Поклала свиту і задивилась, як жадібно клює пташина крихти.
— А де хазяїн? — оглянув хату Тарас.
Не зразу Катря відповіла. Взяла на руки меншенького, що схожий був на батька, поцілувала в біле волоссячко й крізь сльози мовила:
— Пішов на панську стайню по нагаї…
Тарас полишив пташку.
— Сказав супроти щось економові, коли в чумачку їхать відмовився, — вела похмуро сестра. — І ось звеліли прийти..! Всю ніч не міг стулити очей. Хотів спалить фільварок… — зашепотіла. — Та, слава богу, мене і діток пожалів.
— А я спалив би! — сказав Тарас.
— Ти що? — жахнулась Катря…
Вертались пізно ввечері. У небі вже мигтіли зорі, поблимували підсліпуваті вікна. Отець Григорій раз по раз брався співать якоїсь пісні, та, мов на зло, зривався. Плювавсь зі злості й, перехрестившись, знову заводив тої ж.
— Простудиш горло й прийдеш на службу завтра німим, як риба, — втрутилась врешті вже напівсонна матушка.
— Воістину! — змиривсь отець Григорій. Штурхнув у бік Тараса: — Паняй, паняй!..
…Коли достигли ранні солодкі сливи в Кошицевому саду, Тарас із Ясем, що повернувся з бурси із Богуслава, стали купцями. І почалось купецтво їхнє з невдачі, яка спіткала їх у тій же таки Зеленій.
В неділю рано два юні сонні негоціанти, вмостившись поруч на возі, повному слив, поволі рушили з двору. До Шполи шлях неблизький. Хода кобили непоквапна. Часу достатньо, щоб подрімать, подумати й послухати діброву й поле…
Сопе попович і плямка ротом: напевно, сняться смачні наїдки матушчині… Стукочуть букші об стерті осі, кобила трюха не поспішаючи, ледь-ледь подзвонюючи вудилами…
Ширяє в небі сокіл… Пливуть хмарини білі — немов козацькі чайки безкраїм синім морем… Вдивляється — аж то не сокіл в небі над спраглим степом, а запорожець на вороному!..
— Диви, диви! — штовхає Яся.
— Га? Що? — поводить той червоними зі сну очима. — Базар уже?
— Козак, козак… на вороному! — показує у степ Тарас і… бачить сам лиш сокола.
— Приснилося? — дере попович рота. — Давно немає вже козаків…
— Ні, є!
Із Яся сон немов зняло рукою. Засумнівавшись, він довго й пильно дивиться в широке поле, аж ген в кінці якого-біліють хати Зеленої Діброви.
— Де ж той козак? — нарешті питає злякано.
Тарас сміється: і цей боїться. А що вже справжні пани? Його охоплює нестримна, буйна якась веселість. Вона вирує в грудях, от-от готова, зламавши греблю, із шумом вирватися у світ. Він краєм ока стежить за попеням і розказує про гайдамаків. Аж сам дивується, як добре все пригадується, що чув від діда вже кілька років тому… Перед очима, мов наяву, проходять і Залізняк, і Гонта, і Неживий, який зібрав свою ватагу в Кирилівці… Ось гомонять тихенько в дубовім лісі під Чигирином… Ось правлять службу і на велике діло святять козацьку зброю… І покотилися пихаті панські голови!.. Палають Сміла, Вільшана, Лисянка… І гайдамаки ідуть на приступ, карають шляхту, що воронням укрила козацьку Умань…
Не помічає, що вже давненько їдуть Зеленою, й що з них дивуються зустрічні люди, і що на Ясеві від страху нема лиця…
— На базарі, як посеред моря кривавого, стоять Гонта і Залізняк, — підвівсь на возі Тарас, — й кричать удвох: “Добре, діти! Отак їх, проклятих!..”
Злякавшись, кобила різко рвонула вбік, віз нахиливсь, і сливи, мовби з решета, сипнули просто в річку, бо Залізняк і Гонта гукнули саме на Нечитайловому містку.
Тарас стрибнув у воду, а Ясь, мов куль, шелепнув у вкриту ряскою болотну твань.
— Ря-а-атуйте!.. — почав було волати про допомогу, але, відчувши спиною надійну твердь, замовк одразу. Й курці тут не втопитися.
— Тпру! Тпру! — гукав Тарас кобилі. Вона спинилась на тому березі й оглянулась немовби з подивом на купців: не повернули до стайні батюшки Лободи, а пострибали хтозна-чого у річку!
— От бачиш, бачиш, — захмикав, стоячи в болоті, Ясь. — Тепер збирай, витягуй скорше сливи!
