Чи це йому здалося, чи й справді ген, куди заледве сягає світло, сидить козак?.. Примарилося…
— Росія — це не тільки Булгарін, Кукольник та іже з ними! — сказав Струговщиков, напевно, комусь на щось відповідаючи. — Є й інша, краща, вища…
Й запала тиша.
— Добре було б, Тарасе, щоб ти утнув що-небудь нам історичне, — озвався дуже вчасно вусань Маркевич. Кажуть, він написав “Історію Малоросії” і досі ще весь у її глибинах, неначе сом у донній ямі.
— Знаєте, я вже утнув… — сказав Тарас несміливо. — Ні, ще не втнув, а тільки тну,— всміхнувся.
— Про що? — спитали одразу в кілька голосів.
— Та-а… Коліївщину.
— А можеш щось прочитати?
— Зможу, — озвався хрипко.
Гребінка встав, налив йому вишнівки і знову сів. У хаті було так тихо-тихо, що аж в ушах дзвеніло.
Не випивши, Тарас почав по пам'яті:
Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали.
Встали, подивились на той Чигирин,
Що ви будували, де ви панували!
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали
Козацької слави убогих руїн.
Базари., де військо, як море червоне,
Перед бунчуками, бувало, горить,
А ясновельможний, на воронім коні,
Блисне булавою — море закипить…
Читав і ніби бачив той чигиринський козацький празник, коли освячені були ножі. Сам дивувався — пам'ять тримала міцно кожен рядок поеми, слово, хоч написав цей шмат давно й відтоді не перечитував, трудився далі…
Коли дійшов до місця, яке найбільше його самого хвилювало, надпив із чарки, витер уста долонею і мовив, дивлячись на вогник свічки:
“Молітесь, братія, молітесь! —
Так благочинний начина.—
Кругом святого Чигирина
Сторожа стане з того світу,
Не дасть святого розпинать.
А ви Україну ховайте:
Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать.
Од Конашевича і досі
Пожар не гасне, люде мруть,
Конають в тюрмах, голі, босі…
Діти нехрещені ростуть,
Козацькі діти; а дівчата!..
Землі козацької краса,
У ляха в'яне, як перш мати,
І непокритая коса
Стидом січеться; карі очі
В неволі гаснуть; розковать
Козак сестру свою не хоче,
Сам не соромиться конать
В ярмі у ляха… горе, горе!
Молітесь, діти! страшний суд
Ляхи в Україну несуть —
І заридають чорні гори.
Згадайте праведних гетьманів:
Де їх могили? де лежить
Останок славного Богдана?
Де Остряницина стоїть
Хоч би убогая могила?
Де Наливайкова? нема!
Живого й мертвого спалили.
Де той Богун, де та зима?
Інгул щозиму замерзає, —
Богун не встане загатить
Шляхетським трупом. Лях гуляє!
Нема Богдана — червонить
І Жовті Води, й Рось зелену.
Сумує Корсунь староденний:
Нема журбу з ким поділить.
І Альта плаче: “Тяжко жити!
Я сохну, сохну… де Тарас?
Нема, не чуть… не в батька діти!”
Не плачте, братія: за нас
І душі праведних, і сила
Архістратига Михаїла.
Не за горами кари час.
Молітесь, братія!”
Молились,
Молились щиро козаки…
Коли замовк, у повній, мертвій тиші підвівся хтось у глибині світлиці, й поміж похилених, німих голів до нього вийшов стрункий козак з заплаканими очима, обняв, притис до себе. А потім сліпо відсторонив, знайшов устами руку й поцілував.
— Ну що ти, що ти, Якове?.. — підбіг Гребінка.
Якось уже так сталося, що вийшли в місто вони удвох із Яковом. І дивно й лоскітно було душі Тарасовій, так ніби він перелетів зненацька в часи минулі, давні. Побрязкуючи острогами, по праву руч од нього ступав козак!.. Живий, високий, дужий!.. Не міг йому казати “ви” й тому озвався просто, по-панібратськи:
— То мовиш, ви нащадки січовиків, які втекли після розгрому Січі за Дунай, а потім аж на Кубань?
— Еге ж. Станиці наші так само звуться, як курені: Щербинівська, скажімо, Канівська, Іркліївська та Пластунівська…
— І як же вам на тій Кубані? Ще воля є?
— Та, маємо… — поправив шапку Яків. Помовчав трохи і доказав: — Б'ємося тільки за чортзна-що, кладемо марно голови!..
— Бунтують ті, черкеси?
— Людьми всім бути хочеться…
— Це правда… Я, мій друже, два роки лиш на волі…
— Був кріпаком?! — стис Кухаренко шаблю.
