— Я вчитись хочу! — підбіг Тарас до маляра. — Візьміть мене за учня!
Дяк глянув скоса на “школяра”, почухав носа й перепитав:
— То ти до школи хочеш?
— До вас, малярству вчитися, — припав Тарас грудьми до тину. — Я вмію трохи…
— Хі-хі! — зненацька пирхнув дячок. — Малярству, значиться? Хі-хі… Прийшов, навчився й намалював! — вколов сердитим поглядом. — Не треба хліба! — прогнав дружину, що підійшла було до них, й ступив рішуче вперед. — Ану дай руку! Та ліву, ліву!
Тарас подав. Дяк довго й пильно шукав чогось на долоні, кректав і мгикав, а потім плюнув на руку хлопцеві і витер старанно рукавом.
— Так, так… — озвавсь нарешті. — Погані справи, хлопче… Тут ясно все на долоні. Як бубон, голий! Куди вже там до малярства! Шевця не вийде і навіть бондаря… Немов на сміх, господь кругом обділив!
Тарас не зразу все зрозумів. Відчув лише, що сталось щось непоправне. Цей здогад зріс, коли дячок тарасівський байдуже кинув:
— На все є воля божа…
Зробилось зовсім темно, немов погасло сонце й настала ніч. Упали перші краплі — на пил дороги, на лопухи… Ілля метнув стрілу вогненну в небі й помчав, помчав за нею із грізним гулом…
Маляр перехрестився похапцем й, підстрибуючи, побіг до хати. Гукнув Марину, щось перекинув у темних сінях і чортихнувся.
Тарас побрів рябим майданом. То тут, то там перебігали вулицю люди, здіймались в небо стовпи бадилля, куряви. А грім вдаряв усе частіше й дужче. Блискучі змії звивалися у чорних хмарах, мінились, гасли, тріскалися. Ворони з тоскним криком даремно рвалися до землі…
Коли линуло як із відра, Тарас уже був за селом. Згадав про книжку й побіг до хати, яка чорніла неподалік. Стояв і ледь не плакав… У шумі й шелесті почулась тоскна пісня, до болю схожа на голосіння… Став дослухатися… Ураз збагнув: це ж тут вони з Богорським співали вперше й просили хліба! І тут, он з тих дверей, до них явилася та біла жінка — напівжива, безсила тінь кріпачки…
Поглянув скоса на вікна й двері, забиті дошками, і сів на призьбі. Одмучились, діждались смерті… І враз таким мізерним здалося власне горе!.. Підставив руку під дощ, що лив і лив на вбогу пустку, на двір, який поріс густим розкішним споришем, й відчув, як став потроху відболівати. Немов краплин у зливі — людського горя в світі, й лише одна з тієї безлічі — його біда…
…Отара дружно кидалася на кожен кущик понад дорогою, а потім весело звернула в яр, де в росах сизо снила густа трава.
Чудне створіння вівця. Спокійне, мирне і незахищене. Ні рогів, ні ікол, ані копит, якими можна оборонятися. І все ж живе! А може, і краще бути вівцею? Живи й не думай; наївсь, напився і жди, як знову виженуть на пасовисько. Остригли — добре, не жарко буде, а вовна знов відросте. І доки хтось десь там на тебе гострить ножа, пасись, жуй жуйку і дрімай собі на здоров'я. Радій травичці, дощику…
Ой ты, птичко жолтобоко,
Не клади гнізда высоко! —
спливає раптом пісня Сковороди.
— Гись! Гись! — кричить Тарас, помітивши у панській гречці двох баранів. Коли ж отара сипнула схилом яру, задумавсь знову. Був мудрий дядько Сковорода!
А я буду собі тихо
Коротати милый вік.
Так минет мене все лихо,
Щаслив буду чоловік…
Не сподівався, що і його мине все лихо біля овець, проте одного, вважай, позбувся з їх допомогою. Вже досі з'їла б мачуха, коли б не взявся пасти громадську отару. А так — він сам собі голова! Пасе та все читає книжку з малюнками, хоча напам'ять знає її. Жаль, що пропала батькова книжка… Одне — що пам'ять, а друге — вірші… А в них же стільки мудрого! Читаєш всоте, а завмирає серце і сльози котяться хтозна-чого…
— Гись! Гись!
У гречці ті ж барани. Завзяті, діти бісові!
А вірші знов і знов спливають тихо в пам'яті, немов прозорі тіні від хмар біжать нестримно у далечінь.
