Поклавши книжку й торбу на призьбі, Тарас влетів до хати, аби піднять Богорського і кинути йому в лице увесь свій гнів, всю правду. Проте коли підбіг до полика і вгледів голу дякову спину, змінив свій намір. Метнувся в двері й побіг у сад, що постачав на їхні спини пруття. Знайшов, зламав. Вже повертаючись, дістав з кишені мотузок, з яким він лазив у печеру. Спинився в сінях, щоб перевести подих, і сторожко ввійшов до хати… Дяк форкав, неначе кінь на лузі. Лежав незручно, уткнувшись носом у рукав кожуха. Аби не зміг за ним погнатись, коли проснеться, Тарас зв'язав найперш брудні кістляві ноги, а потім склав докупи дякові руки й скрутив їх теж. Богорський повів плечем, промимрив щось. Тарас не став чекати, поки він геть прокинеться. Узявши різку, вдарив по голій спині. Дяк закрутився неначе в'юн, забелькотав щось люте й незрозуміле.
Бив, примовляючи без слів, у душі, де по краплині зібралась помста, все те, про що хотів давно вже мовити в лице Богорському:
— Катюга! Злодій! П'яниця!
Стомившись, кинув різку, витер піт рукавом і рушив з хати.
— Киш! Киш! Киш! Да воскреснєт бог!..— метавсь на полику дяк. Йому здалося, мабуть, що він вже в пеклі і що його шмагають різками й от-от посадять на розпашілу сковороду.
Узявши торбу й книжку, Тарас віддихався й пішов у ніч. Дорогу в Лисянку він добре знав. Проте звернув на греблю, щоб вийти в степ за левадою й піти полями просто на захід. Ніч — мати, а степ широкий — батько для козака!..
Сріблилось поле у тьмянім сяйві місяця. Немов скирти по косовиці, в степу темніли сумні могили. Верби обабіч шляху — немов чумацькі мажі… Всіляким зіллям пахне і травами, якими вкриті кручі та облоги… Так гарно пахло в хаті в них, коли ще мати була жива… Бувало, виймуть з-за образів чи принесуть з комори сухого зілля, вкладуть в казан з окропом й готують купіль для дітлахів. Дарма що в вікна б'ється хуга, у хаті пахне літом… І мати тихо-тихо співа про степ, про дівчину та козака…
Усе повільніше ступає хлопець. Нарешті зовсім спиняється… Ще добре видно Кирилівку… Хати біліють навпроти місяця… Садки — неначе хмари, в яких, мов зорі, блимають каганці… Леваду залив туман… А їхню хату видно мов на долоні! Вербу і клуню… Й садок, в якому могила матері…
Ой і зійди, зійди, ти зіронько вечірняя! —
далеко тужить хтось з парубків, і пісня та, мов хвиля, б'є у груди. Ні, ні! Не може він піти отак одразу з села! Не попрощавшись навіть з Оксаною… Чомусь завжди, коли він чує журливу пісню про зіроньку, перед очима стає вона, Оксана…
Ой зіронька зійшла, усе поле й освітила…
Вже спить, напевно. А рано-вранці, до сходу сонця, худобу вижене в череду…
І не помітив, як повернув назад, в село…
У коридорі знову міняли варту. Брязкала сердито зброя. Чулися слова команди.
Слухав ту “царську службу”, й стискалось болем серце. Скільки їх, цих нещасних, які марнують своє життя в казармах, одірвані од рідних сіл, від люду, що їх родив і виростив! Живі ляльки, воли, призначені на забиття… Який в них може бути патріотизм, коли від них одрубано усе коріння, забрано не тільки тіло, волю, а й душу — цвіт людини, її духовну сутність! Захисники вітчизни, якої їх позбавили!.. Це найстрашніше, мабуть, — забути все, чим жив колись, чому радів, печалився… Самодержавна влада міцна лише немислієм, нікчемством духу підданих…
Стояла знову тиша. Поблискувало на гратах світло від ліхтаря…
…Питати, де живе диякон-маляр, не довелося. Ще на мосту Тарас почув могутній регіт й пішов на нього лугом. Ноги пірнули в трави, немов у теплу повінь. Упав, знеможений, і чув, як втома тікає з тіла в землю. Весь день ішов гарячим степом. Черствим окрайцем поснідав у чиємусь садку під Моринцями, а зараз — сонце на заході. Уже й не видно сонця, а тільки вікна горять багровим полум'ям, та ще хрести поблискують на двох церквах…
Знайомий регіт підняв з землі. Тарас узяв торбину й побрів до саду. Аж легше дихать стало, немов позичив сили в землі, у трав, у квітів…
Диякон сидів удвох з панком якимось в саду, в альтанці. Був у підряснику, що, мов палітра, рябів од фарб.