— Двадцять та ще й чотири роки!..
Зійшли на міст через Малу Неву. Спинилися навпроти місячної дороги.
Якусь часину мовчки дивилися, як мерехтить Нева у сяйві місяця, як почина темнішати на небі шпиль Петропавловської фортеці.
— В якому чині будеш? — спитав Тарас.
— Полковник. Чи курінний по-нашому.
— А козаки шанують тебе?
— Напевно…
Замовкли знов. Пішли мостом, бо стало свіжо: ночі лишилась жменька.
— Зміг би ти стать отаманом? — спитав Тарас. Поглянув скоса на Кухаренка й додав, чи то жартуючи, чи то всерйоз: — Приїду колись до вас у Чорноморію, і ти мене зустрінеш вже на коші… Страх хочеться мені побути у кошового в гостях!..
— Ну, коли так, то стану… — всміхнувся скупо Яків…
Щастить же, боже праведний, йому на добрі зустрічі, на щирих, вірних друзів!..
Коли заснув над ранок, в'язниця йому також подарувала приємну зустріч. Наснився Вася Штернберг та Айвазовський. Все, як було насправді, коли вони сідали на пароплав, щоб відпливти до Рима. Й лише одне порушувало веселе те прощання: Тарас вже знав, що друг його назавжди залишиться на тій землі, проте не міг сказати хтозна-чому. Стояв і мовчки плакав…
А Вася радісно махав рукою з палуби і щось гукав, аж поки видно було його…
Хоч мало спав, прокинувся, як тільки клацнув замок у дверях. Знав би, що італійська тверда земля візьме навіки Штернберга, не відпустив би!..
— Вже не спите? — здивовано спитав Сидоренко. — Я ж вам казав, що звикнете…
— Сьогодні в мене свято, — сказав Тарас, підводячись.
— День іменин?
— День виходу на волю…
— Слава богу! — зрадів земляк. — Сьогодні вас випустять?
— Ти, братику, не зрозумів, — зітхнув Тарас. — Я мовлю про те, що сталося аж дев'ять років тому, як викупили мене з кріпацтва.
— А я вже був подумав…
— Й за те спасибі, що порадів!.. А що, як ми з тобою добудем шкалика?..
— У нас цього не можна, — оглянувся солдат на двері. — І не просіть!
— Не можна, то не можна… Не в чарці щастя, правда? Добудь хоч чаю, — вийняв з кишені гроші.
— Миттю! — зрадів Сидоренко, що не потрібно йому порушувати інструкцію. — Вмивайтеся. А я — в трактир!
Не встиг напитись чаю, як ранній гість до хати.
— Добридень вам, добридень!.. — почав з порога весело. — Хліб-сіль!
— Хліб-чай… — озвався хмуро. Йому вже встиг набриднути оцей колишній вчитель.
— Такого дня і пити чай!.. — скривився слідчий. — Сидоров!
— Я тут, вашбродіє! — шмигнув солдат у двері.
— Біжи в трактир й візьми на мій рахунок щось випити і закусити. На дві персони.
— Слухаюсь!
Сидоренка неначе вітром здуло.
— Шевченко, ви учора у генерала були більш-менш, — сказав Попов, сідаючи. — Я потерпав, ждучи, що ви зірветеся на свій лукавий, єхидний тон… О, я забув вас привітати із двадцять другим квітня! Напевно, ви тоді були найщасливіші од всіх людей?
— Був, та загув, — похмуро сказав Тарас.
— Якби ж то знав, де падатимеш… — підтримав його Попов.
— Хто знає, той не падає.
— Цікаво… Правда, злочини творять свідомо, знаючи, що може бути кара… І все ж творять!
— У цьому я… Ви ж знаєте, яка освіта в мене.
— Освіта ніби й справді… А відповіді даєте точні. Такі, неначе їх вам нашіптує якийсь юрист…
— Правдиві, тому і точні.
— Можливо, й так… — примружив слідчий білі, ледь-ледь помітні вії. — Принаймні ми вже віримо, що ви формально не входили до Товариства україно-слов'янського…
— Я ж вам казав!
— Бо ви людина куди серйозніша, ніж ці професори та вчителі…
Тарас відчув, що слідчий йому готує пастку, і насторожився. Бач, друг знайшовся щирий! Впоїти хоче й випитати… Що у тверезого в голові, те в п'яного на язиці… Йому весь час тут тичуть у вічі п'янством, ніби його взяли під тином в обіймах Бахуса! Для них мужик без оковитої — що віз без колеса. Облаяв пана — п'яний, сказав якомусь здирці, хто він такий, — під чаркою, царя згадав недобрим словом…