Тарас зірвався з місця, ніби відчув на спині крила, й побіг додому. Кроків за сто спинився, підніс високо руку й гукнув, немов у Будищах або в своїй Кирилівці, смакуючи дзвінке ім'я:
— Іване, я зараз же прийду до вас!..
…Натхненний, просто вражений тим дивним днем, прожитим у товаристві вільного (та ще й художника!), Тарас за тиждень знову прийшов трудитися у Літній сад. Хоча Іван Максимович, розглянувши його малюнки і похваливши, порадив більше писать з натури, йому хотілося домалювати свого нічного Аполлона. Розпочались роботи по розпису Великого театру, й тепер сюди заходити не по дорозі, та й ніколи. Лише неділі вільні…
Чомусь увесь цей тиждень йому стояло перед очима його село, він чув пісні, які співали хлопці на колодках, страшні казки, бувальщини, які вони розказували… Він бачив рідне небо, великий повний місяць і розсип зір… Надворі літа полудень, а він стояв на Невському, йдучи з роботи, й слухав спів солов'їв… Не петербурзьких — рідних, тих, що йому співали колись давно, в дитинстві… В леваді їх тьма-тьмуща!.. Сядеш, було, в ногах у мами (біля хреста чомусь незатишно) і цілий вечір слухаєш і солов'їв, і шерех крил кажанів, і сплеск рибин у ставі, і перемову в глибинах неба чистих великих зір… А раз, в театрі просто, під час роботи, йому прийшов на пам'ять старий Дніпро — весь збурений, мов горобина, жахлива ніч, яким його він бачив, коли возив до Києва Івася, сина Кошиця…
Вода стояла в озері така спокійна й рівна, як чисте скло. Легкий туман завис над нею хмаркою, що вся була прозора… А ген під дальнім берегом біліли, мов русалки, величні сонні лебеді…
Бог Аполлон і досі мовчки кликав до себе муз. Бідаха!.. Стояв, простерши руки у безнадію… Може, він зачарований?..
Вдивлявся довго в статую, ходив довкола, вишукуючи ознак життя… Химери!.. Чого ти бродиш, тягнеш? Сідай, малюй!.. Сміється хтось?.. Співає?..
Ух! Ух!
Солом'яний дух, дух!..
Оглянувся — і спів затих. Нема ніде нікого…
Вслухаючись, сів біля дерева, де малював минулого разу, поклав картон, дістав з кишені олівець, якого йому вручив Іван Максимович… Водив його обідати до пані Юргенс, подарував, крім олівців, аж два естампи… Душевний він чоловік!.. Іван Сошенко… Іван Сошенко-Богуславець…
Іван Богуславець теє зачуває,
Словами промовляє:
“Не лайте мене, браття, не проклинайте,
Може, нам, браття, бог милосердний буде помагати,—
Чи не будем ми з неволі виступати?..”
Кобзар сидить у тирсі біля могили, і сивий вітер котить повз нього хвилі-гори…
Потер рукою очі, аби прогнати видиво й почать роботу. Скоро скінчиться ніч і люди заповнять сад. У нього тільки , якась година…
Дивився то на Аполлона, то на папір, торкаючи його чудовим олівцем, дарованим найліпшим другом-братом, а думка його вилась над степом, над вербами, що посхиляли віття в дніпровий плин… Де бачив він оці старезні верби? У Києві?.. А може, десь над Россю?.. Кигичуть чайки, плачуть хтозна за ким… Десь кінь ірже, об землю б'є копитом…
Ой конику вороненький,
А де ж мій син молоденький?..
Спіймав себе на тому, що не малює, а слухає старі пісні, які колись посіялися в його душі й аж нині враз проросли… Чув голоси: то батьків (“Гей же, да журба мене скрутила, Да журба мене зсушила, да гей!”), то материн (“Тихо-тихо Дунай воду несе, А ще тихше дівка косу чеше…”), то діда Йвана голос, що дивно так, нарозспів, розказував про те, що діялося колись давно… Вони, далекі ті голоси, були живі чи воскресали в ньому, так ніби він беріг їх багато літ, носив з собою, в серці…
Малюнок був ледь розпочатий. Гірше — пропало те завзяття, з яким ішов у Літній сад, щоб змалювати бога усіх мистецтв, володаря чарівних муз!.. А вже край неба висвітлився, мов сповіщаючи ще сонний світ, що йде ясне світило й розпочинається грядущий день…
Згадалась раптом тиха весняна ніч, край неба, з якого теж осяйно й врочисто виплив місяць… Ні, тільки серпик місяця, що враз пірнув за хмару, а потім знову виринув… Під ним — крислаті верби, які, де взявшись, люто терзає вітер… Хвилі щосили б'ють у берег… Аж серцю тісно в грудях; немов воно удвічі, втричі виросло…
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива…
Не проспівалися, а якось дивно мовилися слова, сплітаючись у стрій рядків, нечувані якісь слова…
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма…
Пішли за тими інші, співзвучні їм, також раніш не чуті слова, рядки. Виходить, словом, ніби фарбою, намалювати можна живу картину… Навіть ще яскравішу, глибшу!..
