…Уперше він повірив у те, що може бути звільнений, коли почув, що Карл Брюллов ходив до пана Енгельгардта. Великий Карл кипів великим гнівом. І хоч його дипломатична місія не мала успіху, Тарас зрадів. За нього дбає, прагне його звільнити великий майстер, світоч мистецьких кіл Росії!
Розповідаючи про цей візит, Іван зітхав трагічно. Нарешті він підвівся з хиткого стільчика й сказав:
— Ходімо ще до одного Павловича. Покажеш йому ті вірші, які давав Мокрицькому.
— Гребінка з них сміятиметься, — нахмурився Тарас, згадавши, як Євген Павлович на кпини брав недавно чиїсь пристойні вірші.
— Нехай собі, — махнув Іван рукою. — Брюллов і то не посміявся… Дивно, — озвався він по хвилі, — якісь школярські вірші на Карла більше вплинули од всіх твоїх малюнків…
Від жовтня місяця Сошенко жив на Васильєвському, в одному домі із земляком, що вже відомий був не лише наливками, смачним домашнім салом, а й “Малоросійськими приказками”, як він назвав свої дотепні й мужні байки. Тарас уже їх прочитав і полюбив за них ще дужче цього пирятинського Мамая.
Євген зустрів їх стримано, вже по лицю Івановому, напевно, визначивши, що їх ввела до нього якась недоля.
— Брюллов ні з чим вернувся од Енгельгардта? — спитав іще у передпокої.
Виходить, він посвячений, а виду, бач, не подавав. Жаліють його, не хочуть, щоб він даремно мучився, ждучи святої волі. Знали б вони, ці добрі люди, що він ще змалку мучиться, щодня, щороку прагнучи лише одного — волі!..
— Карл Павлович такий лихий був, що не знаходив собі весь вечір місця, — сказав Сошенко. — Бачиш, а він сміється! — кивнув у бік Тараса.
— Брюллов назвав його свинею в торжкових туфлях, — пирснув.
— Кого? — спитав Гребінка.
— Таж Енгельгардта!
— Чому “в торжкових туфлях”? — здвигнув Євген плечима.
— Й амфібією!..
Євген лише щось буркнув і запросив гостей пройти до кабінету, в чарівне царство книг. Відколи Тарас ухожий до цих багатств, вони весь час стоять у нього перед очима і кожна книжка гукає, кличе, манить його до себе. Щоб не Євген, до смерті, мабуть, не розібрався б в цьому хаосі добутих людством знань.
— Сідайте, прошу.
— Треба робити щось, Євгене Павловичу, — сказав Сошенко твердо. Він хоч плохий та несміливий, а, як потрібно, впертий, цей Богуславець. — Може, сходив би ти?
Гребінку аж пересмикнуло.
— Бачиш… Коли вже він Брюллову вказав на двері…
— А звідкіля ти знаєш? — почудувався Іван словам господаря.
— Я знаю Карла Павловича, — всміхнувся той.
— Вони там добре зрізалися. Брюллов одвик в Італії від наших диво-звичаїв і наших типів. Треба піти тобі, Євгене! — своєї вів Сошенко.
Гребінка зморщив лоба (високого, як у Сократа!), узяв зі столу книжку, поклав назад, пройшовся по кабінету. Щось муляло йому.
— Я ж не художник, хлопці… — озвався він нарешті. — Яке твоє собаче діло, скаже!.. Коли б я з ним та був знайомий ближче…
— А діло, Павловичу, твоє пряме, — не випускав Сошенко з рук. — Ти вірші його читав?
— Вже й Енгельгардт узявся за віршування?!
— Ні. Наш Тарас…
— Ти справді пишеш вірші? — спитав не скоро, змірявши Тараса гострим поглядом.
— Пишу… — підвівся Тарас із крісла, весь спаленівши, ніби його спіймали на недозволеному.
— І можеш їх показати?
— Може, — сказав Іван Максимович. — У нього дещо є при собі. Тарасе, не будь макухою!
Тарас дістав з кишені зошит, в який недавно переписав свою “Причинну”, й подав Гребінці.
