— Еге…
— І я боюся… — призналась дівчина. — Воно ж з рогами, мабуть, та ще й з хвостом…
Тарас таки не витримав і засміявся. Баби поспішно стали хреститися, отець Григорій озирнувся і похитав докірливо головою, а Богорський показав кулака.
Минули греблю і вийшли в поле понад левадою. Співали півчі. Бубнів щось батюшка, і Богорський підтягав йому. Жінки хрестилися і метали грізні погляди на дітей, які занадто близько підбігали до тернику і наражались на небезпеку. Коли дійшли, отець Григорій вмочив кропило в чашу з водою і став кропити, промовляючи якесь закляття чи то молитву. Юрба зітхнула й заворушилася. Тепер нечистій силі кінець!
— Амінь! — поважно промовив батюшка й додав, звертаючись до людей: — Оглянуть треба!
Лише вітрець шелестів у терні та крутив хоругви.
— Чи є охочі?! — спитав суворо батюшка. — Григорію! — гукнув господаря курки, яку схопила з сливи нечиста сила. — Полізь та глянь!
Григорій мовчки позадкував.
— Давайте скинемось, хто скільки може, — озвався він із натовпу, — й дамо сміливцю…
Тієї ж миті пустив хтось з рук у руки бриля, і в нього стали кидати мідну дрібноту.
Тараса так і підмивало забрать ті гроші собі. Паперу скільки купив би, та, може, й фарб привіз би хтось із Києва! Крім того, хліба… Але було незручно перехопити куш у відчайдуха, що вдарить страхом об землю й полізе в зуби нечистій силі…
— Так хто огляне?! — гукав тим часом отець Григорій, подзвонюючи мідяками.
Люди стояли мовчки, поопускавши голови. Один Богорський світив очима на бриль із грішми й от-от готовий був за ту “закуску й пляшку” полізти в лігво сатани…
І тут Тарас згадав, що він забув у печері свого бриля! Того бриля, якого сплів для нього торік дідусь і якого знало ледве не півсела.
— Я згоден! — вийшов наперед.
Юрба заворушилася і вп'ялася поглядами в сміливця. Оксана тихо зойкнула. “Не йди! Не йди!” — кричали її великі очі.
— Не йди, Тарасе! — гукнула одна з бабусь і, повернувшись до всього миру, сказала тихо й розпачливо: — Воно і так немов одірване від гіллі…
— Хай інший хтось! — підтримав бабу Шевченків сусід Жених.
— Нехай іде! — втрутився раптом Богорський, і Тарас, зустрівшись з дяковим поглядом, одразу все зрозумів. Загребти жар чужими руками!..
— Воно мале, — підтримав хтось із юрби. — До нього, може, і не коснеться.
Отець Григорій благословив. У повній тиші Тарас пішов до входу в печеру, зробивши вигляд, що дуже страшно.
З порога рвучко вернувсь назад. Йому здалося, що дяк помітив щось і підморгнув попові.
— Прив'яжіть до мене мотузок, — попросив Тарас у попа. — Бо так боюся…
У когось знайшовся. Тарас підперезався ним і віддав П'яному кінець.
— Як стану смикать — тягніть, — промовив тихо й пірнув у темний отвір печери.
Навпомацки знайшов бриля, склав кості в казанок. А потім все це сховав у ямці під “тапчаном”, притрусив торішнім листом та сухою травою і швидко вийшов.
— Нема нічого…
Його зустріли веселим гомоном. Отець Григорій висипав і у пригорщ хлопцеві мідяки і запросив обідати. Але Богорський був тут як тут:
— Ходім додому, хлопче! Погубиш гроші…
Тарас шукав очима в юрбі, що вже потроху стала розходитись, Оксану. Дівча стояло неподалік і витирало сльози, всміхаючись.
Як добрий пастир малу заблудлу вівцю, привів Богорський Тараса в хату й… почав стригти, закривши двері своєю грізною постаттю. Довго дивився пильно на хлопця, немов ждучи від нього чогось такого, до чого той сьогодні сам повинен додуматись. Переступав з ноги на ногу. Нарешті, вловивши, мабуть, недобрий блиск в Тарасових лихих очах, почав, як кажуть, лукаво мудрствувати:
— Господь противиться гордим, смиренним же дає благодать…
Тарас промовчав. Шалено шукав якогось виходу і не знаходив. Прощався з фарбами, з папером і навіть із хлібом, які вміщались нині в його кишені, перевтілені в мідяки.
— Блаженни ніщіє… — далеко десь промовив дяк і грізно пішов на нього.