Буйны вітры повівают,
Руки явору ламают…
І раптом страшно стає Тарасові. А що, коли рядки ці зникнуть, розтануть, щезнуть, забудуться?! Озирнувшись, притьмом зірвав торбину з плечей, вийняв книжку із кунштиками, а з неї чистий сірий папір. Сів у бур'ян там, де стояв, і взявся складать маленьку книжечку.
Всякому городу нрав и права…
Написав угорі на першій сторінці. Одвів руку з папером, примружив очі й подивився, оцінюючи. Поклав на книжку і став мережить дрібні рядки. Лишав довкола поле, аби засіять потім барвінком, маком, ружами. Писав старанно, чисто, як малював. Здавалось, дні і ночі сидів би так і, слово за словом, встеляв рядками папір. Ловив себе на тому, що той чи інший рядок писав інакше, ніж Сковорода, простіше і зрозуміліше. Напевно, так колись і було, а потім хтось зробив, як кажуть, по-своєму.
Буйні вітри повівають,
Руки явору ламають…
Вогнем упав йому на спину канчук.
— Псякрев! Пасеш отару у панській гречці?!
Тарас схопився на ноги й побіг виганяти з гречки овець. У шкоді, власне, були лише оті зловредні два барани, але і вся отара от-от могла до них приєднатися.
— Книжками, бидло, бавишся?! — вперіщив ще раз економ і, розрізаючи, немов потік, отару, помчав у степ.
З'явився й щез. Мов вихор, в якім сидить нечистий. Коли б не біль у спині, подумать міг би, що то мана промчала й зникла, марево.
Не плакав, стиснув зуби. Підняв пом'яту книжку, обдмухав, витер. Папір й олівчик знайшов край гречки у бур'яні. Навмисне сів на тому ж місці, де й перш сидів. Поклав папір на книжку і знов узявся виводить літери. Всю силу, всю увагу вкладав у це чудне писання, аби забуть про смуги, які пекли на спині, й не дати волі сльозам. А сльози рвали груди, давили в горлі, входили у ті сумирні вірші словами помсти й ненависті.
Не кожен, видно, здатний бути вівцею…
Сльоза — вода. Як не гати, як не старайся стримати, та все одно колись прорвуть і виллються. Та й що було б, коли б уся тяжка людська недоля збиралась у серці? Серця, напевно, одне за одним вибухали б, наче розрив-трава…
Коли рука стомилася, ліг долілиць, підпер долонями зважнілу голову.
Отара паслась жваво. Ягнята, збившись у гурт, стрибали, бились і борюкалися. Ну чисто діти! Вітерець приносив зі степу дзвін та свист коси… Гули джмелі, пірнали в квіти і затихали… Ширяли в небі ластівки…
І раптом мов прокинувся! Сів рвучко й з жахом відчув, що світ навколо темніє, блякне і погасає. Багровим стало ще ось недавно таке веселе сонце, блакитне небо зробилось сірим, а біле, все в зелених кучериках село — похмурим, чорним…
— Чужі хати!.. — шпигнула думка в серце. — Чужі ягнята! Усе, усе довкіл чуже! Не дав нічого бог сироті…
І сльози, прорвавши греблю, хлинули! Тяжкі, сирітські сльози.
Затих, коли чиїсь ласкаві, теплі руки лягли йому на скроні. Мов крізь туман, побачив добрі очі й почув Оксанин голос.
— Ну ж, ну… Не треба плакати… Ось зараз витрем слізки… — втішала, ніби мати давно колись, і витирала сльози долонею. Долоня пахла пилком конопель, що сипле стигла плоскінь.
— Тепер просушим очки… — й поцілувала ліве, а потім праве око.
Де й дівся смуток! Блакить небесна знову біліла хмарами, і в ній купалось сонце, ллючи на землю промені. Синів, як море, усе ще росяний ранковий степ, й тополі мріли в ньому, немов вітрила…
— Ну ж, ну, всміхнися! — благала дівчина; сама ж ледь-ледь не плакала.
Тарас всміхнувся. Вона схопила його під руки і, сміючись, взялася зводити. Не втримала. Отара лячно кинулася навтікача, і просто в панське жито.
— Гись! Гись! — крізь сміх гукнула Оксана й метнулася, щоб завернуть отару. Тарас подався слідом. Коли підбіг, Оксана рвала в житі волошки й співала тихо, ніби сама для себе, а все ж краєчком ока позиркуючи на хлопця:
Я ж думала, що дуб зелененький,
А то стояв козак молоденький…
— Ти вмієш плести вінки? — спитала.
— Авжеж!
Тарас забіг у жито, зірвав дві квітки і, склавши навхрест, почав вінок.
— Давно навчився? — сторожко звела докупи брови.
— Давно! — озвався радо. — Ярині плів…
— Якій Ярині? — глянула, мов опекла.