— Купи! — схопив Тарас його за руку. — Це ж “Енеїда”! Знаєш? — благав, притисши стару, побляклу книжку до грудей.
Ясь глянув скоса:
— Ет, казна-що!
— Та ти послухай, ЯсюІ — заметушився Тарас у відчаї:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак…
Перегорнув сторінку-другу.
— Або осьо… Послухай, Ясю, як козаки обідали!
Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали…
Тим часом десь на базарі піднявся крик, шум, і люди, неначе вівці, метнулися в той бік, де завжди рядком сиділи старці, каліки та кобзарі.
— Назад! — гукнув хтось грубо.
Хтось тихо зойкнув. І забриніла, рвучись, струна.
Тарас пірнув у натовп, але застряв між двох дядьків.
— Ого! — вказав один із них на трьох жандармів, що відтискали, крутячись на білих конях, базарний натовп від кобзарів.
— Угу… — згодився другий.
— Це ж божі люди! Та що ж ви робите, іроди! — пронизливо волала з юрбища якась бабуся.
— Шукають Сивого, — сказав чиновник, що теж застряв у натовпі. — Він од самого ніби Кармалюка…
Тарас рвонувся далі. Спинився лише тоді, коли відчув гарячий кінський подих і вгледів просто перед собою багровий вид жандарма.
Старців, калік побили трохи та й залишили. А кобзарів та їхніх геть наляканих поводирів забрали і повели.
Як не вдивлявся, та серед них не зміг впізнати ні Перебенді, ані його завжди похмурого поводиря.
Уже в дорозі Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотів купити вражий бурсак…
…Йшли дні, минали тижні. Діброва вдягалась тричі в нові розкішні шати. Гули вітри, здираючи з убогих хат гнилу солому, сікли дощі та випадали білі, пухкі сніги… І з кожним днем ставало все менше й менше в душі Тарасовій хороших, світлих надій. Тлів каганець… І то лиш ледве блимав, як світлячок у глупу ніч… Ходив, немов козак Голота, обірваний. Отець Григорій той Ясів одяг давав лише для виїздів, а так немовби й не помічав, що наймит світить тілом, що ходить в чоботях, а залишає сліди від босих ніг. Піп знав одне — аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав олівчик, малює щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса, як слід на світі жити. І мрія гасла… Все рідше й рідше його набряклі від праці руки тяглись до книжки, до малювання. Лиш випадала якась часинка вільна, лягав і спав. Неначе віл… Та й, правду кажучи, життя його було нічим не краще… Ба, навіть гірше: немов на сміх, бог кріпакові дав душу й думку…
Давно не був Тарас у рідній хаті. Хоч недалечко, та не пускав отець Григорій: боїться, щоб не заніс, бува, окрайця хліба тим “вічним злидням”. А це, почувши, що занедужав брат, таки прибіг без дозволу.
У хаті навіть у літній день було задушно й темно, як у печері. Спочатку Тарас стояв, немов сліпий, і бачив тільки маленькі, вбогі вікна та ще бджолу, що билась у золотисту шибку. А потім вже, як очі звикли до напівтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж ліжку, з якого колись взяли й поклали батька в домовину… Згадав, і сльози йому заслали очі. Одвернувся, аби ніхто того не бачив, й лише тоді збагнув, що тут побачить нікому. Окрім Микити, який ще спав, у хаті була одна Марійка. Вона дивилася кудись у безвість, в свою безкраю вічну темряву. Вловила його непевні кроки біля порога і насторожилася.
— Хто там? — спитала лячно.
— Це я, Марійко, — озвався тихо, щоб не збудить Микити.
— Хто ти?!
Сестра уже не впізнає по голосу!..
— Та я, Тарас! — сказав бадьоро, як тільки міг.
— А чом ти плачеш? — зраділа і засмутилася в одну й ту ж мить.
— Хіба я плачу?! — всміхнувся, мов говорив до зрячої. — А де Ярина?
— В полі… Микита спить. Вже третій день…
Тарас пройшов до ліжка і нахилився над хворим братом. Той весь пашів. Стогнав і час від часу щось шепотів, ледь-ледь ворушачи губами. Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче… І відсахнувся.
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей… —
співав Микита печальну пісню батькову.
— Орав у дощ, — озвалася Марійка знову, неначе теж почула той шепіт-спів, — і простудився.