Штани й сорочка поприлипали йому до тіла, із рук стікала брудна вода. І сміх, і гріх!
Щоб Ясь не бачив його лиця, Тарас нагнувся й занурив руки в воду. Нагріб у пригорщ ослизлих слив й підняв поволі, не притискаючи. Як сполоснув, Ясь затужив:
— Ну хто ж їх такі куплятиме!..
Зневірившись, що можуть удвох до ночі виловити своє добро, пішли просить розради до Лободи.
Отець Гаврило уже відправив утреню й лагодивсь снідати, коли прибігли, немов чорти, брудні й мокрі кирилівчани.
— Свят, свят! — жахнувся піп і пирснув в жменю, не дохрестившись.
Ясь розказав, яка лиха година спіткала їх на містку, і попросив:
— Допоможіть нам, отче! Кобила там, і сливи мокнуть у тім багні…
Проте отець Гаврило не поспішав. Нареготавшись вдосталь, прискалив око і запитав:
— Яка кобила буває, як циган покупає?
Ясь тільки кліпав очима.
— Ну? Ну? — спонукував лукаво попик, потираючи від задоволення короткопалі руки.
— Гладка! — знічев'я бовкнув молодший Кошиць.
Отець Гаврило покрутив головою.
— А відгадайте таку: від чийого-будь приходу скаче дурень з прірви в воду.
Ясь озирнувся на Тараса, розвів руками і заїкнувся знову про власне лихо:
— У нас там сливи, отче.
— Е, ні! — змахнув руками господар. — Не встану з місця, доки не відгадаєте!
— Та ми ж… — захмикав Ясь. — Ми на базар, до Шполи…
— Ну ще таку… — хапався за соломинку отець Гаврило. — По землі ходить, неба не бачить, нічого не болить, а все стогне?
Тарас не витримав:
— Мокра! Жаба! Свиня!
Отець Гаврило скривився гірко й гукнув до наймички:
— Гей, дівко! Позич-но хлопцям ось по сапетці!
Лише опівдні дісталися вони до Шполи. Ясь бідкався, що сливам їхнім копійка буде красна ціна. Тарас же зором нишпорив по всіх усюдах, чи не побачить де Перебендю.
Базар ще був у розпалі. Ревла худоба, вже зголодніла, змучена гедзями й спекою. Стояв невгавний гомін від криків, сміху, пісень і лайок. І п'янко пахло садовиною, дьогтем, солоним потом, розсолом, медом, горілкою… Літало густо пір'я… Бродили п'яні — хоробрі, щедрі, ласкаві, грізні й насмішкуваті. Кляли лукаву долю, розмахували важкими репаними кулаками, божилися перелічити ребра… Але кому — не признавались вголос, остерігалися… Черниці, наче галки, тинялися поміж возами й збирали гроші на монастир, їх зачіпали хлопці, манили в ночі, пропахлі сіном, зеленим маком, зорями, вгощали щедро медяниками, але грошей в карнавки не кидали… Стояв жандарм, неначе ідол, серед майдану й гикав раз по раз чи то від спеки, чи то від зайвого могорича…
Тарас не раз бував, ще з батьком, і на таких, і ще на більших торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як убирає воду пісок. Тут не було і сліду від тих похмурих і мовчазних невольників, які у сірих сутінках вертаються з чужого поля… Немовби люди, лишивши дома свої кріпацькі ярма, тут розправляли плечі й хоч на півдня ставали схожими на вільних, мужніх прадідів…
Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пірнув у цей барвистий вир. Аж Ясь втрутитись мусив.
— Тпру, тпру! — схопив за віжки і зупинив кобилу вже у ряду бублейниць.
Продавши сливи — таки за безцінь — й сховавши гроші, Тарас із Ясем пішли шукати чогось напитися. Неподалік стояли із різним дріб'язком кирилівчани й погодилися доглянути кобилу й воза.
— Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. — дивлячись на різні ласощі, занудно скімлив Ясь. — Поб'ють… Їй-богу, всиплють не менше, як у бурсі… Все через тебе, злидню! — штовхнув під бік Тараса, що озиравсь довкола.
— Аж онде він! — зрадів, немов побачив брата. Узяв за руку Яся і потягнув на край базару, де під стіною біліла плахта й на ній рядками лежали різні книжки. Упав навколішки, схопив у руку ту, що була найближче, перегорнув, як вітер, швидко й поклав назад. А потім — другу, третю, четверту. До п'ятої мов прикипів очима.
— Ходім… — заскімлив ізнову Ясь. — Я, може, з ранку не їв, не пив…