/ блідий місяць на ту пору
Із хмари, де-де виглядав…
Перевернув скоріше аркуш із Аполлоном і записав те, що спливло, вродилося в його душі, набравши плоті слова, поезії чи, може, пісні… Лячно було дихнути, поворухнутися, щоб не прогнати чари, що хтозна-де взялися в цю білу ніч…
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав…—'
доповнив образ місяця, породженого тим дивним чаром, спомином про рідний край. Ця ніч була, він бачив її… А може, вона йому приснилася, намалювалась пензлем в його уяві?.. Буряна, тривожна ніч… І хвилі, й верби, й місяць!.. І півнів спів… Вони ж таки співали?.. Ні, то вже потім, потім, коли на світ благословиться в далекім небі… А поки що то тільки скрип якогось старого дерева… Та крик сичів…
Міцніше стис олівця і дописав — чотири уже рядки:
Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів…
Сидів, дивився з подивом на свій нежданий витвір, сяк-так записаний на тому аркуші, що був призначений для бога муз, і відчував — світ навкруги став іншим, перемінився. Власне, перемінився лише він сам, збагнувши, що малювати може не тільки пензлем, фарбами… Брав аркуш з віршем, відстороняв, як те робив з малюнками, і роздивлявся, вчитувався.
Реве та стогне Дніпр широкий…
Якихось два чи три мазки — й картина! Не тільки вималювана, але й уже озвучена… Заплющиш очі — й ніби усе те бачиш, чуєш… Реве, аж стогне… Дужий, широкий Дніпр… А вітер гне додолу верби й котить за валом вал, як тут бува, на морі… Невже це він намалював?.. Ні, написав!.. Аж дивно: писати він не любив, листа Микиті-братові й то малював би ліпше, якби було можливо, і раптом — на тобі!..
Ще треті півні не співали…
Це час, коли русалки виходять грітися під їхнім сонцем — місяцем, коли сновиди бродять або причинні…
Поклав на місце аркуш, взяв олівець з картону й застиг, уже побачивши нову картину… В нових тонах… О господи!..
В таку добу під горою,
Біля того гаю,
Що чорніє над водою,
Щось біле блукає…
Отямився, коли почув за спиною чиїсь квапливі кроки. Згорнув папір швиденько й сховав його за пазуху.
Це знову був Іван Максимович!
— Ти тут… — сказав засапано. — А я тебе вже шостий день шукаю!.. Куди ти щез?
— Щез… канув… виринув… — протяг Тарас, немовби хотів слова ці випробувати на смак. Засяяв тихо усмішкою і проказав, як дід колись, нарозспів:
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав!..
— Захворів? — спитав Іван Максимович.
— Ми почали роботу в Великому театрі, — сказав Тарас бадьоро, устаючи. — Тепер мені не до богів…
— Ну й добре. Пиши з натури більше.
— Пишу, пишу, Іване!..— обняв Тарас товариша.
Проте свого “малюнка” не показав.
Проїхала нічна карета. Хмільні гвардійці (лише вони могли собі дозволити співати тут посеред ночі!) горланили фривольну пісеньку про нескупу мамзель-актрису та про корнета, що звершив кілька подвигів за білу ніч… І знову стало тихо. Напевно, вже було над ранок, а сон не йшов… Поезія тоді немов прийшла на поміч йому і тим, хто згодом не шкодував часу і сили, аби його, Тараса, умкнуть з неволі панської. Поезія ж у тій же мірі збільшила його страждання, коли тривала битва титанів од мистецтва із Енгельгардтом — найбільшою свинею в торжкових туфлях, як висловився про нього Карл Брюллов. Поет повинен бути вільним; хоча б душею, духом!.. Були раби поетами? Навряд… А хто складав невольницькі пісні та думи? Невольники, або раби!.. Ні, козаки ніколи не підкорялись рабству й серцями були завжди на волі! Хто скуштував цей райський плід, не може жити в путах, його душа витатиме нескута, вільна й прагнутиме лише одного — вирвати й нещасне тіло з каторги!..