Тим часом з дверей, які вели із зали в якусь кімнату чи кабінет, поквапно вийшов Попов, — тепер також синьомундирий, — і погукав чи наказав:
— Андрузький!
Студент підвівся рвучко й непевним кроком, ніби щойно прокинувся, пройшов у двері. Запала тривожна, довга тиша.
— Німий вродився, — мовив Тарас неголосно. Страх не любив, коли мовчали люди, яким потрібно поговорити.
— Заціпило б тому студенту! — кивнув Куліш на двері.
— Воно ж іще дитина, — сказав Тарас.
— Шевченко! — гукнув Попов, знов одчинивши двері.
— Це схоже щось на зводи, чи очну ставку, — шепнув Куліш, коли Тарас проходив мимо нього.
У кабінеті були Орлов, — всевладний шеф жандармів, — начальник Третього відділу завжди похмурий Дубельт, Попов, Нордстрем, який брав участь у попереднім допиті, й студент Андрузький, що притулився, поклавши руки на коліна, по інший бік покритого зеленим столу.
— Сідайте тут,— вказав Попов на вільне крісло перед студентом.
— Ви знаєте його? — суворо спитав Шевченка Дубельт, кивнувши в бік Андрузького.
— Юрко Андрузький, — сказав Тарас спокійно, хоч сам напружився, приготувався внутрішньо давати відсіч.
— А вам також знайомий цей чоловік?
— Тарас Григорович Шевченко, — сказав Андрузький тихо.
— Хто він?
— Учитель малювання в університеті святого Володимира.
— А ще?
— Поет, художник…
— А входив він до Товариства імені святих Кирила і Mефодія?
— Так. Він очолював найзаповзятіше його крило.
— У чому це виявлялося?
— Всіх монархістів він називав падлюками і закликав до створення на Україні республіки.
— Це правда?
— Ні, — сказав Тарас, — Такого я не говорив.
— Якщо не ви, то хто? — втрутився Орлов у допит, чи очну ставку.
— Того не відаю, оскільки я не був ніколи членом будь-якого товариства.
— Студент Андрузький, а правда те, що він, Тарас Шевченко тобто, на вечорах у Костомарова читав крамольні вірші? — спитав не скоро Дубельт.
— Читав… І всі захоплювалися…
— Георгію, тобі ще довго жити межи людьми й дивитись їм у вічі, — сказав Тарас із болем.
— Мовчати! — крикнув Дубельт.
— Негарно змушувати дитину брехать на старших, — кинув йому Тарас.
Андрузький почервонів.
Запала тиша.
— Ти добровільно свідчив, без будь-якого примусу? — спитав, нарешті, Дубельт, уп'явшись гострим поглядом у бідолаху.
— Не знаю… Я… Мені хотілось стати вам у пригоді…
— Чому?
— Бо я злякався… Ви так мені погрожували й кричали так на мене…
— Щеня! — лайнувся Дубельт.
— Ну ти ж читав і слухав його мерзенні пасквілі? — спитав Орлов.
— Читав і слухав вірші…
— Які?
— Забув…
— А ти, Шевченко, не заперечуєш, що понаписував чортзна-чого?
— Це новий вид поезії?
Орлов уп'явся в нього.
— Я ж вам казав, — всміхнувся криво Дубельт, — що він мужик, та ще й не з ліпших…
— Мужик, а став кумиром малоросів!
— Малоросів же, ваше превосходительство…
Попов і Нордстрем заусміхались, висловивши в такий чудовий спосіб свою підтримку Дубельту.
— Ти написав поеми “Сон”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним…? — спитав Орлов суворо.
— Таж я.
— Цього достатньо! — махнув Орлов рукою.
— Шевченко, встати й вийти! — звелів Попов.
— А ти сиди, — спинив студента Дубельт.
Коли вже їх розводили (надвечір десь!) по камерах, Тарас уловчився торкнутись ліктя Костомарова й підбадьорити:
— Ти не журись, Миколо, ще будемо колись разом і добре жити!..
