До камери ввійшов Сидоренко, поставив спритно тацю на столик, внесений його товаришем, і зняв серветку, якою були накриті страви.
— Приступимо? — спитав Попов і глянув так на вартових, що ті за мить ізслизли.
— А як уп'юсь?
— Нічого. Тут і проспитеся з богом… До речі, спершу треба ось підписатися, — дістав папір. — Бо скажете, що був під чарою і знать не знав, що й де підписував.
То був вчорашній допит. Питання й відповіді за номерами, любовно так написані.
— Все точно?
— Так.
— Перо й чорнило!
Миттю влетів солдат, неначе під дверима чекав наказу, з пером в руці.
Тарас узяв, вмочив у чорну пляшечку і написав: “Художник Тарас Шевченко”.
— А по трудах, як кажуть, праведних і закусити можна. Прошу! — простер гостинно руку слідчий.
Тарас не став маніритися.
— У чарці й закусі нема гріха, як мовиться в святім письмі.
Попов звів білі брови.
— Там справді є такі слова?
— Важлива суть. А слово… фу — і полетіло!
— Е-е, не кажіть, — налив чарки. — Візьмемо ваші твори… Вони завдати можуть чимало лиха…
— Нехай їм грець! — махнув Тарас рукою і взяв рішуче чарку. — Давайте ліпше вип'ємо.
— За що?
— За волю, звісно!
— Щоб ви її не втратили!..
Вони люб'язно цокнулися.
Як закусили, Попов налив по другій.
— У мене є чудовий тост.
— Валяйте! — прикинувся Тарас сп'янілим. — Пардон, мон шер…
Попов лише всміхнувся. Чи бачив гру, чи тішився, що легко впоїть “друга”.
— Ви і французьку знаєте?
— Ні. Далі цих трьох слів не рушив.
— Дивно… З такими здібностями!..
— Чого Івась не вивчить, того Іван не знатиме, — зітхнув Тарас. — То де ж ваш тост?
— За двадцять друге квітня!
— Спасибі. Це для мене великий день!..
— За ту родину, яка дала за вашу волю гроші!
Тарас підвівся, виструнчився, мов на параді, й гукнув, як справжній унтер:
— Здоров'я його величності!
Попов також схопився, а потім сів і вп'явся пильним поглядом в лице Тараса.
— Дивний ви чоловік, — сказав, коли новий “служака” випив і сів закушувати. — Щоб жартувати в такому ділі!..
— Жарти я залишив за ворітьми, на вулиці Пантелеймонівській.
— Е-е, не кажіть! — всміхнувся слідчий. — А втім, це тільки вам робить честь. Як правило, у нас тут швидко підупадають духом і тяжко, слізно каються. На що вже ваші братчики, та й ті — не всі, звичайно, — пустились берега. Дивитись бридко…
— Кається, хто має в чому.
— Звісно. Проте, як свідчить досвід, тверді горішки завжди таять найбільші злочини, їм каяття не вигідне.
— Тут і купці бувають? — спитав Тарас.
— Не вловлюю…
— Крім вигоди, людській душі властиве і дещо інше, вище. Не припускаєте?
— А-а! Припускаю… Хоча, по правді кажучи, не за таких обставин… Як мовиться, тут не до жиру — аби лишитись живу.
— Життя — це не найбільша цінність.
— Цікаво… Що ж є вище або дорожче?
— Сумління чисте, воля і рідний край.
— Ви — патріот?
— Можливо… Це теж крамола?
— У вашому випадку — так.
— Виходить, що й патріот лише тоді достойний шани, коли він вигідний, зручний для влади?
— Ну-у… можна й так сказати.
— А раптом це звичайний шкурник і кар'єрист?
— Байдуже. Аби не ворог внутрішній, не супостат.
Попов налив, підсунув чарку.
— Дякую, — сказав Тарас. — Напився і наївся. Тепер за мною черга. Я ваш боржник.
— Ат, що там, — повів Попов рукою — Доп'ємо вже!
— Не можу. І рада б душа у рай…
— Це ви не можете? Ой не смішіть!
— Чого це вам так смішно?
— Бо ваші друзі твердять, що всі свої зловредні вірші ви написали п'яним, не усвідомлюючи того, що діяли.
— Було колись! — зітхнув Тарас, шукаючи тим часом захисту від цього ходу слідчого. — Як привезли мене сюди, зарікся пити більше, як дві чарчини.
— За що така покута?
— Треба ж колись одуматися.
— А може, ви гадали, що їдете до нас у гості? — пожартував.
