— Не руште, пане, краще не руште… Люди добрі, рятуйте!..
Затих ураз, знесилений. Потім підвівсь на руки і, впершись поглядом у куток, закричав і страшно, і радісно:
— Горить! Горить!.. Освятили вже, освятили! Дзвони! Дзвони!..
Мов надірвавшись, упав на вогку, тверду подушку, важко й уривчасто дихаючи. Невдовзі підніс правицю і, помахуючи невидимим батогом, заспівав:
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей!
Гей же, зa чужими волами ходячи
Да чужі вози мажучи, да гей!
Гей же, ой, крикнули журавлі,
Да ходячи по ріллі, да гей!..
— Тарасе! Море, море! — підвівся знову рвучко. На долівку зсунулася ряднина, якою був укритий батько, зарипіло ліжко, наче мажа в сухім одеськім степу. Та слабі руки підломились, і батько впав на подушку.
Тарас підняв ряднину, вкрив нею батька і метнувся до мисника. Схопив рушник, намочив і, викрутивши, приклав до лоба недужому. Той притих поволі, угамувався. Лише дихав важко та раз по раз щось бурмотів. Тарас уже хотів був вийти з хати, щоб гукнути когось із дорослих, та батько запручався, мов од когось вириваючись, і закричав:
— Коня! Коня! Одчиніть ворота! Мури душать! Коня!..
…Другого дня вранці батьку полегшало. Заснув, як почала займатись зоря, й проспав до снідання. Прокинувшись, обвів очима хату, ніби щойно звідкись приїхав, і попросив узвару. Мачуха, що зібралась було на панщину, внесла з комори грушок, помила, налила окропом і поставила у ще не вичахлу піч.
— Зараз, зараз, Грицьку, буде узвар,— втішала хворого, як малого.— А мо', поснідай спершу? Млинці сьогодні пекла…
— Гречані? — поцікавився батько.
— Еге, еге! — зраділа мачуха і метнулась до печі, де на жару стояла миска з млинцями.
Батько випив кварту узвару й задивився на сонце, що вляглося посеред хати на рудій нерівній долівці. Потім повернувся до віконця над поликом і, помилувавшись трохи моріжком під грушею, зітхнув глибоко і запитав:
— Ще далеко до благовіщення?
— У вівторок, з неділі, — кинула мачуха, пов'язуючи білу хустку поверх очіпка.
— А який же сьогодні день?
— П'ятниця.
Батько довго мовчав. Дивився кудись у темний куток, де навіть ясного дня лише ріділи сутінки. А згодом, коли мачуха вже вийшла з хати й Тарас узяв зі столу батьків дарунок, щоб заховати, обернувся до сина і запитав:
— Розумна книжка?
Тарас кивнув. Чомусь не міг промовити й слова. Батько став прислухатися до чогось у повній тиші й усе більше й більше хмурити брови. Потім закашлявся, забився в ліжку, немов рибина, викинута на берег, і довго не міг заспокоїтись. Поборовши кашель, витер сльози шкарубкою долонею й запитав:
— Уже цвіте барвінок?
— Біля хати засиніли вчора дві квіточки…
— А в садку… на могилі?
— Цвіте… — промовив пошепки. Й додав поспішно й весело: — А вся левада біла-біла від рясту!
Зірвався з місця, наосліп вискочив з хати, побіг садком до левади і, ковтаючи сльози, нарвав зелено-білого цвіту. Вертавсь поволі, щоб заспокоїтись. Обійшов далеко могилу матері й навпроти клуні вийшов на гору.
Батько спав. Чи, може, знову слухав свою зболілу душу й вдивлявся у ті далекі й тривожні марева, які доступні людям тільки на грані смерті й життя.
Прокинувся лише надвечір. Поманив до себе пальцем Тараса й звелів покликати в хату усіх дітей, Павла, діда та мачуху.
Не помітив рясту, що лежав на ліжку біля подушки…
Коли зійшлися рідні й запалили на столі каганця, батько розплющив очі, обвів усіх журним, прощальним поглядом і почав ділити свою убогу злидарську спадщину:
— Микита буде вам за хазяїна… Ти, Микито, — зупинивсь очима на найстаршому синові, — мусиш менших до пуття довести… Тобі ж одежа моя, реманент… і все, що є у нас для хазяйства…
Замовк. Облизав пошерхлі губи і попросив напитися. Коли віддихавсь трохи, зупинив свій погляд на похнюпленому Тарасові.
Тарас напружився і закусив нижню губу, щоб не розплакатись.