Той мовчки взяв, прокашлявся, мов боячись розкрити зошит і прочитати чужу ганьбу, ще раз поглянув пильно на настиренних своїх гостей і зважився. Перегорнув обкладинку, почав читати знехотя…
Тарас згорнувся в кріслі, як зайченя, налякане далеким шумом орлиних крил, й очей не зводив з його лиця. Воно було спочатку якесь пісне, байдуже, а потім брови різко полізли вгору, впали й застигли так, аж поки з грудей Євгена Павловича не вирвався якийсь непевний, мабуть, невольний звук. Потому лицем пройшла і щезла легка судома й на лобі виступили краплини поту…
— Кажеш, ТИ написав?… — спитав Гребінка глухо, немов чогось злякавшись. — А може, просто переписав?
— Переписав, бо перше було вчитати важко…
— І звідки ж ти переписав? — скривився.
— Та з аркуша, де Аполлон…
— А звідкіля до тебе втрапив той божий аркуш? — з притиском спитав Гребінка, ніби чинив судейський допит.
— Ну як тобі “Причинна”? — втрутився Іван Максимович. — Як для початку…
— Де ви її взяли? — ступив до них Гребінка.
— Він написав, — тицьнув Сошенко пальцем Тараса в руку.
— Справді?! — не міг тому повірити.
— Давно вже… В Літньому саду… Як малював там Аполлона Бельведерського…
Гребінка сів у крісло й перегорнув негрубий зошит. Не стямився, як став читати вголос:
Вона все ходить, з уст ні пари.
Широкий Дніпр не гомонить:
Розбивши вітер чорні хмари,
Ліг біля моря одпочить,
А з неба місяць так і сяє;
І над водою, і над гаєм,
Кругом, як в усі, все мовчить…
— Ти бачив Чорне море? — спитав ураз.
— В чумачку з батьком їздив, як був малий.
— Ти написав одну лиш цю баладу?
— Та ні… Були ще й інші…
— І де ж вони?
— Порвав.
— Чому?
— Бо вийшли якісь… немовби недомальовані…
Гребінка встав, пройшовся по кабінету, не випускаючи з руки його “Причинної”.
— Ось де вони! — ввійшов Мокрицький рвучко. — О! Ти вже, певно, і прочитав? — побачив зошит з віршем. — А я оце прибіг до тебе, щоб розказать, порадувати…
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива..
Прекрасно! Яка картина!.. І хто? Якийсь підмайстер маляра!.. — пожартував. Примружив раптом очі й приклав до лоба руку. — Ні, я тебе десь бачив… до того, як познайомив нас Іван Максимович…
— І я вас… — тихо сказав Тарас.
— Де і коли?
— Весною тридцять першого… На березі ріки Неви…
— Я сам там був?
— З Ельканом…
— То це тобі я показав дорогу до Академії?!
Тарас лише всміхнувся.
— Ну-у, показати — не мудре діло… А ти введи! — підкинув Іван Максимович. — Ти ж Аполлон…
— Стараємося! — крутнувся, немов хлопчак, Мокрицький. — Я тільки що зустрів старого Венеціанова і розмовляв…
— Ось хто нас може виручити! — сказав Гребінка весело. — Венеціанов! Для нього це не первина.
— Про що ви? — спитав Мокрицький.
— Вчора мені сказав Карл Павлович, щоб я сходив до Енгельгардта й дізнавсь… — зам'явся Іван Максимович. — А я подумав: краще комусь статечнішому… Й прийшов сюди…
Гребінка розвів руками, стрівшись із запитальним поглядом нового гостя.
І стало тихо.
— Треба просити, Йване, Венеціанова, — зітхнув Мокрицький. — Треба…
— То я піду, — підвівся Іван Максимович, — Як кажуть, куй залізо, поки воно гаряче…
Тарас сидів, дивився на цих людей, що стали йому мов рідні, й не знав, як дякувати їм за велике їхнє уболівання.
— Спасибі вам… — озвався.
— Поки нема за що, — сказав Мокрицький просто, так ніби йшлося про щось дрібне. Сів на те саме крісло, з якого встав Сошенко, й додав уже серйозно: — Аби була від тебе слава для України…
Тарас промовчав. Де там йому про славу дбати й про Україну, коли ще досить панові кивнути пальцем — і він на стайні чиститиме під кіньми!..
Гребінка знову й знову читав його “Причинну”, неначе прагнув вичитати у ній якісь таємні знаки, і це весь час примушувало Тараса бути пильним і ждать тієї миті, коли нарешті скаже той власний присуд віршеві.
— Це неймовірно!.. — мовив. — Щоб перший твір…
— Я прочитав Жуковському… — почав було Мокрицький.
— І що? — спитав Гребінка, не дочекавшись, коли скінчиться пауза.