— Пора б, як мовиться, вже й знати честь, — підтримав той жарт Тарас. — Шість днів побув — і досить.
— Чи тут вам зле?
— Нівроку. Але на волі краще!
— Покайтеся, просіть царя… Чи напишіть, скажімо, оду на честь його величності…
— Не зможу я. Самі ж весь час у вічі тичете мою мужичу мову й незграбність вірша.
— Тінь шибениці або казарми так надихне, що заткнете за пояс усіх вітіїв! Чи тих, як ви назвати зводили, “тупорилих твоїх віршомазів”.
— Ви хочете мене безкровне стратити, моїм пером? — спитав Тарас.
— Порятувати, мій дорогий!.. То що, доп'ємо, може? Не пропадать же зіллю.
Взяли чарки і випили.
— То як? — спитав, заївши, слідчий. — Утнемо оду?
— Пишу лиш те, що пишеться, — сказав Тарас похмуро. — Художник я, а не поет.
— Хитруєте, — скривився слідчий. — Певно, ви ще як слід не втямили, куди попали і що вас жде…
— Коли господь не видасть, свиня не з'їсть.
— Хоч ми і щиро віруючі, та в цих ділах керуємося не божим промислом, а тільки власним розумом та волею государя, — прорік Попов сердито.
— Без бога ні до порога, казав наш дяк Богорський, ідучи до шинку.
— Чи ти, Шевченко, гевал, чи тільки вдаєш такого з себе?
— Знов не вгодив!.. Хіба ви думали, що я мудрець, коли сюди збиралися? Впою, гадали, бевзя і виверну його крамольну душу! Тепер злитесь: не вийшло.
— Хто зна, хто зна… — сказав Попов із посмішкою. — Тепер я твердо знаю: ти небезпечніший, ніж я вважав раніше. І пасквілі твої написані цілком тверезим розумом… Чого тобі так весело?
— Дивлюсь на вас і думаю, що вам би слід не тикати мені, а дякувати щодня таким обідом, як цей, який ми тут спожили…
— За що, дозвольте взнати?
— За те, що ви в зв'язку зі мною ввійдете в літературу, в історію. Як антипод, як темне тло… Та це вже щось, це краще, ніж забуття… Попов Михайло? Літератор? А-а, той, що в Третім відділі висотував Шевченку душу!.. “Щодень божий добрі ребра й серце розбиває…” Чи не про нього сказано?
— Отже, ти — Прометей? — примружив слідчий очі.
— Не знаю. Всі, хто втрапив сюди невольно, щось, певно, мають від Прометея…
Попов сидів насумрений, немовби сич, і ліве око в нього нервово сіпалося. Нарешті він підвівся, хитнувши столик з посудом, і загукав сердито:
— Сидоренко! Тьху!.. Сидоров! — Як вбіг солдат, додав уже спокійніше: — Прибрати все, що зайве!.. І щоб мені і муха не пролетіла між ним і світом! Ясно?
— Так точно, ваше благородіє! Сьогодні ж виб'ємо всіх чисто мух!
— Дубина! Я наказую, щоб в'язень цей не міг ні з ким ні бачитись, ні листуватись!
— Так точно!
Слідчий вийшов. За ним Сидоренко з столом у руках. Хтось зачинив залізом куті двері й мерщій замкнув.
Тарас приліг. Стомив його цей “дружній” диспут. Кожен себе вважає мудрим, прагне пошити в дурні іншого… Прийшов на допит не з батогом, а з шкаликом!.. Опора трону, цербери!.. Не жалкував, що дав Попову змогу побачити його свідомим ворогом царя й престолу. Гідність, самоповага, впевненість у власних силах — зброя, що теж вражає недругів. Власне, він не додав нічого до того, що вже сказано в його “Трьох літах” і що сатрапи царські вже вивчили з усіх боків… Забаглось оди!.. Краще піде на смерть, та чесну, ніж на ганьбу!.. Звичайно, їм потрібна не ще одна осанна премудрому й чадолюбивому, а зігнутий в поклоні рабському хребет бунтуючого плебея. Для самодержця з присними найідеальніша картина людності — безмежне поле зігнутих покірно спин… Мерзота!.. Одна людина, — з прихвоснями, — гальмує поступ, стримує духовний ріст, бо хто ж, уткнувшись зором у носаки чобіт великого і всемогутнього, побачить небо, обшир землі й людської мудрості, знайде снагу піднятись духом вище!.. Похилу голову меч не січе, та обминають музи…