У щедрій зливі променів, — та й сам немовби промінь, — підбіг до того дому, де жив Іван Максимович в напівпідвалі, і зупинився, щоб перевести подих. Вікно було відчинене — весна, весна!.. І він, не довго думаючи, шугнув у нього. З тріском упав мольберт, посипалися на землю фарби, пензлі…
— Ти що, здурів, Тарасе? — спинив його Сошенко, що також ледь не впав додолу.
— Воля! Іване, воля, воля!!
В нестямі він душив за шию друга, підстрибував і все кричав, що сталося, що він тепер на волі.
— Де відпускна? — спитав Іван Максимович.
— Ось, ось Вона! — розтис кулак, в якому ніс, мов пташку, своє щасливе звільнення.
Сошенко взяв, уважно всю прочитав, заплакав і стис в обіймах хлопця, що став йому за два минулі роки мов рідний брат.
— Івасю мій!.. Івасю… —ридав Тарас, не в силі більше стримуватись. — Якби не ти!..
— Поплач, поплач… Востаннє… Хай виллються усі кріпацькі сльози…
Відчув, що радість гасне, немовби щось їй стало на перепоні.
— Ще ріки їх проллються, кріпацьких сліз! — промовив жорстко, ніби й не він тут млів од щастя хвилину тому. — Скільки людей в неволі!..
— Добре, що ти вже вирвався.
— Невже це правда?! — радість сплеснула знову крилами. — На волі я, на волі?!
Турнув мольберт ногою, прийняв стілець і рвучко пішов навприсядки довкруг Івана, що й досі ще тримав, мов свічку, згорнутий в сувій папір із волею:
На городі пастернак, пастернак;
Чи, ж я тепер не козак, не козак!..
— Чого кричиш? — просунув жандарм у двері голову. — Приснилась, мабуть, шибениця?
— Такі “приємні” речі, шановний, сняться лише панам, — сказав Тарас, не встаючи.
— А ти не пан?
— Художник я, з відпущених.
— Пан відпустив? — здивовано спитав жандарм.
— Ні, добрі люди викупили.
— І в скільки ж це їм обійшлося?
Тарас сказав. Жандарм лиш свиснув.
— Дорого… — зітхнув невдовзі. — Мав би вже шануватися… Хоч довго був на волі?
— Сьогодні дев'ять років.
— Угу… Ну, спи! Світанок скоро…
Він позіхнув, замкнув неквапно двері. І знову стало тихо.
Так, це уже сьогодні… Минуло дев'ять років, а він не встиг отямитися, напитись волі!.. Дивна у нього доля: вирвався, щоб стати художником, а став поетом, знаним на всю Вкраїну… Покликання! Воно весь час стояло за ним, художником, як злий чи добрий геній, вихоплювало з руки малярський пензель, вкладаючи натомість гусяче перо… Вони з Сошенком, власне, за це почубилися… Ну, не лише за вірші, й за Марусю, коли казати правду… Точніше буде — і за Марусю, і за поезію!..
…Він мов зірвався з прив'язі: хотів усе побачити, усе пізнати, вивчити і… надолужити за згаяні свої літа. Брюллов збагнув ту спрагу, ще й на правах учителя… ні, навіть просто друга, що трохи старший віком, сприяв цьому.
Вони були в театрі, й Карл Павлович підвіз його в своїх презручних санях аж до дверей.
— Чекаю вранці, — мовив, подаючи Тарасу руку.
— Буду.
Тарас зіскочив на мерзлий сніг, махнув рукою кучеру. Полоззя лунко рипнули (бо морозець!) і споро помчали вулицею до Академії.
Насвистуючи легкий мотив із опери, яку вони допіру слухали, Тарас вдихнув повітря, розправив плечі. Добре!.. Минуло лиш півроку, як він став учнем Академії, а як змінилося його життя і як він сам перемінився! На ньому фрак, єнотова розкішна шуба, годинник, шаль, ціпочок… Як там у Пушкіна?
Острижен по последней моде;
Как денди лондонский одет —
И наконец увидел свет…
Хоч не про нього сказано, та й він побачив дещо за час, відколи визволився з кріпацтва. Тепер він добре знає (на власні очі бачив, був на відомих усій столиці літературних вечорах!) весь цвіт мистецтва. А скільки він наслухався, ввібрав у душу, в пам'ять!..
