— Ні, намагаюся збагнути сам, що діється в моїй душі…
— Пізнай себе… Не думав, що ти читав Григорія Сковороду!
— Сократ казав те ж саме…
— О! — тільки й зміг промовити затиснутий в куток Сошенко.
— Іване, я вбираю в себе, мов губка воду, мудрість, яка була від нас захована царем, панами, злиднями… І прагну пізнати істину…
— Не там, не там шукаєш, брате! Бали та дружні учти “со возлиянием” не місце для Мінерви!
— Ти помиляєшся. На них я те побачив, чого не міг раніше бачити із передпокою хоромів панських… Знаєш, вони усі приречені… Банкет, Іване, під час чуми!..
— Коли вже хтось приречений, то швидше ми… — зітхнув Іван Максимович. — Напівголодні, в холоді, в таких ось норах, — глянув на темні стіни, — у вічнім страсі за день непевний завтрашній…
— Сохо, ти просто виснажений і нездоровий, — сказав Тарас, сідаючи. — Ми, власне, тільки крихти… За нами — сотні, тисячі, мільйони навіть! А їх — мізерна жменька…
— Й тобі кортить ускочити до тої жменьки?
Обурення спахнуло в ньому, немов суха солома. Та він його утримав і пригасив.
— Я вже тобі тлумачив, чого ходжу на ті бали…
— Не вірю!
— Чому?
— Бо надто вже премудро! Недавно ще був сірий, забитий хлоп — і на тобі: з Брюлловим він запанібрата, в Струговщикова — свій чоловік, Гребінку зве Євгеном; не Павловичем, як ми усі, а так собі, по-простому!.. Дівчат гарненьких зваблює…
— Сказав би так одразу! — гукнув Тарас. — Маруся — ось причина твоїх філіппік! — зареготав. — А я вже, грішним ділом, було подумав!..
Сошенко почервонів.
— Маруся також, — мовив. — Ти ж відаєш, що я повинен їхати із Петербурга… І я хотів… Давно люблю… А ти прийшов, забрав її…
— Їй-богу, не забирав! Вона сама. Я й так, і так від неї, аж ні — до мене горнеться…
— Сам бачив: ти її сьогодні поцілував!
Тарас не знав, що і казати другові. Таки було.
— То ненароком…
— Брехен! Тьху!..
— Бачиш, бачиш! — схопивсь Тарас за соломинку жарту. — Шукай собі Марусю, та Богуславку, бо онімечишся!
Іван Максимович на те нічого не відповів. Щось роздивлявся довго в своїй картині, хапав палітру, пензля… Нарешті мовив глухо:
— Шукай собі деінде хату… Марусю теж…
— Здурів, їй-бо!
— Ні. Хочу взяти її собі дружиною.
І знову стало тихо. Так ніби їм вже не було про що й порозмовляти мирно, як з братом брат…
…Була то перша його медаль за успіхи в навчанні й праці в рідній вже Академії. Рік промайнув, як світле, добре свято! Тепер він міг сказати, що почувають вільні, не панські люди в біді та радості, бо встиг зазнати того й того. І, попри всі печалі й дрібні невдачі, утвердився на думці тій, що й горе людини вільної солодше щастя кріпака!
Медалі їм вручали на урочистих загальних зборах, що відбувалися в великій залі, в присутності всієї ради Академії, окрім, звичайно, президента, який собі мав вищий, придворний клопіт.
Тарас прийшов раніше, аби відчуть, простежити все те колись омріяне і недоступне дійство, сів у кутку, з якого було всіх видно і де самого не дуже бачили б. Проте його одразу ж знайшов Мокрицький.
— Давно, давно не здибувалися! — подав тонку, неначе в музики, руку і примостився поруч. — В трудах усе?
— Допався.
— Гляди лишень не охватися…
— Шевченки усі міцні! Козацька, брате, кістка…
— Чого це ти насумрився?
— Згадав братів…
— А-а…
— Я на волі, а їм же вік, до смерті…
— Ось вивчишся, збереш потрібну суму та й викупиш і їх на волю!
— Може… А як же інші?
— Інші твої брати?
— Їм також волі хочеться… Собаці он ланцюг огидний, а то ж козацькі душі… Мільйони душ!
— Ти он про що…
— Як здумаю — усе стає немиле!
— Не брав би так того до серця,— сказав небавом Аполлон.— Ми, брате, лиш художники, співці краси…
— А хто ж біду співатиме? Хто возвеличить отих малих рабів німих, яких пани і за людей не мають?..
