Про нього мов забули по тій тюремній учті. Попов, який довбав так старано свою прикуту жертву, зайнявся, мабуть, іншими, яких було тут досить. А може, просто вигадав нову тортуру: ждати у невідомості не легше, ніж терпіти муки допитів. Були б папір та фарби!.. Ат, що з них толку. Що він тут малював би?.. Великий Карл їм твердив, що без моделі не варто братися й за олівець… Великий Карл… Бідаха. Коли покинула його Емілія, він геть стерявся духом„ По місту пішли плітки… Малі, нікчемні люди втішаються бідою славних, вона для них мов ліки від заздрощів і почуття своєї дріб-ності перед лицем таланту чи геніальності. Є, правда, й інші люди, душею щедрі, виповнені бажанням теж зробити щось, хоч мале, для слави й честі краю або народу. Ця категорія простих людей не заздрісна й готова будь-якої миті себе принести в жертву заради тих, хто може зробити більше й ліпше. Без цих людей світ став би сірим, диким. Вони немов жива вода для тих обранців долі, яким у душу вкладено незгасну іскру божу…
Півмісяця уже спливло в самотності, між чотирьох казенних сірих стін, коли всміхнулось знову щастя людської дружби і співчуття.
Прокинувся, мов і не спав. Журба, яка його гнітила ввечері, лишилась з ним, у камері. Людині, що звикла щось робити, кудись іти, до чогось прагнуть, діяти, життя без руху, без боротьби — пекельна мука. Мабуть, Попов збагнув цю рису його натури й піддав його такому випробуванню. Надворі вже буяв веселий травень, цвіли садки. З вікна йому не видно було ні цвіту, ні навіть брості, листячка (клейкого й ніжного), а тільки раз чи два на день доносив подих вітру терпкі весняні пахощі. А може, те йому лише здавалося, бо знав, що десь ішла весна, що світ довкіл оновлювався. По синій смужці неба і по теплу, що бурхало в його вікно, він уявляв весняний Санкт-Петербург, Неву, затоку Фінську і ті місця за містом, де побував. Спливали раптом з пам'яті то Петергоф, то острови, де Карл Брюллов з компанією своїх колег та учнів влаштовував чудові дружні учти… Чи знає він, великий Карл, де нині перебуває його Тарас? Чи робить щось, щоб визволити його з вертепу цих розбишак?.. Жуковський теж зумів би допомогти… А втім, вони обоє не з тих, що сміливо кидаються в боротьбу. Політика — не їхня сфера. Дякуй за те, що зроблено для тебе цими велетами, й не вимагай такого, на що вони не зважаться. Ти зачепив царя, царицю, панство, що править їхнім іменем, і вже тобі не вийти звідси в білий весняний світ!..
Встав, одягнувся. Нині він добре спав. Вже звикся. А може, думи змучили. Йому одне лишилося — роздумувати, перебирати в пам'яті своє життя. Іноді приходять тихо вірші. Якісь також вторинні, немов із дна засіка, відлуння грому, бурі, що відшуміла. Нишком лежить тепер та буря у кабінеті слідчого чи в генерала Дубельта. А може, й ні, не стихла, не вгомонилася. Поеми “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…” пішли по світу в списках. Та й вірші теж. Хіба їх нині визбираєш чи заборониш!.. Він тут сидить, а слово його гуляє межи людьми — сміється, плаче, кличе!..
— Добридень вам…
Задумався і не почув, коли ввійшов Сидоренко. Поставив чай і дивно якось м'явся, позиркуючи на в'язня.
— А що, Мартине, в місті уже весна? — спитав Тарас.
— Давно весна…
Тарас сьорбнув із кварти чай і знову стрівсь очима з цікавим поглядом.
— Ти хочеш щось мене спитати?
— Правда, що ви й поет? — зрадів солдат нагоді.
— Та трохи є…
— “Кобзар” — то ваша книжка?
Тарас кивнув.
— І “Гайдамаки” — ваша?
— Ти звідкіля про це дізнавсь, Мартине?
— Я вчора був у місті, у земляка… — почав солдат неголосно. — Сказав про вас… А він мене й питає: це той Тарас Шевченко, що написав “Причинну” і “Катерину”?.. Він не знаходив місця, як я сказав, що, мабуть, той… Весь вечір потім читав мені й розказував…
У коридорі почулись кроки.
— Сидоров!
— Це знову унтер, — кивнув Мартин на двері. — Він ніби нюхом чує, що я у вас…
— Де Сидоров? — спитав у когось унтер. — Ну, я йому!..
Мартин шмигнув за двері.
