— Отут і спатимеш, — вказав на сіру стару ряднинку, яка лежала якраз на смузі світла, що йшла з порога аж до стіни.
Тарас звалився в сіно, мов у безодню.
Коли розплющив очі, у клуні майстра вже не було. Пищали миші, бабраючись у сіні, а за стіною, десь зовсім поруч, зітхала важко худобина… Не знав, чи довго спав. Можливо, тільки склепив повіки, а може, й ранок скоро… Проснувсь від голоду. Обмацав торбу й лише тоді згадав, що навіть крихти з'їв у Почапинцях. Помітив вузеньку смужку світла в дверях, підвівсь на ноги й почовгав просто на неї.
Пройшов двором, прислухався. Ніде ні звуку. Лиш тихий шерех десь у хліві. Блищать хрести на церкві напроти місяця… Звернув у сад й пірнув під темну крислату яблуню. Прислухавсь знову і вибравсь тихо на стежку, яка біліла аж до альтанки. Запахло салом, хлібом, цибулею… Метнувсь в альтанку, почав мерщій обмацувати стола. Такі залишать! Вечерять дати не здогадались…
Спать не хотілося, й Тарас надумав піти в село, оглянути колись славетну Лисянку.
Із хвіртки вийшов прямо на залитий місяцем сільський майдан. Стриміли в чисте небо списи тополь, а тіні їхні лежали поряд на спориші. Праворуч, немов скирти побіля панського току, тулились тісно одна до одної малі й великі крамниці. За ними йшли рядами довгі столи, які бувають лиш на базарах. Вони здавались в м'якому сяйві місяця святково чистими, немов були усі накриті плахтами… Внизу, поза городами, в'юнилась біло річка… А ген на кручі, по той бік Тікичу, чорніло згарище… Міцна рука козацька! Коли гуляли тут гайдамаки, а й досі мертві панські хороми…
І раптом де не взялася пісня, яку співають хлопці, йдучи в танок… Рокоче кобза, завзято, лунко б'ють закаблуки об тверду землю…
На городі пастернак, пастернак;
Чи я ж тобі не козак, не козак?..
Базар вирує піснями, сміхом, танцями. Горять, мов свічі, панські будинки. І місяць в небі — козацька шабля…
— А-а-а! — десь крикнув сич, й одразу стало тихо.
Тарас обвів туманним зором нічний базар й пішов до брами. Дива, та й годі! Ну чув же, бачив, мов наяву… І Гонти голос, й Залізняка… Все, все, як дід Іван розказував!..
Зривались зорі й падали кудись у степ. Тьмяніли, блідли тіні. Рожевим сяйвом тихо займався обрій. З річки скрадавсь досвітній вітер й гасав майданом, як гайдамака…
У домі майстра-маляра уже світилося…
На третій день надвечір Мамай стояв на лаві поруч із богородицями. Кінь чорний, дуб — і навіть стовбур! — зелений, жупан червоний; як море, сині штани; бандура жовта… Обличчя, шабля, порохівниця і спис, під дубом встромлений в землю, такі багрові, неначе сонце на заході. А сам Мамай, коли б не вуса та оселедець, з лиця ну чисто вам богородиця!
Диякон мив у ночвах руки й мугикав щось не з церковного.
— Пан Ступа ще не прийшов? — підняв веселі очі на хлопця, що вперше за всі ці дні забіг сюди.
Тарас здригнувся (він думав саме, чому в Мамая ліве плече удвічі ширше від правого) й так само весело відповів:
— Ще ні!
Йому чомусь зробилось смішно. Жупан без складок!.. А дуб…
— Малярство — штука мудра, Тарасе! — заговорив повчально й гордо диякон, витираючись рушником. — Дар божий, хлопче, який дається щонайдостойнішим, та й то одному з тисяч таких.
— І вам дали? — спитав Тарас лукаво.
— Як бачиш! — розвів ручиська, неначе крила, диякон.
— Достойні, видно?
— Авжеж! Наш рід старий дияконський. І батько, й дід, і прадід, й прапрадід навіть!..
— І геть усі маляри?! — здивувався хлопець не жартома. А що, як маляр тільки від маляра? Адже ніхто з Шевченків не малював…
— Лише мене господь позначив своїм перстом, — сказав смиренно й гордо диякон, повернувся лицем до покутя й перехрестився.
— Господар вдома? — почулось з двору.
— Та дома, дома, пане, — защебетала диякониха. — Заходьте, прошу! Він у малярні, з учнем…
— Зробив?
— Аякже, пане Ступо, аякже! — диякон кинувся до дверей.
— Не Ступа я, пшепрашам, Ступіцький єстем!