Тим часом батько, так нічого й не сказавши, перевів очі на Ярину й Марійку, що тулились злякано під долоні діда Івана.
— Дочкам Ярині та Марійці — все, що в хаті залишилось від матері… — через силу мовив батько й притих. Із запалих тьмяних очей його покотились великі сльозини.
— Йосипу… — заговорив він згодом спокійним голосом, — сукно на свитку, що я купив торік у Вільшаній…
Тарас погладив голову Йосипа, що причаївся поруч нього й дивився на батька майже радісними очима. Йому, напевне, було цікаво, що в хату набилось стільки людей, що заговорив батько, який так довго мовчав, і що дідусь приніс йому аж два пироги…
— Синові Тарасу… — почув зненацька Тарас, — із мого хазяйства нічого не треба… — Батько перевів подих і, спинившись поглядом на миготливому вогнику каганця, мовив журно і впевнено: — Він не буде абияким чоловіком… З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо… — Помовчавши якусь часинку, додав, немов у відповідь на німий загальний подив з такого дивного рішення: — Для нього мій спадок або нічого не буде значити, або нічого не допоможе…
Тарас відчув, що батько дивиться на нього. Підняв очі й справді стрівся з батьковим поглядом.
— Учися, синку… — промовив батько, ледве ворушачи губами. Застогнав, скривився болісно й кинув різко, ніби аж з розпачем: — Просіть Богорського!..
Богорський наче тут і вродився. Як чорний привид, виріс він на порозі, пропустив поперед себе отця Григорія і кахикнув глухо в кулак, мов збирався перехилити чарчину.
— Слава богу, — привітався тихо отець Григорій, вийняв з кишені ряси згорнуту єпітрахіль, одягнув її, не поспішаючи, завченим рухом і підійшов до хворого. Всі, хто був у хаті, позадкували похапцем до дверей, ніби хворий від тої миті, як увійшов отець Григорій, більше їм не належав.
Останнім вийшов Богорський. Зачинив за собою двері, кахикнув ще раз і подався з двору, ні до кого навіть не обізвавшись. Мачуха було рвонулась за ним, але Павло спинив її за плече і сказав, що сам піде й поговорить з дяком про небожа.
Тарас один лишився в сінешній темряві. Спершись на драбину, яка вела на горище, тамував плач.
Доки ще не було попа, жевріла надія. А зараз… Іще не знав Тарас випадку, щоб одужав хтось у Кирилівці після того, як приходив отець Григорій і відпускав сердезі його останні гріхи.
На подвір'ї гомоніли родичі, бідкалися, що нема сестри Катерини, просили когось сходити чи з'їздити у Зелену Діброву. Із хати долинув голос отця Григорія. Тарас причинив сінешні двері й став прислухатися.
— Зате, глаголю, будеш в раю,— сказав розважливо батюшка.
Довгий час було тихо. Говорив, напевне, батько. Його ослаблий голос вже не міг здолати відстані між ліжком і сіньми.
— Не стрінеш пана, Грицьку, не стрінеш! — пробасив розкотисто піп. — До раю втраплять лише нужденні і страждущі! Багатим у рай пролізти важче, ніж верблюду крізь вушко голки…
З подвір'я в сіни долинав плаксивий голос Йосипа, який просився спати.
— Не гніви, Григорію, господа, — почувся знову батюшчин голос. — Молися краще й уповай на милість його… Прощається раб божий Григорій, — забурмотів він поспіхом, грюкнув ослоном, на якому, видно, сидів, і відчинив у сіни двері, притиснувши ними Тараса до драбини.
Тихо зайшли у хату діти та родичі. Хворий дивився на всіх уже далеким, туманним поглядом. Лише коли побачив Тараса, в очах знову щось спалахнуло.
— Просіть Богорського, — промовив поспіхом, немов боявся, що не встигне сказати, — може б, він узяв до школи Тараса… Не оставте й ви, батюшко, бідного сироту… — звернувся до отця Григорія, що неквапно й відчужено згортав єпітрахіль.
— Не оставимо, не оставимо… — кинув піп, беручись за клямку. — Усі ми смертні, і всі під богом ходимо…
Раптом піп відсахнувся. Рвучко відчинилися двері, й на порозі виріс економ.
— Григорій! Завтра з плугом у поле! — гукнув, немовби надворі. Знітився, коли помітив у хаті батюшку. Переступив з ноги на ногу, рипнувши чобітьми, пошкріб потилицю і сховав за спину руку з нагайкою.