— Змінився ти, — сказав Мокрицький з подивом. — За рік такий став…
— Бачив, як після холоду, — коли пригріє сонечко й покропить дощ, — усе росте? Аж шелестить! Бо довго ждало, купчило життєву силу…
— Вірші закинув зовсім?
— Вони мені жить не дають, трикляті! І малювать… — махнув рукою.
— Якось зайду, покажеш…
— Лаятимеш, що не займаюсь ділом, а казна-чим?
Мокрицький здвигнув плечима:
— Вірші — мистецтво теж.
— Сошенко їх вважає за витребеньки.
— І що ж ви з ним, Тарасе, не поділили? Такі були друзяки. Я дещо чув…
— Ат, просто дурні цапи!
— Cherchez la femme…
— Що ти сказав? Це ніби щось по-французькому?
— Шукайте жінку…
Тарас на те не мав чого відповісти. Сошенко не допоміг своїй напасті, вигнавши його з квартири. Маруся знайшла його, Тараса, і на новій…
— Ти чув, він їде в Ніжин.
— Коли?
— Не знаю. Справа вже, кажуть, вирішена…
З бічних дверей тим часом вийшла поважна рада Академії і зайняла свої місця. Почався врочистий акт.
Тарас дивився, слухав, виходив сам до столу одержувати свою медаль зі срібла, та десь пропав той настрій, з яким прийшов на зібрання, щось муляло йому в душі…
— Поглянь, поглянь на Григоровича, — шепнув йому Мокрицький. — Яка достойність царська, і кожне слово виважене , на терезах… Вельможа!
— Бо відчуває силу, — сказав Тарас. — Без нього і президент, і віце-президент одразу б сіли на мілину.
Медаль чомусь була холодна й тьмяна, як і його душевний настрій… Може, це все тому, що пригадав свою рідню, Кирилівку?.. А може, всю обідню знов зіпсував йому Іван Максимович?.. Він чоловік тихенький, проте настирливий та беручкий… Згадав, як він тебе настирливо виводив, наче Мойсей, з єгипетської неволі? Чи як не дав спокою ані собі, ані Брюллову з усім його синклітом, аж доки визволили вони тебе?.. Як ввів таємно до рисувальних класів і явно — в хату Євгена Павловича Гребінки?..
Аж стало душно. За що ж вони горшки побили? Маруся — лише остання крапля, що переповнила… Ат, що там дівчина і все, що їх відчужувало, у порівнянні з тим, що єднало, зближувало!.. Іван тепер поїде на Україну — нещасний, хворий, скривджений і розчарований в найвищих людських чуттях… Той велій друг, якого, власне, він сотворив, постав на нього!.. Так чи не так, а він гадає, певно, що знає правду… Зрада найближчих друзів — наче глибока рана в грудях… Навіщо тобі здалась, Тарасе, та білолиця німочка? Нехай би брав її собі за жінку Іван Максимович!.. У Ніжині знайде собі чорняву. В стрічках, коралях й вишитій по рукавах сорочці… Там жде якась кирпатенька, з бровою, ніби ластівчине крило!..
— Ти що, не маєш де ночувати? — спитав Мокрицький голосно.— 3 Михайловим не помирився?
— Та ні…
— Чого ж сидиш? Крім нас, уже нема нікого в залі.
— А й справді!.. — глянув з подивом і рвучко звівся.
На набережній узяв за лікоть друга і попросив:
— Ходімо вдвох… провідаємо Сошенка… А то поїде…
— Добре, видать, почубилися!
— Та як сказати… Діти не можуть бути копіями батьків… І друзі також.
— Хтозна…
— Нема людей, які були б однакові. Близнята й ті лиш зовні схожі.
— Правда…
— Пардон! Прошу пробачення! — заледве не збив їх з ніг високий пан в окулярах.
— Елькан! — зрадів Мокрицький. — Куди біжиш?
— На похорон.
— А звідкіля?
— З весілля.
— Знайомтесь! Це відомий фейлетоніст і театральний критик, а це художник, теж учень Карла Павловича, Тарас Шевченко.
— Мені приємно дуже… — подав Елькан м'яку, спітнілу руку.
— Не впізнаєш? — спитав Мокрицький критика і пригорнув Тараса.
Елькан поглянув пильно, дістав хустинку й витер ретельно скельця окулярів.
— Не мав, як кажуть, честі…
— А пам'ятаєш того хлопчину, що в нас питав дорогу до Академії? Біля Неви, весною… І ти його…