У відповідь — гірка, несміла посмішка…
Вже в камері вона йому стояла довго перед очима. Зламався брат Микола, не витримав цього життя і цих тортур погрозами та невідомістю? З розмов з Поповим, з допитів не міг зробити висновку, що Костомаров, скажімо, як Андрузький, зізнався, виказав друзів по Товариству, щоб заслужити прощення чи хоч полегшення своєї долі. Можливо, він зламався тільки внутрішньо, сам у собі, відчаївся якимось чином вибратися з цієї пастки з гратами… Куліш міцніший. Вирядився! Сорочка сніжно-біла, взуття блищить… А Білозерський Вася чомусь ховає очі, мабуть, десь завинив, зізнався в чомусь зайвому… Гулак — це камінь, в нього не розживешся на те, чого не схоче розповісти!.. Хто знає чим, він схожий із Бондаренком Гнатом, найліпшим другом дитячих літ. Той також ніде ні разу не похитнувсь, не зрадив свого товариша Залізняка… Гнат Бондаренко… Гонта… Вони любили грати у козаків та гайдамаків. Воля була зорею їхньою!.. А цей собачник Дубельт зневажливо так, через губу мовив: “Малоросів же, ваше превосходительство…” Немовби в цьому слові, в цьому народові захований суспільний ганж, вторинність, чітка ознака виродження!.. Що може він, цей тупомордий цербер, знать про народ, що був колись великий, славний, гордий, народ-орел, орел з душею солов'я!..
Ліг на своє убоге ліжко й, дивлячись на відблиск світла між грат вікна, побачив білу хату, осяяну високим повним місяцем, рясну, всю білу яблуню біля причілка і… маму, в світлі місяця, таку якусь рахманну та білолицю… За столиком із грубих дощок сидить зів'яло батько, Микита щось розказує йому, поклавши голову на білу руку, дівчата менші граються у господинь, а старша, Катря, справді допомагає матері…
— Сідайте вже вечеряти… — лунає голос неньки…
А соловей в леваді аж захлинається, а далі, десь у степу, виводять диво-пісню дівчата, що вертаються додому з поля… Гупають об стіл хрущі, зриваючись…
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть…
Схопився, сів. Дістав папір, олівчика… Прокляття! Темно…
Місяць пливе все вище, тіні стають коротші… Мовчки їдять з одної миски, беручи з неї ложками без метушні, за всталеним віками звичаєм…
Сім'я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає…
Скільки ж йому було, коли запала в душу ця нелукава, свята вечеря?.. Десь років шість… Чи й менше… Він ніби й зараз бачить усі її деталі, всі чує звуки, шерехи… Мов на живій картині.
Ось повечеряли, прибрали посуд… Просто на спориші під тином прослали постіль… Батько пішов на сіно в клуню…
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих…
Не згледівся, коли заснув. Під солов'їний щебет, під зорями, що мерехтіли, наче були живі…
Радів новому віршеві, й не так самій його появі, як тій картині вечора, що вилилася в тугі рядки поезії. Тепер він був упевнений в її коли й не вічності, то в довгих-довгих роках життя. І разом з тим йому зробилось сумно: чарівний, чистий вечір з його дитинства віднині став доступний всім… З його дитинства… Може, і через те, що в ньому було так мало світлого, та мить краси і спокою осяювала йому життя так довго і врешті тихо вилилася у пісню-спогад… Дивно було її повторювати, вслухатися в слова й рядки… Ще десь годину тому була лише образа за свій народ, а потім — білі стіни, і білий цвіт, і біла в сяйві місяця його співуча мати… Не міг згадати потім її в труні, померлою. Вона завжди являлася йому такою, білою, немов травнева вишня… Забув її звичайний голос, а пам'ятав лише пісні, які вона співала, її журливий, чаїний спів.
Розбурханий, ніяк не міг заснути. Вже за дверима двічі переміняли вартових, а він лежав, заглиблений в давноминуле, як в теплі хвилі… Де б ти не жив, яких висот суспільних ти не сягнув, земля дитинства, рідна твоя земля — з тобою, в тобі… Можливо, вона і є твоя душа, твоя незгасна вічність…
Не спалося… А ніч була безкрая, мов рідний степ, мов горе його синів…
…Весна таки зламала зиму. Позаливала сонцем зелені вруна озимини, забушувала соком в отерплих грудях дерева і задзвеніла піснею у високості. Здавалось, жайворонки й не відлітали в ірій. Перечекали лиху годину десь у байраці і, тільки випав перший весняний день, вони звилися в чисту блакить небес, понапинали струни й заграли так завзято й весело, як Перебендя на весіллях.