Син волі – Василь Шевчук

Поклавши пришви на стежку, відламав від буханця чималий шматок і кинув псові просто під ноги. Собака навіть не відсахнувся. Схопив зубами й лапами і їв, заплющивши очі.

Богорський стрів Тараса в порозі.

— Давай, — простяг він руку до хліба. Нахмурив брови, коли побачив, що хлібина надламана, але простив і вп'явсь зубами в хрустку скоринку.

Тарас віддав дякові хустину з грішми, а згорток з пришвами сховав за спину й ступив назад до дверей.

— Давай! — промовив владно Богорський і схопив Тараса за руку.

— Це пришви, пришви на чоботи! — запручався Тарас. — Мені дали, мені бабуся оставила!

Богорський мовчки розгорнув чистеньку білу шматину, оглянув ремінь і, піднісши вгору тремтячий довгий палець, прорік:

— Блаженни непорочни, в путь ходящії в законє господнєм! — Подумав трохи, почухав спину об дубовий одвірок і додав, ламаючи хліб: — Єсть путь, мнящійся биті прав, послєдняя же єго — ад…

Тарас заплакав мовчки. Скинув свиту, почав розпалювати піч. Ну що ти вдієш з цим патлатим п'яницею!

Тим часом Богорський вкинув останній кусень у рот, одягнув кожуха й, поклавши пришви за пазуху, взявся за шапку. Нараз спинивсь, задумався. На обличчі в нього промайнула тінь якоїсь внутрішньої боротьби, рука немов сама собою потяглась до кишені. Зітхнувши тяжко, дістав хустину з грішми, розв'язав і вийняв мідного п'ятака.

— Візьми на бублики… — простягнув монету Тарасові й потупив очі, засоромившись своєї щедрості й доброти.

Тарас удав, що прислухається, як сичать розталі дрова в печі. Подавися тим п'ятаком!

Богорський плюнув, кинув мідяк на припічок і вийшов з хати, не зачинивши дверей…

…Весна — що рідна мати для сироти. Приголубить ясним промінням, теплим вітром розчеше, заколише тихим дзвоном струмків і надію вселить у серце. А коли збіжать струмками сніги і навшпиньки стане озимина, потягнувшись пружно до неба, цілий світ тоді належить бідному сироті. Манить далеч, мерехтлива, закосичена сонцем, вабить левада, вкрита рястом та хрещатим барвінком, кличе поле, над яким видзвонює жайворон… І розбухає серце, як закута зимою брунька, розцвітає цвітом пишним, ім'я якому — любов. Любов до вітру, до маленьких перших листочків, до пухнастих вербових котиків, до гусей, які з веселим криком повертаються з вирію, до людей, що йдуть за плугом по борозні чи ронять тепле зерно в пахучу чорну ріллю…

Ціни їй не було б, весні, коли б не мала вона субот — воістину днів чорних для школярів.

Ще рано-вранці дяка гукнули до Кошиців. Хлопці ждали, сумні, пригнічені. Одні тинялись мовчки по школі, інші, повиймавши саморобні ножі, вкотре обдивлялись різки, щоб на жодній не лишилося і сучечка: вишня — це тобі не верба. Не виглядали вчителя: щоб вернувся він не сердитий. А то як прийде злющим — пам'ятатимеш до нових віників.

Богорський довго не заходив до школи. Чортихаючись і бурмочучи щось сам до себе, подався спершу в хату, потім вийшов надвір, постояв трохи, тоскно дивлячись на шинок, сердито сплюнув і пішов рішуче назад.

Грізно блискаючи очима, він постав на порозі, зачинив на клямку двері й ступив до Гната.

— Ану, раб божий, постав ослона й лягай! — сказав спокійно, з притиском, так, що в хлопців серце миттю опинилося в п'ятах.

Зціпивши зуби, Гнат виніс на середину школи ослін, спустив штани до колін і впокорено ліг. У покорі тій був для нього сьогодні єдиний рятунок. Зумів уплести червону стрічку сонному дякові в косу, зумій тепер спокійно влежати під різками.

Богорський вибрав найзамашнішу, хльоснув нею в повітрі, поплював на руки, розмахнувся і крикнув: “Четверту заповідь!” — мов не міг без цього ударити.

— Помні день суботній… — промовив глухо хлопець і в ту ж мить вчепивсь руками в ослін.

Богорський сік сьогодні натхненно. Вся Гнатова спина одразу покрилася смугами, а потім чвиркнула кров. Лише тоді Богорський пожбурив різку й пішов у куток до води.

— Катюга… — сказав, підводячись Гнат.

