Тарас зиркнув на конференц-секретаря, що в Академії був справжнім богом, і заспівав:
Катерино, вража німко,
Що ти наробила?
Степ широкий, край веселий
Панам роздарила…
— Здаюсь, — розвів Брюллов руками. — Оце молитва!.. Жуковський, слухай, ти прочитай її своєму учневі! — розвеселився великий Карл.
— А як спитають, де я її почув? — скривився Василь Андрійович.
— Я геть забув, що ти правдивий навіть серед розбійників, — сказав Брюллов. І посерйознішав: — Ні, треба щось придумати!.. Може, Михайло Юрійович там підштовхне? Він, кажуть, мастак такого діла. Гофмейстер же!
— Вже пробував, — зітхнув Василь Андрійович. — І Вієльгорський, щоб знали ви, панове, там не всесильний…
— Чесній людині скрізь не з медом, — сказав Василь Іванович.
— Панове, ми повинні, ми мусимо!.. — страждав Брюллов.
— Тарасе, чи ти не міг би сказать Сошенку, — озвався по довгій тиші Григорович, — щоб він зайшов до мене?
— Коли?
— Скажімо, сьогодні ввечері…
Тарас збагнув, що їм, цим трьом чудовим людям, щось треба тут обговорити без зайвих вух, і, попрощавшись, вийшов.
Хоча вже був початок квітня, весна ще тільки-тільки входила у скуте льодом місто. Нева, покрита кригою, як і тоді, коли її побачив уперше з набережної Двірцевої, була пустельна й сіра, мов нежива… І сірий камінь набережної, і сірі сфінкси біля води, і сіре хмарне небо, і сірий портик Академії навіювали йому журу. Шість років він бродить тут, довкола цього будинку, вже навіть трохи там малював таємно у класах гіпсових голів та гіпсових фігур, знайомий був з її найкращими професорами, а стати учнем ніяк не міг. На ньому було тавро невольника, а тут навчатись можуть, чи мають право, лиш люди вільних станів… Хто вигадав такий закон, щоб поділити людство на вільних і на рабів? Як можуть миритись з цим мислителі, митці та й просто люди, в яких є .серце в грудях? Чому їм тільки муляє, коли в неволі бачать талановитих, здібних, а люд простий, звичайний, що, наче віл, виконує важку роботу панську, їх не цікавить зовсім? Чому в неволі злої такі цупкі й нещадні руки?.. Міг би давно вже бути вільним, так щось стає щоразу на перешкоді. То пан, то цар!.. Всемилостивий, чадолюбивий, мудрий!.. Що там йому до мук якогось хлопа!.. Рік, цілий рік триває страшне чекання!.. Сам сатана не вигадав би тортури ще жахливішої!..
Сошенко “впав ще нижче” і жив тепер ледь не в підвалі. Мабуть, тому і він, Тарас, виною, бо користався часто його запрошеннями то на обід, то до театру, який любив нестямно, то на якісь прогулянки, що вимагали грошей. А нещодавно “викупив” його в Ширяєва на цілий місяць!.. Коли ж він вирветься з рук Енгельгардта й стане митцем, людиною, що може теж робити іншим благо!..
Торкнув ногою раму, — та не була защебнута, — й поліз вікном до хати.
— Свят, свят! — перехрестився лячно Іван Максимович. — Це ти, Тарасе? А я було подумав, що лізе чорт!
— Вгадав, Сохо. Я злий, як чорт, я лютий, як сто чортів!
— Що сталося?
— Не можу більше ждати! Піду спалю кубло паскудне панове, його заб'ю, собаку, а сам… а сам… Не знаю, що зроблю з собою! Як жити так, то краще вмерти! Мить — і по всьому, вільний собі козак…
— Життя, як кажуть мудрі, це боротьба, — сказав Іван Максимович.
— Боротись? З ким?
— З тим, хто з тобою бореться, хто став тобі на перешкоді…
— Цар, пан, кріпаччина! Як, чим мені боротись з ними?!
— Принаймні не палінням покоїв панських, не самогубством…
— Ох мав би я хоч поганеньку зброю! — заскреготів зубами.
В кімнаті стало тихо.
— Ти від Брюллова, може?
— Та звідти, звідти… Василь Іванович просив, щоб ти зайшов до нього сьогодні ввечері.
— Напевно, щось про викуп, про лотерею?
