Скуштувавши палиці, пес завищав і миттю щез під коморою. Богорський став під вікном, поманив Тараса і завів “Богом ізбранную”. Хоч-не-хоч довелося Тарасові підтягати. Тепер він все зрозумів. Було так прикро й соромно. Та що тут вдієш! Назвавсь грибом, то лізь у козуб…
Двері тихенько рипнули, і на порозі з'явилась біла примара. Навіть при світлі місяця обличчя жінки здавалось черепом, обтягнутим шкірою. Худющі пальці неначе аж бряжчали, коли вона взялася ними за рябі від тіней одвірки.
— Подайте, ради Христа… — почав було Богорський, але затнувся.
— А я зраділа… — розчаровано сказала жінка, коли вони виходили з двору. — Гадала, бог прийшов по наші душі…
Минувши кілька дворів, Богорський знов подався на каганець. Але не встигли проспівати й кількох рядків, як з хати вибіг хлопчик років восьми й замахав руками, аби замовкли.
— Батько насилу заснули… — пояснив він пошепки. — Сьогодні вранці їх на стайні побили…
— Тьху! — сердито сплюнув дяк за ворітьми. — Так можна й дуба врізать під тином. І ні печалі тобі, ні воздиханія…
Цього разу зайшли у двір десь аж посеред села. Сінешні двері були відчинені навстіж, в підсліпуватім круглім вікні ледь блимав вогник. Дяк було спинився біля вікна, а тоді пішов рішуче до дверей. Намацав клямку в темних маленьких сінцях й рвонув за ручку. Тарас, а вслід за ним і Богорський, заклякли в порозі. На вбогім ліжку лежала, плачучи, дівчина, а біля ніг її сиділа згорблена мати й, вхопивши голову в руки, співала тихо весільної:
Кидай, мати, в піч дрова,
Оставайся здорова…
Раптом вона відчула чужих, вся затремтіла, затулила собою дівчину й заголосила:
— Ой паночку, голубчику, не займайте більше її!.. — А тоді, так само раптом, всміхнулася, схилила голову на долоню і заспівала знову весільної:
Рятуй, рятуй, та мій братику!
Не дай мені та й загинути…
Задкуючи, учитель з учнем вийшли з темних сіней. Аж на вулиці Богорський мовчки перехрестився і повернув додому, в Кирилівку.
Тарас ішов, наче у сні. Перед очима знов і знов поставали щойно бачені хати і люди, в яких вони з дяком сподівалися роздобути щось на вечерю. За свої одинадцять літ Тарас побачив чимало горя, свого й чужого. Але ці зустрічі приголомшили і його. А може, вони з дяком заблудилися? Може, замість Тарасівки, зайшли до пекла?
Напевне, щось подібне здалося й дякові. Він шпарко йшов, не озираючись, і шепотів молитву, яку проказують від нечистої сили.
В село ввійшли, коли вже місяць був височенько. За тинами гарчали сонні собаки. В хлівах ремигала худоба. Ніде не блимало й вогника. Хіба що…
Дяк спинився, поправив глечик під пахвою, прокашлявся й, переконавшись, що Тарас не відстав, пішов рішуче просто на вогник.
У воротях почули хриплий дитячий крик. Богорський ринувся в двері, немов у хаті плакала його єдина дитина.
— Прийдімо і поклонімося! — сказав, шукаючи клямки. — Хоч ми не волхви, так і младенець же не Ісус!
Гостей зустрів щасливий батько.
— Синок родився… Три дівки маємо, а тут — синок!
— Господь турбується, щоб було кому на світі горілку пити! — захихотів Богорський, потираючи руки, — Нехай росте здоровий, як риба, гожий, як вода, веселий, як весна, роботящий, як бджола, і багатий, як земля!
Батько аж сльозу пустив від розчулення. Гукнув на бабку, щоб прибрала ночви, в яких купали новонародженого, перезирнувся з жінкою, що світила з ліжка ясними очима, і поліз до скрині по пляшку.
— Прошу вас, дяче, не погребуйте чаркою, — почав хазяїн припрошувати. — За здоров'я сина… мого синочка… О господи!
Дяк не примусив себе довго просити. Схопив чарчину й перекинув у горло, як у порожню бочку. Сам налив собі другу і послав услід за першою. Тим часом бабка насипала велику миску борщу, взяла три ложки й подала все на стіл.
— Сідай, Тарасе, — гукнув господар, випивши чарку. — Горілки, правда, не лишилось тобі…
— А він у нас непитущий! — зачерпнув Богорський із миски повну ложку борщу.
