Перевернувся, ліг горілиць. Довкола стояла така пітьма, що очі не розрізняли нічого в ній… Йому на мить здалося, що він уже в могилі. І не злякавсь нітрохи. Навіть відчув якусь полегкість…
Схопився, сів. Не штука піти з життя… Звичайно, йому знайдеться місце в раю, бо тут страждає тяжко… Чому ж тоді, аби попасти в ті райські кущі, ніхто з людей багатих не прагне вистраждатись на цій землі?.. А раптом вони щось відають таке, чого не кажуть бідним?.. Можливо, бог шепнув їм, що рай на цьому світі і пекло — тут!.. Он майстер не ходить сам до церкви і їх не дуже силує… Щось тут не так… Олжа злилася з правдою… Де правда, де?! Яка ж у тому правда, що Енгельгардт живе собі по-райському, а він, Тарас, і тисячі таких, як він, існують лише для того, щоб слугувати панові, трудитися на нього в поті, оберігати його добра й умножувати щоденно їх?.. Де тут високий, небеський смисл?.. Сама неправда, вигадка на власне благо панства!.. Чим Енгельгардт, скажімо, так прислужився богові, що той зробив його володарем кріпацьких душ, і чим вони, нещасні, так завинили тяжко, що бог віддав їх панові на вічні муки?.. Підло й несправедливо!.. І це всеблагий батько, творець всього живого й сущого!..
Ширяєв, не дочекавшись учня, піднявся до нього сам.
— Чого це ти вилежуєшся? — гукнув з порога.— Сонце уже ген де, а ти… Вставай негайно — і до роботи!
Не відповів. Лежав увесь схололий, мов кам'яний.
Ширяев тихо гмикнув і підійшов. Торкнув плече рукою, в якій уже був острах, і попросив, зрадівши, видно, що все гаразд:
— Ну ж уставай… Вже всі давно поснідали й до праці стали… Хлопче, не випробовуй мого терпіння! — зірвався знову на звичний тон. — Гадаєш, як похвалив твою роботу, то можна вже й комизувати? Таких, як ти, у мене!.. Ти ж сам просив узяти тебе в науку?
— Вважаєте, що це наука? Що терти фарби та фарбувать паркани — мистецтво, краща школа для живописця?
— Робитимеш, що я звелю, — сказав суворо майстер. — Моя артіль, між іншим, не Академія… Чи ти бажаєш знову піти до пана у козачки? Або, або!..
— Є третє… з мосту в річку…
— Це, брат, пусте, — озвався тихо майстер.
— А вічно носить ярмо кріпацьке — велика мудрість?!
— Я ж визволився. Ткаченко теж, — присів Ширяев на ліжко, яке недавно займав Федот. — Бач, випурхнув, — оглянув ковдру, наче хотів знайти там тінь Федотову. — Тепер, я чув, готується до Академії…
— Мені вже двадцять років, а що я вмію, знаю?
— Малюй, учись…
— Де ? Як?.. Ви он книжки ховаєте, так ніби я, читаючи, їх погризу!
— Скажу, аби давали тобі книжки… Надумав таке дурне — топитися!.. — пробурмотів. — Ти ж не якась панянка…
— Людина я, художник!! Вже краще б я не мав ніяких здібностей!
— Ти, мабуть, правду мовиш, — сказав Ширяев тихо. — Простій душі спокійніше… І все ж талант — від бога…
— А мо', від чорта? Може, він іскру ту підкинув, щоб ми зазнали пекла ще на землі?
— Не знаю, — зітхнув Ширяев. — Може… Ти вже вставай, вмивайся, снідай… Робота, вона не любить ждати! А в вільний час — малюй побільше. Потім знайдем тобі дорогу до Товариства заохочення художників. Я теж його не оминув, Тарасе…
Майстер рішуче встав і вийшов.
Тарас також схопився. Щоб не забув Ширяев, що обіцяв, побіг слідом.
— А можна зараз взяти одну з книжок, що на комоді?
— Еллінами тобі займатись рано, — зітхнув Ширяев, певно, тепер жалкуючи. — Та вже бери…
— Спасибі! — гукнув Тарас й побіг униз по сходах.
…Мабуть, щоб заспокоїти (чи налякати!), за кілька днів Ширяев покликав учня і показав йому свої роботи й теми, які виконувалися в Академії лиш кілька років тому. Були це “Смерть Лукреції”, та “Смерть Віргінії”, та “Смерть Сократа”, та “Смерть Олега, князя древлянського”…
Слов’яни, греки, римляни!.. Потрібно стільки знати!.. А він, сердешний, вчився лише в дячка… В Рустема, правда, вчився!.. Читати вміє? Вміє. Інші про те все знають не з досвіду, а теж з книжок…
Накинувся на книгозбірню майстра й за кілька місяців відчув, що Рим йому відомий більше, ніж Петербург. В останньому тепер він бачив безліч ознак старого Рима. Колони, портики, особняки, ансамблі цілі… Власне, тут теж раби й патриції, безправ'я люду бідного й безмежне право панства… Неволя — скрізь неволя. Та й можні, що на Тібрі, що на Неві, — однакові… Лукреція ж — звичайна покритка, збезчещена жорстоким паном… Скільки таких дівчат у Петербурзі, по селах, там, на Україні!..
