Як душно тут, як тісно!.. У Літньому цвітуть дерева й трави… А над Невою ранками стоїть туман, і в ньому ніби плавають високі щогли з реями… Від моря віє свіжий, солоний вітер… Воля!.. Як ждав її, як прагнув колись, іще не знаючи її смаку! А зараз…
Горло йому здушила мука. Стояв поникло біля вікна й крізь грубі чорні грати дивився в двір, де не було й травинки, не те що дерева, й не міг ніяк спинитися на тому, що він скаже, коли прийде Сидоренко.
Земляк забіг надвечір. Він був не сам. Хтось другий, залишившись у коридорі, затяг журливу пісню.
— То що? — спитав, присівши поряд. Тарас уже сидів на ліжку, вимучений думками й сумнівами.
— Той теж земляк?
— Калузький.
— А не того?..
— Надійний. Ми вдвох із ним…
— Припустимо… А як же ви?
— Нам все одно, — сказав Мартин спокійно. — Як жити так, то краще вмерти… Виведемо, а там — як бог дасть!..
Жертва була така велика, що він не зміг би її прийняти, якби й одважився на втечу звідси. А ще йому зробилось соромно, що не згадав про це тоді, як сам усе обдумував.
— Не можу я тікати, брате… — мовив глухим, охриплим від хвилювання голосом.
— Чому? За нас не бійтеся, ми теж чкурнемо!
— Багато є причин, Мартине… Я ж тут не сам… За мене їм дістанеться… Та й жити як, ховаючись? Я денний птах, а не нічний. Співаю добрим людям при світлі сонця…
— Матимете чудовий вид на проживання! То мій земляк подбає…
— Не зможу я без малювання та без поезії. По них же скрізь мене знайдуть… Спасибі тобі, Мартине, за добре серце! Радий, що й тут, у цьому пеклі й гноїщі, не втратив ти душі людської. Дякуй своєму товаришеві. І вибачай!..
— Даремно ви, Григоровичу… — зів'яв солдат. — Чи, може, ви сумніваєтесь? Так ми усе продумали. Переодягнетесь у мій мундир…
— Не треба. Я вірю вам. Якщо уже несила, ідіть самі, без мене… Нехай гірка мені судилась чаша, я вип'ю її до дна…
Тим часом стихла пісня.
Мартин підвівся.
— Вибачте…
Зібрав поквапно посуд.
— Спасибі ще раз! В мене сьогодні справжнє свято, — сказав Тарас. — Коли за тебе можуть віддать життя, ти ще потрібний людям, ти щось зробив корисне!
— Де Сидоров? — почулось грізне унтерове.
— Зайшов забрати посуд.
— Давно?
— Ні, тільки що.
Мартин повільно вийшов. Плечі його поникли, зменшилися, мов він постарів раптом на добрих десять років.
Щось обірвалося в Тарасовій душі. Зринув тривожний сумнів. Може, зробив не так, як личило б? В'язниця — це в'язниця, а воля… Може, він побоявся ризику і тих пригод, що випали б йому на долю як втікачеві?.. Сумніви тепер його каратимуть усе життя… Ні, він не міг інакше!.. Причини, ним обдумані, були значні, вагомі, та ще була й одна така, якої він не смів навести й перед самим собою. Поет, який ховається, немов ховрах, по норах, не те ім'я, що кличе і надихає. А той поет, якого цар з жандармами замкнули або заслали, — трагічна постать, мученик, ледь не святий. Не слава була йому потрібна і не вінець терновий, а поступ краю рідного, високий дух народу, вогонь, який він теж роздмухував із іскри, що не згасла під грубим шаром попелу. Коли його засудять і заборонять його книжки — це стане ніби гаслом до роздумів і до протесту для тих, хто чув про нього або читав його рядки, добуті з серця. Скараний, він стане ще жаданіший для тих, хто прагне волі, для душ високих, відданих своїй землі, народові. Такий кобзар страшніший для влади й панства, ніж той, що вчив би молодь, як володіти пензлем, зустрів би милу суджену й плодив би діток… Мабуть, тепер йому не мати жінки, діти його не глянуть синім зором на білий світ!.. Це страшно… Умре, й ніхто не плакатиме по небораці, не пом'яне…
Сердито змахнув сльозу. Щось він зробився надто вже жалісливим. Тут треба бути кременем, а він сидить і тужить за тим, чого не матиме. Жандармам, може, тільки цього і треба. Дали йому на жалість час і ждуть, коли розкисне в своїх сльозах. А потім — впадуть на нього беркутами!..