— Хто? Хто це сказав? — уп’явсь очима, ніби кігтями, в Гната, збагнувши, видно, що саме він від злості і болю мовив те слово. — Мало всипав? Добавити?

— Це я, — промовив тихо Тарас і пішов до ослона.

Дяк довго дивився то на одного, то на другого, ніби жаліючи розлучатись з Гнатовою спиною, потім заревів, як поранений звір, і схопив свіжу різку.

У неділю, зразу ж після обідні, старенький Кошиців наймит запріг кобилу у візок, накрив сидіння з сіна квітчаним килимом і під’їхав до брами. Із церкви вийшов заклопотаний батюшка, вмостивсь на возі й нетерпляче став вдивлятися у бічні двері, з яких давно мав вийти Богорський. Нарешті той з’явився, облизуючись. Піп сердито буркнув на нього й звелів візниці рушати. Дяк незграбно стрибнув на віз уже на ходу.

Тарас пірнув у юрбу, що все ще гомоніла на паперті, розділившись на купки. Було цікаво: куди це Кошиць з Богородським поїхали? Та люди, як на зло, розмовляли про все, крім того, що він хотів почути. Власне, до попа йому було байдуже, а от дякова доля його цікавила. Коли б поїхав надовго… Господи! Скільки можна обходити світу, скільки побачити! В кишені муляв п’ятак — ще з тих грошей, що дала Оксана за читання над бабою, — на нього можна роздобути в шинку паперу…

— Єпископ буде у Вільшаній проїздом, — почув нарешті Тарас. Озирнувся — то титар мовив до когось. — З усіх приходів довколишніх духівництво збирається…

Отже надовго! Тарас дістав з кишені монету і, затиснувши її в кулаці, пішов неквапно до шинку. Боліла спина, не давала підбігти. А так хотілося скоріше вийти в поле, за леваду, ген туди, де говорить з вітром тополя!.. Ось візьме паперу у шинкаря, піде й змалює її. А поруч з нею — Оксану!..

Тим часом щось тихенько заскімлило. Тарас спинивсь, прислухався. Ніде нікого. Хіба що там, навпроти шинку на вигоні. Наддав ходи — плач стало чути дужче…

На моріжку під вбогим тином сиділа жінка з дитиною. Худа, аж чорна від пилюки та сонця, вона стромляла пусту торбинку грудей в рожевий ротик дитини й сама беззвучно плакала. Над нею біло- біло цвіла черешня й бриніли бджоли, а в синім небі, неначе гори, пливли врочисті хмари й шугали весело ластівки…

Тарас звернув з дороги і підійшов до жінки. Вона звела на нього очі й, зніяковівши, прикрила груди хустиною. Тільки зараз помітив, яка ця мати ще молода. Літ сімнадцять — не більше. Блакитні очі, немов дві квітки барвінку, голубіли на засмаглім, чорнім лиці, і стільки в них уже було журби та муки людської, що мурашки побігли в хлопця по спині.

Дитина знову заскімлила…

Поклав на кущик споришу п'ятака й побіг майданом до греблі.

У ставку плескалось, ніби бавлячись, сонце. Вітряк махав крильми, тремтів і тужився, а злетіти не міг… Веселий вітер, мов зальотник-джигун, загравав до тополі, а вона пручалась, рвалась з його обіймів, розметавши коси по густій блакиті небес…

І серце в грудях тихо-тихо відходило. Щеміло тільки, як руки взимку, коли з морозу в хаті заходять зашпори…

Постояв трохи на вершечку могили, знайшов у небі ледь помітну тремтливу грудочку, що вся дзвеніла, сипала дощем із звуків, й пішов ріллею до лісу. Земля була пухка й волога, то тут, то там на ній виднілись гранчасті зерна. Й на мить здалось Тарасові, що він ступає розливом цвіту… Гудуть довкола бджоли, і пахне медом… А потім враз зашурхотіли стебла, й на босі ноги впали важкі достиглі зернята…

А ліс бринів, сміявся, плакав, виспівував. Найдужче гупали одуди. Меткі, барвисті, вони гасали лісом, немов підпилі хлопці на вечорницях. Сварились, гнівалися сороки, перегукувались поважні, стримані вивільги, й раз по раз пробував своє тендітне горлечко соловей…

Внизу, на мертвім листі, також буяло життя. Шмигали чорні кундоперки[6], руді, опасисті ковалі тягли в свої хати-кургани удвічі, втричі більші “колоди” і не спинялись навіть відпочивати. Літали, бігали, лазили якісь жучки й комашки, що теж раділи, мабуть, весні. Цвіли фіалки синьо, крізь пріле листя рвалась угору тонка і гостра трава…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: