— Куди?! — гукнув Богорський.
Не озирнувся навіть…
Зійшов з гори навпроти греблі, перехопився через ярок, яким весною в леваду збігали струмки, і хотів було пірнути в густий сусідський садок, де він завжди ховався, коли душа виповнювалася якимись прикрощами, але почув там голоси й пішов левадою уздовж струмка.
Свинячий писок… Хоч розумів, що дяк сказав це не про його обличчя, все ж зупинився біля невеличкої сажалки, розгорнув осоку й нахилився, щоб побачити себе у дзеркалі води. Звичайне собі лице… Кирпатий ніс, глибокі очі під вицвілими бровами й високий лоб, прикритий зверху темно-русим волоссям.
Пшеничне тісто… Виходить, і це не для таких, як він, Тарас Шевченко, їм тільки мазати долівку й стіни — ото і все художество. Ну… може, ще намалювати глеєм голубів по білій печі…
Спіткнувся і ледь не впав. Потер забиту ногу, схопив корча, який, мов пан, розлігся якраз на стежці, й жбурнув його у терен під кручею. Корч глухо гупнув, обрушивши порослий травою схил і відкривши чорний вхід у печеру. Трухляве кілля, ніби зламані ребра, визирнуло з-під дерну…
Пригнувшись і затуливши лице руками, Тарас пірнув у хащі терну та дерези і незабаром виринув біля самого зсуву. Звичайно, це була печера. Хтось затулив до неї вхід міцним частоколом, приклавши зверху дерном, щоб було непомітно. Тепер те кілля геть погнило.
Розчистив вхід. Обережно вліз до печери. У повній темряві відчув: земля тверда тут, як на подвір'ї. Поволі встав і не вдарився головою. Ступив три кроки вперед, й рука уперлася в стіну. Тим часом очі звикли до темряви, й Тарас побачив зліва уздовж всієї стіни широку призьбу. І в цей же час з-під ніг його метнулось щось, забряжчавши. Тарас завмер. А в смузі світла, що вляглась біля входу, крутнувшись кілька разів, заспокоївся невеличкий казанчик.
Тарас побіг надвір і назбирав бадилля. Дістав торбинку з трутом, кременем та кресалом і почав розпалювати вогнище. Бадилля довго диміло, жевріло й не хотіло займатися. А коли спалахнув нарешті вогонь, Тарас підвів голову і побачив на призьбі зітлілий синій жупан і козацьку шапку з малиновим шликом.
Затамувавши подих, підійшов до призьби і хотів було взяти в руки жупан. Але той від першого ж доторку розпався на клапті. Тарас не став тривожити шапки. Напевне, тут ховався один із тих коліїв, що розбрелися світом після поразки… Може, навіть хтось із кирилівських, їх же було немало у війську Залізняка… Дід Іван не раз про це розповідав…
“А може, шабля або пістоль десь тут заховані?” — подумалось. Підкинув у пригасле вогнище палива і почав шукати козацьку зброю. Та, крім кількох вуглинок, нічого більше не знайшов. Присів на призьбу-ліжко, щоб заспокоїтись. Серце так прудко билося в грудях, ніби і справді стрівся тут з гайдамакою. Ось-ось, здавалось, трісне надворі хмиз, загляне хтось вусатий, з оселедцем на голові й спитав гнівним голосом: “А хто тут ходить у моїй печері?!” Тарас прислухався, проте знадвору не досягало сюди ні звуку.
Сидів так довго. А потім звівся й, узявши почорнілий мідний казанчик, почав копати землю.
Коли останки жупана й шапки були поховані, постояв мовчки, як личить біля могили, і вийшов тихо в уже багрове, немов скривавлене, надвечір'я…
…На другім тижні після різдва вернулись з Києва чумаки. Вони були схвильовані і таємничі. Розпрягали мовчки волів, а в очах раз по раз загорялись вогники радості. Надвечір пробігла чутка селом: недовго вже панам панувати, посмоктали людської крові…
Тарас почув цю новину від Гната: той біг по щось у шинок і заскочив до школи, щоб порадувати друга.
— Уже повстали чернігівці. Коваленко моєму батькові розповідав… — сказав він пошепки в сінях і побіг по білій стежці до шинку…
Дяк хропів на печі — прийшов недавно додому лика не в'яжучи.
Тарас наслав соломи в чоботи, знайшов онучі й швиденько взувся. Накинув свитку, одягнув на голову шапку, яку він сам собі пошив, і вибіг з хати.