— Я тут! Заносив чай.
— Весь час стовбичиш у нього в камері, — бурчав сердито унтер. — Може, кортить посидіть з ним за кумпанію? То в нас це швидко…
— Дякую. Я краще тут, по цей бік.
— Зметикував! — хихикнув унтер. — Як тут, усе гаразд?
— Спокійно.
— Дивись мені.
— Так точно!..
На жаль, не встиг спитати, хто той земляк Сидоренків, чи має він знайомих серед людей, що вхожі в ті мистецькі кола, в яких і він, Тарас Шевченко, був не чужий. Нехай би друзі знали, де він сидить і що йому загрожує. Зробилось душно. Спробував відчинити вікно — воно було забите. Для в'язнів тут не передбачено весни, повітря, сонця. Дарма що суду ще не було, а ти уже занесений в число злочинців, недругів царя й отечества, в якому більшість — пасинки, а меншість — рідні діти.
Стояв і слухав місто. Пантелеймонівською простукотів колесами легкий візок чи фаетон… Фонтанкою промчала група вершників… Десь різали й кололи дрова… Цвірінькали в піддашші жваві горобці… А що твориться нині в садках, гаях та по левадах на тій землі далекій, на Україні!.. Як почина крайнеба займатись тихим сяйвом, пробуджується без ліку птаства й благовістить появу нового дня. Весь світ дзвенить пташиним співом, сонце купає в росах промені, ласкавий вітер струшує на землю цвіт… Коли-то він побачить оте пресвітле диво?.. І чи побачить?.. Може, йому до смерті марити широким степом, небом над Україною, Дніпром і рідним словом… Знали б тупі жандармські голови, яка для нього кара страшніша смерті!..
Обід приніс Сидоренко. Чомусь пізніше трохи. Як інші вже й забули про цю єдину радість.
Поставив тацю, старанно притис окуті двері й, присівши поруч, ураз спитав:
— Ви хочете втекти на волю? Зважитесь — скажіть мені, і я вам зможу допомогти…
Підвівся рвучко й вийшов.
Гаряча хвиля хлюпнула Тарасу в груди. Потім — ураз холодна… Воля!.. Що це підступна пастка, не допускав. Не знав чому, а вірив цьому солдатові, як сам собі. Мав здатність розпізнавати людей одразу, з ходу… А Лукашевич?.. Згадка про Березань, де проживав “друг щирий”, охолодила трохи, та не прибила його надій. Платон — панок, собачник, а це солдат, кріпак недавній… Господи, за кілька днів він буде вже на волі!.. Без “вольної”, без будь-яких паперів, що свідчили б його особу?.. Що толку в тих паперах! Його ж тоді шукатимуть по всіх кутках імперії… Звичайно, можна десь пересидіти лиху годину, потім втекти на Дон чи на Кубань, до чорноморців. Там Кухаренко Яків! Той зробить щось, подбає, щоб міг спокійно жити… Спокійно жити… Влізти в якусь нору й сидіти тихо?.. Не малювати, не друкувати своїх книжок, не їздити по Україні, не дбать про те, щоб визволити її народ, не кликати його до волі?.. Тоді для чого жити?.. Сидіти десь у запічку і прислухатися, чи хтось не йде по тебе, — це не життя!!! Та й поки ще добудешся аж на Кубань…
Примусив себе поїсти, бо голова йшла обертом од цих думок. Гнав їх од себе, прагнув про інше щось подумати, але не мав над ними волі… Можна, звичайно, спробувати втекти з цього вертепу. Он Кармалюк тікав не раз… Він мав куди втікати, його чекали друзі по боротьбі. А ти — один. Та й зброя в тебе інша…
Встав, походив по камері, що стала враз тіснішою… Як він втече, тим самим визнає свою вину, погіршить долю інших, бо їх тоді підозрюватимуть у нерозкритих злочинах супроти влади, мучитимуть новими допитами й про всякий випадок замкнуть в якусь хурдигу на довгі роки. Власна його свобода обернеться для друзів злом, неволею. Що їм загрожує? За що вони стояли? Щоб об'єднать усіх слов'ян під скіпетром царя російського. Це головне. А другорядне, гірше, як варіант,— конфедерація держав-республік. І все лише просвітою, поширенням між кріпаками грамотності… Дитяча гра!.. Крім нього, тут усе пани, дворяни. Посварять їх та налякають і випустять або зашлють на кілька літ в якусь забуту богом Тмуторокань. Ото і все. Йому ж, з усього видно, не пошкодують кари. Плебей, що звів перо на імператора!..