Із хати вийшли вже після півночі. Богорський кинув посох і обома руками тримав глечик з узваром. Час від часу він прикладався, робив кілька ковтків і, крякаючи на все село, філософствував:
— Велике діло зробив господь, сотворивши різні кваси й узвари! Бувало, в бурсі у Києві як продамо з десяток пречистих дів та як впремось у шинок з хлопцями-богомазами… Так на другий день тільки квасом і спасалися… Рождєство твоє, Христє, бо-о-оже наш! — заспівав він, начебто в церкві. Потім сплюнув, озирнувся довкола і, віддавши глечик Тарасові, наказав:
— Додому йди, вилазь на піч і предавайся сну!
Невдовзі тріснув чийсь перелаз, почувся тихенький стукіт у вікно, потім брязнула клямка й відчинились, рипнувши, двері…
Тарас зітхнув з полегкістю, напивсь узвару й пішов до школи, яка сьогодні стала йому домівкою…
…Над осінь почали потроху вертатись учні, що торік розбіглися від Богорського. Який не є, а все ж учитель, вчився аж в Академії. Не закінчив, правда… Та коли б закінчив, то не був би, звісно, дяком. Десь дали б йому місце батюшки, ще й попівну в придачу. Тепер би славив господа в барвистих ризах та наїдав черево. Хіба ж колись не марив юний попович цим! Гай-гай… Пропало те уповання, розтало, щезло, “яко ісчезаєт дим, яко таєт воск от ліца огня”… І, може, саме тому пустивсь, як кажуть, Богорський берега, запив, зненавидів усе і вся, що прагне знань і тягнеться до науки.
Першим прибіг до школи Тарасів друг Гнат Бондаренко.
— Пугу! Пугу! — гукнув він, склавши долоні трубкою біля рота, коли помітив Тараса, що саме мазав у темних сінях долівку.
Залізняк із Гонтою обнялися, поплескали один одного по плечах і, немов стомившись від радості, посідали на призьбі, яку розмалював учора глеєм Тарас. Гнат поклав торбину на коліна, загадково підморгнув другові й засунув у неї руку. Спершу витяг олівець, потім — кілька шматків цупкого сірого паперу.
— Коли б мені хто-небудь намалював того коня… — показав рукою на вигін поблизу церкви, де щипала спориш булана Кошицева кобила, — то я, як каже дяк, безвозмездно увесь віддав би оцей причандал…
Тарас дивився мовчки на Гната, і руки його самі тяглися до паперу та олівця.
— Тобі, тобі!.. — промовив поспішно Гнат. Хіба ж він міг подумати, що друг отак нестямно зрадіє його дарункові.
— І кобилу, й лоша! — сказав нарешті Тарас, схопивши в руки той дивний скарб.
— А там лошати немає…
— В попа нема, а в нас кобила буде з лошам!
Узяв у Гната з торби велику книжку, поклав на неї аркуш.
Грифель торкнувсь паперу і залітав по ньому, немов рукою хлопця водив всевишній, який в таких ділах, напевне, знався, коли зумів створити стільки всякої всячини на землі. Кобила ніби перебігала з вигону на папір.
Тарас поставив руба книжку разом з папером, витягнув руку, примружив очі і, схиливши голову на лівий бік, вдивлявся довго в малюнок… Торкнувся швидко конячих вух олівцем і всміхнувся до Гната.
— Ти диви! — зачудовано вигукнув Гнат. — Як жива! Того гляди — заірже…
— Тепер — лоша…
— А потім ще — москаля! З рушницею та шаблюкою… Чи, Мамая з бандурою…
Тарас уже того не чув. Отямився лише тоді, як на папір упала зненацька тінь і потягло горілкою.
— Ану подай-но сюди… — сказав суворо Богорський.
Тарас підвівся і віддав дякові малюнок. Спідлоба стежив, як той вдивлявся в папір і повертав його на всі боки, неначе циган на базарі коня.
— А долівку ти вимазав?
Тарас промовчав. Стояв лихий, наїжений, не зводячи очей з малюнка, який тремтів у дяковій руці.
— Свинячим писком та в пшеничне тісто… — скривився дяк, зібгав малюнок і, хитнувшись, дав Тарасові запотиличника. — А хто ж крутитиме волам хвости?!
Тарасові кров шугонула в голову.
— Казали батько… — втрутився Гнат.
— Давай! — простяг Богорський руку. — Дякові теж потрібно жити за щось…
Тарас поклав на призьбу книжку та олівець й пішов од хати.