Тарас стояв, уражений словами про видання, й не чув, що Мартос йому іще розказував… Тепер його поезії побачать світ! Підуть між люди, зможуть заговорити до будь-кого, збудити думку… Леле!..
— Він прочитав та й стогне: “Це щось таке, таке!..”, а слів знайти не може… — долинула до нього мова гостя. — Євгену Павловичу забракло слів!.. І я скажу: чудово! Я прочитав про Катрю своїй дружині — плакала. Сидить, Тарасе, й плаче! Тихенько, так, беззвучно. Мов скам'яніла жіночка…
Зробив сеанс коротшим, бо пензель йому тремтів. І тільки Мартос вийшов, сів до роботи. Вперше свідомо сів. Не тільки, аби відбитися чи вилить душу словом, сів, щоб навести у віршах лад… Це ж досі він не читав отак підряд, не вдумувався, чи до ладу, — писав і все. Бувало, правда, тягнувся до цих рядків, журився над їх недолею або читав тихенько якусь поему й плакав; коли ніхто не бачив… Тепер же він осмислював і кожне слово пробував, чи золоте. Місцями сам не вірив, що написав, що це його болі, його журба… Веселого було так мало в його поезії, як і в житті… Порою геть забував про книжку і Петербург, витав у полі, в рідній своїй Кирилівці, бо всі пейзажі списував із краєвидів свого дитинства, з милої його душі Вкраїни… Послати б їй ці думи, ці щирі сльози сина, що прагне щастя матері й тому страждає тяжко, безсилий щось зробити, допомогти!.. Бо тут, бо тут… Накинуться на нього гречі, кукольники, які, аби подужали, давно під корінь вирубали б всі інші мови. Хтось захистить, звичайно, дасть одкоша тим мракобісам в білих, як сніг, маніжках, та як-то їм, цим віршам бідним, матиметься в такім багні!..
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Схопив перо, знайшов ще чистий аркуш і записав. Одразу ж прийшло продовження:
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Міняв свічки. Печалився. Втирав невольні сльози. Й писав, писав, виспівував себе самого, душу свою стражденну, якій усе на цій землі боліло… Вже за вікном давно стояла чорна північна ніч, вже спав давно будинок, місто… Спала десь Україна, зморена в своїй тяжкій недолі… А він писав, висотував з душі слова, й кривавилась на тому місці рана…
Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,
А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу…
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину…
Гойднувся вогник свічки, з дверей війнуло холодом. Оглянувся і не повірив своїм очам — в порозі стояло щось велике і волохате!.. Щоб не всміхнулося, злякався б, мабуть, добре.
— Година друга ночі, а він сидить! Коли б іще за малюванням! — рявкнула нараз проява.
— Вася! Штернберг! — метнувся Тарас до друга. — Васю, а я тебе чекаю вже цілу осінь!..
Поцілувавши Штернберга, Тарас узявсь знімати з нього кожуха й теплу шапку. Вася, що вже розм'як, зігрітий теплом і зустріччю, враз схаменувся:
— Там же, внизу, візниця й речі мої на санях!
Жартуючи, побігли в двір, принесли все і розсупонили нарешті Васю Штернберга.
— Ну як там, як на Оренбуржчині? — спитав Тарас, що заздрив його поїздці, його новим і, певно, цікавим враженням.
Василь притих одразу і спохмурнів.
— Страшна земля, страшні порядки… — мовив потому, ніби геть проганяючи якісь недобрі спомини. — Не приведи господь там жити і працювати!..
Він так сказав це болісно, з таким глибоким смутком, що аж Тарасові мороз пішов по спині. Він теж притих, згорнувся, чогось немов жахнувшись…
— Все пишеш? — весело спитав Василь.
— Знайшовся один панок, який береться видати своїм накладом книжку.
— То це ж чудово!
Рвучко ступив до столу, вихопив із купи аркушів той, що лежав нерівно, і прочитав:
Перебендя старий, сліпий,—
Хто його не знає!
Він усюди вештається
Та на кобзі грає…
Поклав поволі аркуш і мовчки рушив до чемодана, який стояв біля дверей. Розкрив, порився в ньому й дістав малюнок, виконаний пером і тушшю.
— А ось тобі й фронтиспіс, — подав Тарасові.