Під вечір мороз подужчав. На заході піднявся в небо багровий стовп. Вились високо вгору стрункі дими. Іскристий сніг зітхав і охкав під чобітьми…
Здавалось дивним, що люди топлять печі, вечеряють. Уже повстали чернігівці! Ось-ось в степу забемка дзвін і шугоне у небо червона заграва… Може, знову десь у Холоднім Яру гайдамаки святять ножі!..
Вихором влетів Тарас у хату до Коваленків. Там було вже чимало людей. Усі притихли і насторожились. Але, впізнавши, знову загомоніли, запихкали люльками. За столом, біля самого господаря, виднілась сива дідова голова.
— Ну, ну! — нетерпляче підганяв старий Коваленка.
— Так ото я й кажу, — почав півголосом той. — Ночували ми у Василькові. Коли це, ще ні світ ні зоря, надворі знявся переполох. Різкі команди, крики, іржання коней і навіть постріли. Вибігаємо з хати — повне місто солдатів. “Царя не буде!” — перебігає чутка з двору до двору. А слідом за нею ще приголомшливіша, ще радісніша: “Землю і волю всім!” — Коваленко трохи помовчав, зітхнув з полегшенням і додав: — А ми додому швидше… Аби без нас не поділили…
— А хто ж у них отаманом? — поцікавився дід Іван. — Може, хто з старих коліїв?
— Якийсь Апостол, казали люди.
— Був колись такий гетьман… — подумав уголос дід. — Та це задовго до Коліївщини… Як я малим ще був, розказували старі…
Притихли. Кожен думав свою селянську думу, сумнівався, надіявся. Кожен, певно, згадав, що немає нічого вічного в світі. Була воля — потопили в козацькій крові та в кріпацькому поті… Та й неволя ж, мабуть, не вічна! Вріже дуба колись же! Тільки їй у цьому треба допомогти…
Миналі дні. Вихрів снігами січень, стискав в обіймах ріки, простягував холодні руки у глиб землі. І біло-біло довкіл було. Навіть надвечір, коли заходило сонце, у небі не з'являлося червоних спалахів. Звисали хмари, неначе стеля в старенькій хаті, що наполовину вже вгрузла в землю. І ночі теж були довкола чорні, як кріпацька журба. Даремно люди вставали з теплих ліжок, виходили тривожно з хат, вдивлялись і вслухалися. Ніде ні звуку (лиш вітер свище) й ні клаптя заграви… То де ж та воля?! Де ж той Апостол, що возвістив її щасливий прихід і загубився у хуртовині?..
Вечорами збиралися у котрійсь хаті і гомоніли, думали. А потім хтось просив згадати якусь стару козацьку бувальщину, і дід Іван, який приходив першим щовечора, статечно кашляв у кулак і починав завжди одною й тою ж примовкою: “Коли старі люди брешуть, то і я з ними…” А потім йшла нова цікава історія.
Тарас уже чув не раз їх. Коли ще батько й мати були живі, у неділю часто збирались люди в їхній хаті, випивали для веселощів по чарчині й просили діда розказати про гайдамаків, Але сьогодні дідусь почав щось зовсім нове. Дядьки притихли, як школярі. Навіть діти, що вовтузились на печі, причаїлися. Оксана забула, що одягла кумедну Тарасову шапку, підперла голову кулачком — заслухалась…
— А було це недалеко від Будища. Там в яру ще й досі є озеро. А над ним ліс невеликий…
— Гупалівщина! — підкинув котрийсь з дядьків.
— Еге ж, еге ж, — зрадів підтримці дідусь і запитав: — А чому він зветься так — Гупалівщина?
Дядьки знизали плечима, перезирнулися. Гупалівщина, та й годі…
— Отож-то й є! — підніс угору палець старий. — Як спалила шляхта вільшанського титаря, на другий чи на третій день примчав із хлопцями Залізняк. Розпитав, чи нема поблизу панків-ляшків (а їх ще вчора всіх перерізали), коня під боки острогами й полетів зі своїми Старим шляхом, ніби на Звенигородку. Минули хутір Боровиків і звернули понад яром на Будище. Оточили нишком той лісочок над озером і почали підкрадатися. Ну, а в лісі — ані душі! Коли гульк — на деревах, неначе груші, сидять пани вродзоні. Позбивали! -А як упоралися із шляхтою, таки ж у тому лісі знайшли льохи потаємні, в яких грошей було повні скрині… Й подалися на Лисянку…
— А чому ж Гупалівщина? — розвів руками котрийсь із дядьків.
Інші дружно зареготали.