Тепер йому давали свічі, й щовечора робив ескізи й шукав найліпше композиційне вирішення малюнка про смерть Лукреції…
Була якраз неділя, й одразу після снідання Тарас засів за цю тяжку роботу. Тяжку, бо все осилити мав самотужки, при тому ще й вгадати смаки всіх чи принаймні більшості поважних членів комітету Товариства заохочення художників. Підтримка їхня була для нього нині єдиним шансом вийти на шлях мистецтва й волі.
Не мав ні фарб, ні пензлів і через те робив малюнок тушшю… Сюжет простий: Лукреція, дочка сенатора, згвалтована вельможним царським сином, заколює себе ножем. Все діло в тому, як розмістити постаті, яку сюжетну ролю надати кожній. Не забути й одягу. Бо драпіровка, як і виразність тіла, в пошані в класах Академії і в Товаристві. Він чув про це від Зайцева (Іван Кіндратович) та й від самого майстра. А ще — малюнок повинен мати єдиний центр, довкіл якого, мов вулиці довкола площі, збереться все й триматиметься… Напевно, центром треба зробити постать дівчини, що завдала собі смертельної рани… Просто, й так роблять всі… Всі — це не кращий доказ… Кожен художник має душу і власні очі, кожен щось прагне висловити своїм малюнком… Сюжет — це тільки привід до самовираження… Суть не в самій Лукреції, точніше, не тільки в ній… Наруга гірша смерті… Смерть як очищення… А засіб — ніж… Ніж має бути в центрі всього малюнка! Піднятий високо ніж, який хтось, — може, батько, — за мить до цього вихопив із неживого серця… Ніж як трагічний символ свободи вибору між злом неслави й смертю!.. Правда, по селах покритки вдаються часто до ополонки… Зимовий став — теж символ… Скільки їх, тих сільських Лукрецій, іде під лід!.. А скільки їх марнують своє життя попід тинами, жебраючи й покутуючи невольний гріх свій… Інші, яких батьки не вигнали й не довела до відчаю сільська мораль, годують своїх дітей в самотності… Його сестра у третьому недавно стала покриткою від офіцера. Яка ж була струнка, вродлива дівчина!.. Катруся… Він, бувало, дивитись міг годинами на ту красу… Писав йому Микита-брат у Вільно, що Катерину Гриневу перед різдвом накрили… Це нині їй вже двадцять п'ять, а донечці її — чотири… Була б утіха матері… А так!.. Всю ніч тоді не зміг заснути. І не стрічався відтоді з Ядзею, бо чим могли скінчитися ті милі зустрічі!.. Він-бо кріпак… До смерті — раб!.. Не міг же він у рабство заманювати коханням вільну дівчину!.. Колись, як ще жив у Кирилівці, йому завжди здавалося, що то про доньку Гриневу та про Романа Жорнового співають хлопці пісню:
Об у полі криниченька;
В ній холодна водиченька,
Ой там Роман воли пасе;
Катерина воду несе…
Він справді якось бачив їх біля криниці… Господи, яка була то пара!.. Якщо йому на долю випаде десь підучитися, він намалює таку картину… Не намалює, бо сльози застуватимуть йому її… Знівечено той диво-цвіт!.. Катрусю звабив пан-офіцер, Романа геть скалічили на панській стайні…
Сидів над чистим аркушем, і щось таке творилося в його душі, чого і сам не міг збагнути. Рим, і Лукреція, і царський син-спокусник, і Петербург з будинком, де жив Ширяєв з учнями, розтали ніби, зникли у мреві-далечі, а замість них до комірчини, в якій сидів, до серця, що лунко билося в його тривожних грудях, вривались вихром видива минулих днів, пейзажі його села і люди, що з ними виріс і до яких його тягла невидима, проте незборна сила. Йому хотілось плакати, сміятись з жартів, чутих на колодках в Кирилівці, біля толоки, співать пісень, які ввійшли у плоть і кров, як входять у нас свідомість і мова матері, виспівувати свою журбу за рідним, далеким краєм. Серце його виповнювалося п'янким бажанням зменшити багатоверсту прірву, що пролягала тепер між ним та рідними йому людьми, між цим брудним горищем і повним вітру степом, де хоч немає волі, так є веселі спомини, казки й пісні про волю. І є, нехай химерна, прибита горем, злиднями й слабка, мов іскра в попелі, та все ж жива надія!.. Сидів, вслухався з подивом у власну душу, ніби чиюсь чужу, не знану досі, й тихо поймався страхом. Потім зринала радість: вловлював у тій терпкій незнаємості врочисте щось, хвилююче, ледь не святе… Не міг сказати певно, що то було, — якесь лиш дивне марево, передчуття чогось нового, віщого…