Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла-червоніла
/ день і ніч гвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш
Серце усміхнеться…
О, я забув назватися! Учитель малювання у Києво-Подільському повітовому дворянському училищі Олекса Фролович Сенчило-Стефановський.
— Звучить поважно, наче “його величність государ імператор всія Русі…” — всміхнувся Тарас.
Сенчило розвів руками:
— Звичка… Посада, титул більше важать, аніж сама людина, її ім'я…
— Та хай воно все западеться! — гукнув Тарас. — Сідай, Олексо, та розкажи, як тут живете-маєте.
— Ат… Що розказувати, — присів Сенчило поруч. — Тихенько спали, поки ти не збудив, не вмив нам очі… Нині ж і в нас уже щось робиться… Є славна молодь… Перший — Куліш Панько. Кебетний та заповзятий! Треба вас познайомити.
— З простих чи пан?
— Та… з кармазинників. Проте душевний хлопець, до рідного всього аж труситься. Записує пісні, казки, повір'я… А ще — малює. Пробує…
— А ти з яких? — спитав похмуро.
— Батьку, я з богомазів… — скрушно зітхнув Сенчило. — Ще й самоук, здавав лише екзамени на вчителя із малювання, спочатку тут, а потім і в Академії…
— В Санкт-Петербурзі?
— А де ж іще…
— Давно?
— Сім років тому.
— А-а, я тоді ще був… Бодай не згадувати! Був кріпаком, підмайстром у Ширяева…
— Зазнав біди?
— На трьох би, брате, вистачило!
Примовкли. Кожен перебирав не кращі дні свого дитинства, молодості.
— Бач, тихий ангел пролетів, — сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадів. — Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, — вказав очима на моріжок. Дістав мерщій карбованця. — Піди віддай, — тицьнув Сенчилу в руку. — Бо я не можу, плакатиму…
Пішли поволі містом. Тарас вдивлявсь у вулиці — знайомі й ніби раніше ним не бачені — й чув на собі цікавий погляд друга, з яким вони одразу зійшлися серцем. Власне, це був він сам, такий, яким він мріяв стати колись, іще в Кирилівці, в своїх “малярських” мандрах. Нівроку, гарно вдягнений, не-захарчований… У порівнянні з ним він, Шевченко, в своїм плащі (чи балахоні!) та картузі з простої біло-сірої парусини здавався, мабуть, учнем на побігеньках…
— А що, Олексо, взяв би мене до себе помічником? Розтерти фарбу, збігати кудись по щось…
— Збиткуєшся, Тарасе, з мене, бідного? — спитав Сенчило вражено.—Не всім же бути…
— Вибач! — узяв Тарас його за лікоть. — Це я згадав, як прагнув малим потрапити до богомазів і вивчитися у них малярству.
— Маєш тепер навчителя? — простив Сенчило.
— Маю. Найкращого на всій Русі. Сам Карл Брюллов!
— Ні, ти таки щасливий! Тільки не подумай, що я погано заздрю!.. Може, колись Брюллов пишатиметься, що був твоїм учителем…
— Ну й жартівник! Береш мене на кпини? — аж зупинився. — Таки образився на мій невдалий жарт…
— Їй-богу, ні, Тарасе! — приклав до серця руку. — Брюллов великий майстер. Проте таких Росія мала й матиме… Ти ж, як поет, — єдиний, один у нашім краї і, може, навіть — на цілий світ… Твій голос — голос божий, знамення, поклик волі!..
— Братику, — спинив Тарас ту похвалу, злякавшись її, мов присуду, — не гарячкуй, не квапся робити з мене ідола! Я з плоті й крові… Мучуся, шукаю, йду навпомацки…
— Тарасе, ми зневірилися, упали духом. Людям потрібен світоч, зірка, що всіх веде до спільної мети… Ти, батьку, нам возсіяв!..
— Не думав, що хрест мій такий тяжкий… — сказав Тарас схвильовано.
— По спині й хрест, — зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фізичну міць Шевченка. — Он пан Куліш щупленький, а не боїться, ба навіть прагне взяти на себе цю важучу ношу… Вибач, я мушу йти. Щось прихворіла мати, і зараз прийде лікар… Я тут живу, в отому домі. Неподалік живе й Панько, он вікна його помешкання, біля тополі… Де ти спинився? Ввечері я забіжу й, коли не проти, стрінемося із мислячою, хоч молодою, громадкою твоїх палких прихильників. Вони щасливі будуть…
— Я оселився в тому трактирі, що коло станції, біля Дніпра.