— Ні. Там усе ще в кризі, як і Нева… Всеблагий наш імператор не зволять ще згадати про те, що їм схотілося добути портрет наставника свого синочка… Ех, міг би я, так нагадав би!..
— В тебе таки вселився біс, — сказав Сошенко злякано. — Накличеш іще біду… Ти, певно, дуже перетрудився, виснажився. Малюєш стільки!..
— Іване, я вже більше місяця, як і колись, фарбую якісь паркани, стіни!
— Чому?
— Нема роботи іншої… Ти уявляєш, портрет Євгена Павловича, клас Академії з його фігурами, які дали наснагу до малювання сотням таких, як я, і — жовта фарба, щітка й паркан якогось особняка!..
— Недовго вже, недовго… Ти потерпи…
— Душа горить, Іване!
— Малюй, пиши свої вкраїнські вірші — це дасть душі полегкість, і не накой, будь ласка, отих дурниць, що лізуть тобі в голову. Прошу тебе, благаю!
— Ходімо десь побродимо…
— Авжеж, авжеж, — заметушився Іван Максимович. — У мене тут задушно трохи… Маю оце замовлення, то не виходжу днями. Прогулянка мені потрібна вкрай!
Тарасові аж стало жаль товариша. І не тому, що він багато трудиться (не первина!), а за постійні прикрощі, що завдає йому своїми бідами.
Обняв Соху й поцілував.
— Вже й лащиться! — зітхнув Іван полегшено. — Тарасе, ти — як березень: по сім погод одного дня.
— Ходім на Стрілку, далі від Академії, — сказав Тарас, як вийшли з дому.
— Тягне до Петропавловської?
— Ну й жарти в тебе… Цур їй, тій Петропавловській!
— Сьогодні ти такого наговорив, що я…
— Туди і то нема дороги кріпакові! Для нас — лиш панські канчуки та ще хіба — в солдати.
— Знайшов за чим жаліти.
— Я хочу вмерти вільним!
— Вмирають усі однаково.
— Е, не кажи! Я бачив, я пам'ятаю кріпацьку смерть… Тобі того не зрозуміти, Йване…
Аж біля Біржі стишилися. Ступали мовчки, дивлячись на той, двірцевий, берег, на Петропавловську, що виступала з води міцними стінами та бастіонами, на Петербурзьку сторону, де височіли гордо численні храми…
— Хоч на болоті, твердо стоїть Петрове дітище, — сказав Іван Максимович.
— Бо на кістках…
— Вже прочитав “Історію русів”?
Тарас нічого не відповів. Цю рукописну книгу він не читав, а пив, як спраглий воду, бо вперше стрівся з розповіддю не про чуже й далеке, а про своє, про рідне, що відшуміло битвами й спливло у вічність кров'ю дідів і прадідів. Збагнув тоді, читаючи, що для народу, краю або держави знання свого минулого чи не найперша заповідь. Історія — це ніби крила…
— Скоро спливе Невою крига, міст наведуть, і стане гарно, тепло… — щулячись, уголос думав Іван Максимович, що не любив зими та осені. — А вдома в нас, на Україні, вже ряст цвіте, напевно, й дерева вкрились бростю… Течуть дими від спаленого бадилля…
Спинилися неподалік ростральної колони і слухали далекий, ледве чутний голос землі, що їм дала життя і вклала в груди душу…
Тече вода в синє море,
Та не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає…—
почав Тарас неголосно читати вірш, написаний учора ввечері, коли було на серці так недобре, що хоч бери та вий на місяць.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:
“Куди ти йдеш, не спитавшись?
На кого покинув
Батька, неньку старенькую,
Молоду дівчину?
На чужині не ті люде,—
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити…”
Бачив, як в очах Іванових повиступали сльози, й від того сам ледь не заплакав. Нишком ковтнув клубок, що підступив до горла, й закінчив вірш:
Сидить козак на тім боці,—
Грає синє море.
Думав, доля зустрінеться,—
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами…
Довго стояли мовчки. Потім взялись за руки, ніби малі бездомні сироти, й пішли поволі до Академії…
…Цей світлий день почався напередодні ввечері, як Аполлон прислав йому записку.
— Четвертий раз приходжу, — сердито буркнув дядько, який приніс.
— Пробачте. Я працював за містом і повернувся тільки що…
— А ноги бий…
— Охоче дав би вам щось на чай, так, присійбо, не маю.