То був кобзар, що примостивсь на призьбі й грав щось сумне. Побіля нього стояв маленький поводир, до нього лащилася собака…
— Спасибі! Дуже гарно,
— Зроблю офорт…
— Ти справжній друг!
— А назва є вже?
— Назви ще не придумав, — сказав Тарас, вдивляючись у поле, ледь позначене на дальнім плані. Немов вітряк на обрії?.. — А може, так назвати, як і малюнок? — з'явилась раптом думка.— “Кобзар”…
— Сліпий співець… Наш, український безсмертний бард… Годиться!
— Ти добрий геній, Штернберг! — схопив Тарас в обійми друга…
…Уже весною, в квітні, “Кобзар”, як мовиться, побачив світ. Та й сам Тарас за ці чотири місяці встиг побувать на тому світі і народитись знову. Тиф причавив ще в грудні, й щоб не друзяка Пономарьов, що взяв його в свою квартиру в Академії і доглядав, немов малу дитину, хто зна, чи він дожив би до дня, коли зміг глянути щасливим оком на первородну книжку. Як і гадав, у петербурзьких літературних колах її помітили й заговорили — кожен на свій манір. Ще книжка, вважай, не встигла вийти з друку, а вже пішли рецензії. Захисники імперії накинулися на нього, ніби голодні пси: нема такої мови, нема народу, отже, й не може бути таких поетів! Інші їм заперечували. В салонах теж зчинилася полеміка…
І в цю гарячу пору Євген Гребінка згукнув також громаду на дружню добру бесіду.
Штернберг був саме “хворий” небогою Грицька Тарновського, й Тарас подався на Петербурзьку сторону в Кадетський корпус сам.
Євген зустрів, як брата, обняв і мовив весело:
— Ну й наробив ти шелесту! “Кобзар” твій збурив публіку, розмежував. Послухай, що розказує тут пан Маркевич!..
Тарас вклонився одразу всім, устигши, проте, вловити цікаві, ледь здивовані чужі й знайомі погляди.
— Миколо Андрійовичу, нум розкажіть, будь ласка, ще ось Тарасові про ту розмову, що відбулася в Нестора!
Маркевич пригладив чуба, що вже почав сивіти, і посміхнувсь у вуса:
— Та що його розказувати… Пан Кукольник ледь не сказився, як прочитав твою, Тарасе, книжку. Кричав — аж піна з рота бризкала — на бідолаху Мартоса й проголосив анафему тобі й твоїй поезії. Вона, — вопив, — шкідлива і небезпечна. Давно, давно заборонити треба так звані “мови” польську й малоросійську!.. А Мартос так злякався, що цілий вечір била його пропасниця, і він прокляв той день і ту годину, коли прийшов до тебе й надумав це злощасне діло…
— Хай не бере пан Мартос собі багато до голови, — сказав Гребінка. — Думати вона не дуже здатна… Бажав хоч крихту слави, то й має тепер її!.. — всміхнувся. — А діло, браття, зроблено, і книжка — ось вона! — узяв “Кобзар” зі столу. — Ми тут читали вголос, ждучи твого приходу, — сказав уже Тарасові.
— Як же ви довго так ховалися з таким безцінним даром? — спитав Іван Панаєв, що був постійним членом гуртка Гребінки.
— Просто мене вважали досі лише художником, — всміхнувся йому Тарас. — І лаяли, коли писав словами…
— Принаймні я не лаяв! — підніс Гребінка руки.
— Та й не хвалив! — зітхнув Панаєв. — Вічна біда — не бачимо таланту в ближніх, шукаєм десь подалі!
— Я навіть взяв у нього віршів для альманаху “Ластівка”. Іще два роки тому, — не міг Євген погодитися.
— І де ж вона, та птаха?
— Сидить, ніяк не вилетить…
— Тож-бо й воно. А тут такий… такий поет!
Тарасові аж стало страшно від цих похвал. Він був і сам упевнений, що може щось зробити корисного для України найбільше як художник. Вже намагався навіть, скомпонувавши аж дві картини: одну про смерть Хмельницького, а другу про дружню учту козаків. І на тобі! Його таємні думи, що виливалися в хвилини болю й розпачу, взяли його на крила й несуть, несуть!..