— Так не хочете богородиці?! — нагнувся маляр до гостя.
— Мг… мг… — зам'явся панок. — Я не проти діви пречистої…
— Гаразд! — поставив диякон на стіл кулак, — Зроблю Георгія Побідоносця! На коні і списом коле лютого змія! Тільки цей вояка з вас потягне, мосьпане, аж за шість богородиць.
Панок скривився, підкрутив тоненькі вуса, що стирчали в нього, мов шпичаки, і закахикав у кулачок.
Схиливши голову й лукаво світячи з-під острішків навислих брів очима, диякон стежив за гостем й не поспішав підсікати. Він знав, що раз вже рибка клюнула, не зірватися їй з гачка.
— А дешевше?.. — благальне глянув панок.
І диякон раптом підсік:
— Козак Мамай! Лише за три богородиці.
— З конем? — підскочив панок.
— І навіть з дубом та кобзою.
Панок і маляр вдарили по руках й хильнули дружно по чарці.
— Беріть, беріть, мосьпане, закушуйте, — припрошував господар весело, підсовуючи панкові шматки товстого сала й зелену буйну цибулю.
В Тараса слини набралося повен рот. Одвернувся і сів на стежці між яблунями. Внизу горіла багрянцем річка, й здіймавсь над лугом сизий димок. Ревла худоба, чуючи близьку домівку. Кричав, мов хльоскав пугою, перепел. Сварились десь в містечку жінки.
— Коли ж приходити, пане дияконе? — спитав панок.
Тарас оглянувся й побачив зовсім близько замовника. Це був низький, пузатий чоловік, високо стрижений під макітерку. На пухлій, сонцем спаленій пиці сидів, немов приклеєний, ніс, до сміху схожий на картоплину. Очей в панка, вважай, не було: щось там немов теплилось у щілинах межи бровами й щоками. А вуса, вуса! Тарас не втримався і пирснув.
— Сьогодні… в нас? — протяг, скривившись, диякон.
— Здається, зранку був понеділок…
— Тоді приходьте в середу ввечері! Як для вас — постараюся.
Панок пішов до хвіртки, перевалюючись, як жирна качка, з боку на бік. Хазяїн дибав слідом. Він був смішний, і вайлуватий, наче ведмідь, коли старався йти у ногу з панком. Нарешті плюнув й, відставши трохи, ступив хоч раз, та гаразд.
— На добраніч! — вклонивсь по той бік тину панок.
— Ідіть здорові! — сказав, як в бочку бухнув, диякон і, потираючи від задоволення свої ручиська, пішов назад до альтанки.
Тарас заступив йому дорогу. Той зупинився, примружив очі й спитав зчудовано:
— Ти де тут взявся, парубче?
— Прийшов з Кирилівки.
— Так ти, виходить, консул Богорського?! — зрадів диякон. — А я ламаю дурно голову. Десь бачив ніби, а де… Ну як там наш Петро Федорович? Воює з зеленим змієм? Чи, може, здумав стати святим?
— Та де там, — махнув Тарас рукою. — І денно, й нічно!
— Ха-ха-ха! — зареготав диякон й поклав ручисько Тарасові на плече. — І денно, й нічно, кажеш? Ха-ха-ха!.. А ти? Тебе по що Богорський прислав?
— Я сам… Прийшов проситися в учні…
— Гм… — не скоро гмикнув диякон й прийняв швиденько руку з плеча. — Так, кажеш, в учні?.. До мене, кажеш, у підмайстри?
— Старатись буду й слухатись, — додав Тарас благально.
— Гм… Гм… — зашкрібся диякон в кучмі волосся. — А скільки років тобі?
— Дванадцять, отче, тринадцятий! — відчув Тарас у тому запитанні щось схоже на згоду.
— Ну… добре, добре, — нарешті зважився диякон, озирнувшись на вулицю. У ворота входили вівці. За ними кілька корів, телят і навіть четверо підсвинків, худих й вертлявих, як гончі пси.
— Ось на, — подав він двоє відер Тарасові, — й біжи по воду до Тікичу. Худобу тра напоїти.
— Гись, гись, прокляті! — кричала з хати диякониха. — Старий! А де ти в чорта? Он вівці вже в квітнику!
Не біг, летів Тарас садком і городом до річки. Де й ділась втома. Не жарти — учень маляра, який учився в Києві!..
Коли піднявся втрете з важкими відрами, диякон взяв його за плечі й повів у клуню.