…Прийшли по нього лише п'ятнадцятого травня, на двадцять третю днину самотини. Прислали знов тих самих молодців, що вже раніш водили його до Дубельта. Й так само коротко, діставши з піхов шаблі, йому скомандували:
— Пішов!
— З речами?
— Ні.
Взяли його в оточення і повели. Передній вже причастився зранку, й від нього несло, ніби з брудного шинку.
Дивна душа людська: ішов на допит і все ж радів, що зрушила його недоля з місця, що не стоїть, покрившись ряскою та жабуринням, мов перекрита, гнила вода.
Надворі встиг дихнути травнем, навіть побачить гілку в листі, що зазирала з вулиці у цей страшний, пекельний двір…
— Давай, давай! — бурчав конвойний. Шаблю, проте, тримав на відстані: запам'ятав той перший їхній похід до Дубельта.
Крізь чорний вхід спустилися в підвал і тут же намацали в напівпітьмі вузенькі сходи вгору.
Тепер Еней убрався в пекло,
Прийшов зовсім на інший світ;
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звізд…
Рядки спливли зненацька, під гупання важких чобіт. Згадалася і перша зустріч із “Енеїдою” в далекій Шполі, й торговиця, що вирувала людом…
— Пішов! — штовхнули в спину.
Вони тоді проторгувались добре, й поповичу дісталася подвійна кара…
— Спиш на ходу! — підштовхував його жандарм.
— Напевно, він провів цю ніч із молодицею, — гигикнув другий.
— Довго йому не бачити такого зілля!
По коридору вийшли на світлий день, що заливав парадні сходи. В дзеркалі Тарас побачив діда, якого замість нього вели на допит. Вуса і борода, волосся довге й злипле… Треба було постригтись і поголитись. Не вік же тут сидять отак, як він просидів місяць. Мов Робінзон…
Його ввели до зали, де вже були Гулак, Куліш, Андрузький, Костомаров та Білозерський…
— Добридень вам, панове! — гукнув привітно й весело, немов вони зустрілися десь на квартирі в Києві.
— Здоров, Тарасе.
— Здрастуй…
— Ну й вигляд у тебе!..
Їм не дозволили потиснуть руки або хоча б наблизитися один до одного.
— Це щоб мене боялися, — сказав Тарас. — Як із таким заводитись, то краще збігти… Знаєте, коли б я був такий страшний, як повертався в Київ з Лівобережжя, то, мо' б, мене й не зачепив той косоокий квартальний добрий молодець. З дитинства мав відразу до косооких, і недаремно, ніби передчував!..
Крім нього, всі були підстрижені й поголені, мов перед балом. Всюди панам повага й пільги!
— Нехай вже ми… — сказав Гулак із натяком. — А ви чого тут?
— Бачу: коня кують; дай, думаю, й собі підставлю ногу…
— Веселий ви чоловік, Шевченко, — сказав жандарм, який стояв побіля Костомарова. Микола був пригнічений, аж чорний весь. Ні разу й тіні усмішки не промайнуло в його пригаслих, сумних очах.
— Веселому живеться легше, — сказав Тарас, звернувшись до Костомарова. — Чи так, Миколо Йвановичу?
Той лиш повів плечима.
— Нема чого нам веселитись нині… — зітхнув Куліш. — Не знаєш, чого нас тут зібрали?
— Відпустять, може…
— Гарно б… Проте навряд.
Андрузький щось хотів сказати і не сказав. Дивився на всіх зацьковано, мов ждав, що зараз його почнуть лупасити. Можливо, й справді хлопець наговорив зі страху чогось і зайвого; тепер страждає, мучиться.
— Коли б мені ішов двадцятий рік, як декому… — почав Тарас бадьоро і зупинився.
— То що б? — спитав Андрузький з викликом.
— Я пам'ятав би, що все життя попереду, й не хнюпив би, як дехто, носа й тримався б, як належить, із гідністю… І думав би про гарну й ніжну дівчину… А ще писав би вірші!..
— Про каземат? — спитав жандарм. Той самий, що дивувався його веселості.
— Ні. Про село, де виріс, про те дівча, що втерло гіркі сирітські сльози…
— Як звідси вирветесь, то ж заспіває ваша завзята муза!
— Який же біс мене й заніс у цю хурдигу, як не вона… — сказав Тарас із посмішкою.
Гулак примружив очі й розплющив знову, давши тим зрозуміти, що все збагнув.