Тарас присів на ліжко в ногах у брата.
— А економ вишукує для пана хлопців, — вела сестра тим часом. — На челядь ніби… На кухарів, лакеїв різних та кучерів…
В душі його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й сліпа сестра, і злидні в хаті, і власна доля наймитська так пригнітили хлопця, що вже було байдуже до нових бід, які щодня бродили поряд й могли щомиті впасти як сніг на голову.
— В Зеленій двох уже взяли… — розповідала далі. — Наш економ… — Й вона притихла раптом, вловивши, видно, щось підозріле в світі. Надворі справді загупав хтось. Все ближче, ближче… Закрив собою сінешні двері і за хвилину став на порозі.
— Псякрев! Чому Микита не на жнивах?
— Він хворий, пане, — озвалась лячно дівчина. — Гарячка в нього…
Економ ступив до ліжка, поклав на лоба Микиті руку. Щось гмикнув тихо і повернувся до Тараса.
— А ти все нудиш світом?
— Та він же служить в отця Григорія! — схопилася Марійка з місця.
Тарас промовчав. Лише дививсь спідлоба.
— Стривай… А скільки років йому? — звернувсь до дівчини економ.
— Пішов п'ятнадцятий…
Шляхтич почухав ногу ручкою канчука, обмацав Тараса поглядом, неначе циган коня, і підійшов до ліжка знову.
Тарас тим часом шмигнув тихенько в сіни, з сіней у двір, а з двору — на вулицю. Перестрибнув тинок і… втрапив просто комусь на голову.
— Ти що?! — схопився на ноги Гнат. Це він куняв під тином.
— Тікай! — схопив друзяку Гонту за руку. — В нас економ!
Гнат тільки свиснув.
Перехопивши його погаслий погляд, Тарас збагнув: вже запрягли бідаху Гната, об'їздили!
Благовістив ранковий дзвін. Тривожно, глухо, скорбно…
Як люди вийшли з церкви, Тарас віз вику з поля й віч-на-віч стрівся із Коваленками. Прикрив коліна рвані зеленим жмутом вики й хотів проїхать мимо, схиливши низько голову. Бо ж сором пік за свій убогий одяг. Коли б зірвати з нього усі латки, то залишилися б самі рубці…
— Тарасе, здрастуй! — заговорила Оксана першою.
— Ти що ж це, хлопче, — озвався батько, — обходиш хату нашу? Я вже гадав: чи не подався вчитись у Хлипнівку?
— Та вже навчився, дядьку, — всміхнувся гірко. — Малюю степ… косою, плугом та бороною…
— Він і в селі учора втік від мене, — поскаржилась Оксана батькові.
Господи, яка ж бо гарна!.. Коли б він міг, увесь би вік дивився…
— Я не тікав… — заговорив, аби хоч щось сказати. Не буде ж він їм совать в очі свої латки, свої сирітські злидні…
— Тікав, тікав! — наполягала дівчина.
— От тобі й на! — пригладив вуса Коваленко. — Чи то ж годиться козакові боятись дівчини! — Він засміявся і, підморгнувши по-панібратськи хлопцеві, кивнув на доньку: — Весь вечір плакала…
— Ну тату! Що ж ви?! — затулилася руками дівчина й побігла геть.
Тарас шарпнув за віжки й втік і собі. Не озирався, аби ніхто не бачив, як він зрадів…
А вдома, тобто в Кошиця, застав уже могорича, якого отець Григорій пив з економом.
— Сказав — закон! — гримів хмільненький шляхтич.
— Пшепрашам, пшепрашам, — вблажав його отець Григорій. — Я вірю, вірю… Для вас це — сущая дурниця!
— Та я — вродзоний шляхтич! — бив економ себе у груди.
— Тарасе! — випливла з світлиці матушка. Важка, плямиста, мов навесні зайчиха. — Сходи до ставу, поклич Яська обідати. Та й сам приходь, скупавшись.
Дива, та й годі! Ще ж бо ніколи Ксенія Прокопівна не говорила з ним так манірно, лагідно. Все гир та гир.
Попович спав. Напевно, заснув давно, бо лиш на ноги од вишні падала тінь, а тіло все пеклось на сонці. Хлопець крутивсь, стогнав і плямкав ротом, а не вставав.
Тарас штурхнув його під бік. Та Ясь лиш муркнув, посунувсь трохи і захропів.