— Навіщо ж вам пани листи шлють, коли в кишені порожньо? — стенув плечима дядько і рушив неквапно вниз. — Заробиш тут… Аякже…
Тарас дістав кресало, добув вогню і запалив недогарок. Свічок йому чомусь не принесли з квартири майстра.
Узяв цидулку бережно і розгорнув… Заплющив очі; раптом у ній про волю йдеться? Він знав, що вже зібрали гроші, — не дочекавшись царських, — що й лотерея мала ось-ось відбутися, проте боявся глянути на цей папір… А раптом!.. Правду кажучи, йому кортіло вельми дізнатись, що в записці… Й коли вже бути до краю щирим, то мусив сам собі признатися, що він найбільше боїться краху. І пан, і цар встругнути можуть яку завгодно штуку з його тяжкою волею!..
Нарешті зважився і прочитав. У ній був тільки натяк на щось значне: “Тарасе! Узавтра будь обов'язково об одинадцятій в квартирі Карла Павловича. Про це просив Жуковський! Твій Аполлон”. Світ похитнувсь, розплився йому в очах… Невже це те, на що чекав він стільки літ?.. Можливо, він працював на дачі вільний вже день чи два!.. Він — вільний!..
І враз погас. Не треба себе настроювати на рай. А раптом узавтра — знову пекло?..
Від хвилювання не стало зовсім сили. Сів на своє тверде учнівське ліжко (хоч він уже й підмайстер!), стис у долонях голову й заплющив знову очі… Остання ніч неволі… А може? Ні, Ширяєв уже йому сказав би… Щоправда, він не був на дачі, має якусь роботу в місті… Піти спитати?.. Лячно… Та й пізно вже. Напевно, сплять… Дружина саме хвора…
Дмухнув на свічку. Треба мерщій лягти й заснути. Ніч переспить, а там недовго ждати. Об одинадцятій… Яка ж вона, та воля? Це ж сам собі господар! Нема тобі ні пана, ані хазяїна!.. Хочеш іти — іди, співать — співай, а плакать — плач!.. Можеш куди завгодно їхати й робити що завгодно!.. Його візьмуть, звичайно, до Академії! Він буде там законним учнем, таким, як всі… Одним із кращих буде! Бо довго так чекав на право вчитися у цьому храмі, бо добре знав ціну такому щастю!.. Звичайно, в листі напише рідним, що вже на вічній волі, й вони там будуть раді… І водночас ще глибше, болючіше збагнуть свою неволю!.. Його брати і сестри!.. Та навіть іншим людям, односельчанам, ровесникам, товаришам, його щасливе звільнення від панських пут не принесе полегшення. Сльози йому стікали з сумних очей, як навесні стікає з берези сік. Страждав за люд закований, за рідний край, що став всуціль долиною печалі й сліз…
Прокинувся зі сходом сонця. Вже за вікном раділи дню горобці — ганяли один за одним, цівкали з таким завзяттям, що вже по цьому можна було сказати: до Петербурга прийшла весна. І справді, день був ясний, ласкаво-теплий, тихий. До комірчини вривались пахощі кори, води, якогось зела…
Знайшов записку й перечитав. Сьогодні об одинадцятій!.. На нього ждатимуть такі великі люди, як Карл Брюллов, поет Василь Жуковський!.. Одне вже це на казку більше схоже, аніж на правду. Й ждатимуть заради нього!.. Добре, що є на світі, крім зла, неправди, гніту, й такі чудові люди!.. Йому в останні роки щастить на них: Сошенко, Мокрицький, Вієльгорський, Гребінка, Венеціанов, Брюллов, Жуковський, Григорович… Та все які таланти, які високі душі!..
Вдягнувся, вмився й вийшов. Була ще, може, сьома, та він не міг сидіти й ждати. Мусив іти на вулиці, межи людей, щоб не лишатись віч-на-віч з часом. Не уявляв, як витримає, коли з'ясується, що не по волю кличе його Мокрицький!.. За рік розтануло немало таких надій…
Нева текла широко й вільно. Щоправда, десь від Шліссельбурга пливли шуга й уламки льоду, та це весні не вадило. Вже навели понтонний міст, і знову Нева цвіла вітрилами човнів та більших суден, що ждали ночі, аби пройти угору чи вниз, до моря, де починалося “вікно в Європу”…
Ледве знаходив силу втримувати себе на цьому боці. Згадував, як він сім років тому побіг на лід, бажаючи скоріше глянути на Академію, і як його порятував рибалка… Може, сьогодні він одержить право входити в прекрасний цей будинок як рівний серед рівних!.. Для вільних, мабуть, річка тепліша, лагідніша, і небо вище, й хмари в його блакиті легші?.. Хоч би не розірвалось серце в останню мить неволі!..
Повільно ж як минає час!..
Не згледівся, як опинився аж на Сенатській площі, біля моста через Неву. Щоб згаять час, пройшов довкола пам'ятника… Тут пролилася за волю кров… А чи була б та воля, якби вони перемогли?.. Це він не був би панським уже дванадцять років та ще й чотири місяці!.. Сьогодні ж двадцять п'яте, як і тоді… Дванадцять років волі!.. Росія стала б іншою. Вкраїна теж… Якою ж то вона була б, сердешна його Вкраїнонька!.. Їй, певно, теж і небо здалося б вищим, і хмари легшими, й Дніпро теплішим, лагіднішим… Була б щаслива, мабуть… Де воля, там і щастя!..
Міст ледь похитувався. Карет було ще мало, бо панство все гуляє довго ввечері, а вранці довго спить. Спостерігав, хто йде, хто їде повз нього в той чи другий бік, і міг по тому рухові розгледіти Санкт-Петербург без панства; якби воно заснуло і не прокинулося… Були б це, мабуть, перші веселі похорони!..
Дійшов до сфінкса, вибрав затишне місце й сів, щоб бачити лиш краєм ока Академію, що так його сьогодні тягла до себе, вабила. Він поглядав то на Неву, то на знайомі вікна квартири Карла Павловича, куди йому з'явитись треба об одинадцятій… Сьогодні він не міг прийти раніше… Як незворушно тихо спливав час!.. Вже довго так чекає, а не пора. Мокрицький і не подумав, мабуть, коли писав своє послання, як тяжко буде ждати до одинадцятої!.. Сошенко, певно, трудиться. Дістав якусь роботу від Пошехонова й тепер сидить, потіє… Чи буде й він у Карла Павловича? Той, хто знайшов його у цьому Вавілоні, зігрів, у люди вивів. Без нього ця врочиста мить… А раптом це все твої фантазії? А раптом йтиметься лише про щось буденне?.. Ні, ні! Того не може статися! Він стільки ждав, надіявся…
Тепер сидів, зіщулившись, мов під ударом долі, й не смів поглянути на заповітні брюлловські вікна. Боже, невже йому судилося іще й таке, найтяжче випробування!..
Його зустрів слуга Лук'ян.
— Заходь, заходь, Тарасе, — всміхнувся тихо й приязно. — Давно не був…
— Робота… Жуковський тут?
— Приїхав. Удвох із графом Вієльгорським.
Тарасові забило дух: всі з'їхались…
— І пан Мокрицький тутечки… — додав Лук'ян багатозначно, мов прочитавши його думки. — Вони в червоній хаті…
Легенько взяв його за плечі й повів, неначе хворого або малого. Тарас і справді чувся таким слабким, що ноги йому тремтіли.
Коли ввійшли в “червону хату”, хто був у ній, притихли. Мокрицький і Вієльгорський встали й зиркнули на Василя Андрійовича, який стояв з Брюлловим біля портрета.
— Добридень вам… — сказав Тарас, шукаючи в очах присутніх підтвердження своїх надій.
Йому ніхто і слова не відказав. Натомість Василь Андрійович урочисто ступив до нього, вийняв якийсь папір з кишені й подав йому. У повній, мертвій тиші!..
Тарас узяв і розгорнув. Найпершим побачив герб з орлом в овалі, а потім — крупно своє ім'я: “Тараса Григорьева сына Шевченка”; над ним були написані слова, яких він ждав так тяжко і так нестерпно довго; “Энгельгардтъ отпустилъ вечно на волю…”
Далі він вже не зміг читати. Крізь сльози ледве бачив веселі лиця друзів, які йому щось мовили. Він розумів те по губах, а слів не чув, оглушений своїм безмірним щастям… Лук'ян подав йому вина, з його бокалом цокнулися чиїсь бокали… Він пив вино, що змішувалося з сльозами, а серце в грудях гупало, як на пожежу церковний дзвін, й кричало: “Воля! Во-о-оля!!!”
…Біг по Четвертій лінії, стискаючи її в руці, й не чув землі попід собою. Воля!..
Зустрічні люди кидалися від нього геть, а він гукав їм німо на всю весняну вулицю: “Я вільний, вільний, вільний!..”
Панкові, що був похожий на управителя, який іще не так давно хотів його послать на стайню і відшмагати, він ледве стримався, аби не крикнути у вічі: “Зась!”
Сонцю, що раптом зблиснуло між двох будинків, він усміхнувся радісно і показав затиснуту в руці свою свободу. Він вільний, сонце, вільний!..