Пан Ступа довго вдивлявся в картину, заходив з різних боків і двічі навіть дививсь за раму. Зітхав, всміхавсь, прицмокував. Як на базарі циган біля коня. Здавалось, пан шукав в картині рота, аби заглянуть у зуби, й страждав від того, що не знаходив.
— Без фальші, пане Ступицький, без фальші, — не втримавсь урешті маляр і, зазираючи панкові в очі, додав на диво лагідним голосом. — Відомі ж ваші бардзо велкі смаки! Таких, як ви, не ошукаєш…
А Ступа мовчки чухав потилицю.
— Воно-то так… — озвався непевним голосом. — Пан правду каже… Але, пшепрашам, чому ж це кінь без сідла? Собі лишили? — пом'якшив докір легкою посмішкою.
— Та що, що ви! — заметушився маляр й побіг по пензля й фарби. — Яке вам? Козацьке, польське чи, мо', турецьке?
— На бога, польське! — замахав руками панок.
Тарас узявся терти фарбу, аби не бути зайвим в малярні. От-от диякон міг спалахнути й прогнати учня.
— Ну ось, — всміхнувся маляр й одступив два кроки від полотна. — Сідельце — хоч під полковника!
— Добряча збруя… — непевно мовив панок. — Таку не гріх повісити в залі… Але… Пшепрашам пана…
Диякон нахмурив брови й недобре глянув на пана Ступу.
Тарас завмер. Збирались хмари…
— Незручно якось, що голомозий… — розвів панок руками.
Диякон шумно видихнув, всміхнувся криво й перепитав:
— Пан хоче шапку вдягнуть Мамаю на голову?
— Еге ж, еге ж!..
— Смушкову сиву? Чорну? З шликом, пшепрашам, чи без шлика? — затупцював нервово маляр, готовий все зробити, аби забрали швидше картину.
— Пшепрашам пана, конфедератку, — крутнув гайдуцькі вуса панок.
Диякон побагровів. І тут Тарас побачив, уперше за ці три дні, того диякона, з яким він стрівся в Кирилівці.
— Як пан не хоче або не вміє… — спогорда мовив Ступа, — то я… — й пішов рішуче до дверей.
— Ну що ви, що ви! — метнувсь диякон слідом. — Я просто думав, яку б найліпше конфедератку!
Тарас встромив у горщик з фарбою ложку, якою тер, і нишком вийшов.
Лежав на сіні в клуні й не міг заснути. Думки пливли, неначе хмари, одна за одною, важучі, тоскні, хмурі. Хотілось плакать з жалю, кричать, клясти свою гірку недолю. Кричав би, плакав і проклинав, коли б то знав, що це поможе…
У напівсні постав залитий сонцем ставок у них в леваді. Крислаті верби ронять зелені віти в воду… А там хати горою ідуть над ставом, і їхня хата, й Оксанина… Хмаринки летять у небі, мов перелітні гуси… В садках, усипаних опалим цвітом, щебече птаство…
Зітхнув — і все пропало в темряві. Лиш смужка світла — немов застряла в дверях… Намацав торбу з книжкою, заплющив очі, щоб знову побачити Кирилівку. Й вона явилась скоро сердитим криком економа:
— Псякре-ев!
— Ой паночку, голубчику!
А поруч стоїть Богорський, у боки взявшись, хтозна-чого регоче… Й диякон вторить йому розлогим басом…
Прокинувся в холодному поту. Намацав торбу, прислухався. За стіною, в хліві, вурчали цівки молока… Пора!
Із двору вийшов, аби ніхто не бачив, садом. Повісив торбу через плече, умивсь росою в лузі й подався в степ…
…Кирилівку обходив полем. Пірнав у хвилі жита, як тільки хтось з'являвся неподалік. Не те щоб він боявся своїх людей… Боявся більше себе самого, того, який тягнув його під рідну стріху, де сухо в дощ, у холод тепло і прохолодно в спеку. Здавалось, вік не бачив братів, сестер і діда… Хто зна, чи буде краще у того маляра…
Здійнявши куряву, гарячий вітер погнав зелено-сизі хвилі хлібів й над ними різне птаство, яке не встигло сховатись десь у борозні…
Дячка Тарас побачив біля воріт. Приклавши руку до тонкої великомученицької брови, вдивлявсь у звихрену, вже посірілу далечінь і шепотів щось сам до себе.
— Утремо носа батюшці! — нарешті мовив радісно й, потерши руки від задоволення, передражнив: — “Путі господні несповідимі…” Хі-хі… А півень знає. На тин — й горланить посеред дня! На дощик, пане добродзею… Що за проява?! — побачив він Тараса. — Марино! А дай-но скибку ось старченяті! — гукнув у чорну яму дверей.