Тарас метнувся до дверей. Але Богорський піймав його і, перегнувши, немов снопа, яким вивершують полукіпок, затиснув лівою рукою, а права спритно вигребла з кишені гроші. Тарас рвонувся і ледь не вдарився об одвірок. Не пам'ятаючи себе від люті, схопив у кутку рогача й ступив до кривдника.
— Ти що? Ти що?! — розгубився було Богорський. Але коли Тарас замахнувся рогачем, щоб ударити, дяк спритно шаснув убік. Рогач в ту ж мить рвонувся з хлопцевих рук і впав йому на спину. Тепер — надія на власні ноги!
Зупинився аж у леваді, в Жениховім саду. Ліг на землю в гущавині і розплакався. Не жаль було ні грошей, ні спини, якій така наруга не новина, — душа боліла, пекла образа в грудях, немов туди хтось вкинув пригорщ вогню…
Ревла худоба, повертаючись з пасовиська. Куріли греблею вівці. Багрове сонце, зачепившись за гору, поволі зсовувалося в улоговину й заливало білі хмарки довкруг червоним полум'ям… Напевне, десь там, у Лисянці, диякон-маляр кінчає образ, кладе останні вмілі мазки на пурпуровий одяг божої матері… А може, ради неділі, сидить на ганку або на призьбі й читає книжку з кунштиками, милуючись великим хистом Мазницького, який колись просив у нього їсти й ходив у драних чоботях…
— Яри-и-ино! Яри-и-ино! — гукає мачуха біля хати. — А щоб тобі покорчило ноги! А щоб ти причастя божого не діждала! А щоб тебе лиха година побила!
Тарас затуляє вуха долонями й притискається до землі. Нещасні сестри! Нещасна мати… Вона в могилі, мабуть, щоденно чує, яку наругу терплять її сирітки… Коли б він вивчився на маляра, то, може б, і сестрам чимось допоміг…
Поволі думки вертаються до Богорського. Недолюдок, мучитель, кат! Ну як такого носить свята земля!..
І раптом Тарасові зробилось страшно. Неначе вперше побачив він і себе самого, і вчителя, збагнув усю його нікчемність і гірку свою сирітську долю. Схопивсь на ноги, глянув довкіл прозрілими ураз очима й жахнувсь ще дужче…
Густі й важкі лягали сутінки… На луг, на сад, на всю його Кирилівку… Лише ген-ген на заході ясніло небо і пломеніли рожево-білі хмари…
Перестрибнув канаву й побіг до школи по теплій ще блідо-рожевій куряві. З сонцем він має знову стрітись у Лисянці!..
Богорський спав. Сивушний дух наповнив хату. Біліли в сутінках штани дякові, випрані таки ж Тарасом. Дзижчала муха, якій чомусь не спалося…
Тарас знайшов свою шкільну торбину, обережно, щоб не збудить хазяїна, поліз на піч, де в чистій шматці на комині лежав його єдиний скарб — дорогоцінна книжка Сковороди. Давно вже він не заглядав до неї, бо знав напам'ять, а тут іще й весна була така тривожна. Чужа біда йому боліла, немов своя; біди ж тієї було у кожній хаті доволі. Якесь чудне йому щоночі снилося. Походи, битви та козаки… Або тополі в полі, які по-людськи плачуть сльозами-росами… А часом він літає, неначе птах! Змахне руками — і лине в небо, легко, немов лелека… Кажуть, у снах літають люди, коли ростуть… Порою сняться якісь пісні, нові й нечуті. Й щоразу в полі. Неначе він іде й співає. Про сад, про верби, про солов'їв… А як проснеться, ніяк згадать не може. Немов туман ранковий, зникають слова ті в сонці…
Намацав книжку й почав спускатися. Завмер, як рипнув полик. З хвилину стежив, чи не прокинувся Богорський, тоді стрибнув на землю й подався з хати. Не взяв, крім книжки, нічого. Усе: і свита, й шапка, й чоботи були такі старі та драні, що годі з ними й носитися… Уже надворі, при світлі місяця, хотів покласти книжку в торбину, але рука немов сама спинилась на півдорозі. Невже усохла книжка на комині і стала вдвічі меншою?.. Стривожившись, почав поволі виймати книжку з ганчірки, немов вона могла втекти… Друкована! Малюнки гарні… Це ж та, яку показував диякон лисянський! А де ж поділась батькова? Невже… Й згадалось йому дияконове: “Аби побачив де пристойний список Сковороди, їй-богу, дав би два золотих!..” Продав Богорський! Пропив останній батьків дарунок!..