— Гуляли десь, Тарасе? — з'явилася в дверях Маруся, небога їхньої хазяйки дому.
— В театрі був.
— Із ким же? — примружила лукаво очі.
— З Карлою.
— Це ж хто така? — надула пухленькі звабні губки.
— Професорка.
— Бридка, напевно, й літня?
— Не молода. Але бридкою її назвати гріх. Красуня навіть…
— Овва! — задерла гордо кирпатий ніс Маруся. І враз заплакала: — То йди, то йди до неї!..
Тарас обняв за плечі дівчину й поцілував.
— Її немає, рибонько. То Карл Брюллов, професор мій, учитель по Академії.
— А ти не брехен, часом? — перекрутила вона на свій, німецький, лад колись почуте від них з Іваном слово.
— Ось хрест святий! — перехрестився. — А щоб було міцнішим це присягання, я прикладусь до образа, — чоломкнув знову білу пухкеньку щічку.
Маруся все простила й припала теж до нього.
— Тарасе, йди вже спати! — гукнув Іван сердито і розчинив навстіж вікно.
Маруся, тихо пирснувши, втекла додому. А кавалер постояв трохи, охолоняючи (від доторку до цеї рибоньки йому стає щоразу душно), й пішов до хати.
— Це казна-що! — обурювався Іван Максимович біля мольберта. Він працював, сердешний, вдень і вночі.
Тарас роздягся мовчки, шаснув мерщій під вогку, холодну ковдру.
— Носять тебе чорти повсюди… — бурчав Сошенко далі. — То бал, то вечір літературний, а то театр чи просто свято Бахуса!.. А діло ж саме не робиться… Он фарби вже позасихали!.. Скажи, на ласку божу, навіщо тобі те панство, ті пияки, нероби?
— У них — знання, яких мені бракує, вони з дитинства вчилися в гімназіях, університетах…
— На що вони тобі здалися, оті знання! Ти маєш такого вчителя, як Карл Брюллов, то вчися в нього; оволодій своїм майбутнім фахом у повній мірі!..
— Іване, ти не розумієш… — почав Тарас довірливо.
— То вже Іван дурний для тебе? — скипів Сошенко дужче. — Раніше був розумний, а став дурний?
Тарасові до сліз зробилось прикро. Не так від слів, як від самого тону. Він ладен був схопитись з ліжка, кинутися на шию другові й просити в нього вибачення за те, у чому був не винен зовсім, та не посмів, щось стало на перешкоді.
— Ну що це ти вигадуєш? — сказав натомість лагідно. — Для мене ти навіки як батько рідний…
— Батька потрібно слухатися! — не угавав Іван Максимович.
— У чому ж я тебе не слухаюся?
— Закинув геть навчання, гуляєш, пишеш вірші!..
— Хіба це гріх — писати вірші?
— Маєш таку протекцію, такий талант! За кілька років можеш стать академіком. Лише малюй, малюй, малюй!.. А він сидить і пише про Катерину-покритку!..
— Чого ти в'ївся в неї, в ту “Катерину”? Не розумію…
— Стільки часу потратив марно на казна-що!
Помовчали. Заятрилась ще свіжа рана в серці — смерть Котляревського. Коли почув, заплакав і написав сльозами вірш… Невже і він теж казна-що?..
— Не гнівайся, а ось послухай ліпше, що написав я на вічну пам'ять Котляревському…
Праведная душе! прийми мою мову,
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай,
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться серце на чужині,
Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти…
— Тарасе, ти — художник! — жбурнув Сошенко пензля, що поламався в його руці. — Живописом услав народ, вітчизну…
— “Останнім днем Помпеї”?
— Не розумію… — притих Іван Максимович. — Ти ж був такий захоплений цим полотном!..
— І зараз я в захопленні, — сказав Тарас роздумливо. — Ну, як утну щось отаке… Хто бачитиме його, крім купки художників та меценатів чи просто снобів? Як прислужуся таким мистецтвом людям, що ним зроблю для волі свого народу?..
— А віршами ти зробиш більше?
— Так. Слово має крила, воно летить із уст в уста, його читають, слухають, співають, злившись серцем з його творцем!..
— Ти просто шукаєш щось на виправдання своїй гульні та лінощам, — помовчавши, сказав Іван Максимович. — Гультяї завжди схильні до філософії.