханок!.. Може, піти і — з мосту в воду?.. Без боротьби, без спроби використати усе, що можна в його становищі, для долі й волі?..