— Чудово! Ще раз вибач,— розвів руками.— Треба було б запрошувати тебе до хати…
— Вітай же матір, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду.
— Хочеш до нас у Київ? — а подивом спитав Сенчило. — Ми тут взялися цвіллю…
Тарас на мить замислився, бо й сам іще не прикидав свого життя на рік чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо:
— Там чужина… Є, правда, люди душевні, чесні, мудрі… А скільки, брате, панства! Собачники та горлохвати, кріпосники, лакузи царські, наволоч у позолочених мундирах!..
— Гадаєш, тут нема таких?
— Я знаю… їх розвелось, як сміття, як сарани!.. Все ж тут народ мій, моя земля. Хочу пізнати люд свій і рідний край, віддати їм всього себе — до крихти, до краплі крові!.. Слізьми ніхто ще муру не розколов. Тож досить сліз! Час діяти, шукать рятунку! Тисячі, мільйони в рабстві скніють, кладуть життя на панські статки та забаганки!..
— Батьку, тихіше!… — знітився Олекса, скоса зиркаючи навколо. — Ще хтось почує…
— Добре, — сказав Тарас, віддихуючись. Як здумає чи заведе про злу неволю мову, серцю у грудях тісно. — Біжи до матері, а я ще трохи тут походжу, мо', щось змалюю…
— Ввечері чекай на мене!
— Буду в своєму номері.
Лишившись сам, Тарас зайшов у двір Софійського собору, вишукуючи собі місцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олівця, проте він мусив вибрати одне, найліпше, бо мав часу так мало, а Київ такий багатий на краєвиди й старовину! Десь тут колись, при Ярославі Мудрому, писались книги, вчилися боярські діти… А діти смердів, воїнів, простих киян?.. За панством хіба протовпишся!..
Сів під старою липою, дістав альбом та олівець. Хотів, не мудрствуючи лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвіницею, що височить над нею. Зробив штрих, другий, третій і зупинився… Що він там за один, отой Панько, чого насправді прагне? Просвітлення свого народу, волі? Чи слави власної? Ой ці пани та паничі!.. Он вивели полк на Сенатську площу, вишикували плече в плече… А їх з рушниць, з гармат — беззахисних!.. Гадали, цар злякається? Смішні… Та він залив би кров'ю весь Петербург, усю Росію!.. Треба піти поглянути, погомоніти з цим Кулішем. І паничі порою бувають путні. Навіть у Петербурзі стрічав таких. Завзяті, добре виховані й освічені, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власній шкурі панщини, хто не робив під нагаєм, надовго того не стане, влізе в якусь шпарину, перетремтить; ще й буде потім каятися і що є сили впевнювати словами й ділом, що вірнопідданішого нема в усій державі…
Сховав малярське причандалля, підвівся й рушив до Куліша.
Застав Панька за малюванням. Кімната вся була завішана людськими постатями, накресленими вугіллям і тушувальним олівцем, а на мольберті стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям.
— Ану ж вгадайте, хто завітав? — спитав Тарас, відчувши себе в своїй стихії.
Куліш оглянувся, ледь осміхнувся, — ніби зробив велику ласку, — і відказав:
— Шевченко.
— Він, їй же богу! — вигукнув Тарас, зраділий, що стрів і тут товариша по ремеслу, або покликанню. Подав Панькові руку. Той, ніби якось нехотя, простяг свою. Рука була міцна, кістлява. — То як же ви впізнали мене, добродію?
— Олекса був і розповів.
— А-а…
— Ви гадали, що бог мені благовістив появу вашу в Києві? — підколупнув, усе ще мило так усміхаючись.
— Та ні… Пробачте… — зніяковів.
— Сідайте, прошу!
— Дякую.
Сів на стілець, що був один лиш вільний од книжок, паперів, полотен.
— Читав, читав я ваш “Кобзар”, — сказав Куліш, вважаючи, що саме це найбільш цікавить гостя. — І “Гайдамаків”… Добре! Жаль тільки, є недогляди… А втім, їх можна виправити. Ми ж люди, так би мовити, свої. І справу спільну робимо…