Ясь розкричався, коли Тарас сказав йому, що запрягать не буде, а йтиме в Лавру.
— Ти що, лайдаку?! — аж бризкав слиною. — Та я!.. Та батько!.. Та ми ось з дядьком!..
— Зажди, зажди, — втрутився отець Михайло. — А може, хлопець йде помолитись лаврським святим угодникам…
— Тарас? Молитись? — витріщив очиська Ясь і засміявся: — Хіба що дідьку!
— Не богохульствуй, Ясю! — нахмурився отець Михайло і повернувся до Тараса: — На прощу йдеш в святі печери лаврські? Еге ж?
Тарас кивнув. Він справді йшов на прощу в Лавру, до тих святих, що творять чуда різцями й пензлями…
— З богом! — благословив отець Михайло.
Вже височенько підбилось сонце, коли Тарас дістався лаврських могутніх мурів. Пішов уздовж у той же бік, куди тяглися тендітні панни і чорні юрби брудних, покритих пилом доріг прочан. Діди, бабусі — обдерті, босі, змучені — благоговійно падали на стертий камінь перед надбрамною церквою, хрестились, плакали, хапали батюшок, що йшли до Лаври, за довгі поли й просили в них благословення… В соборі, що височів якраз навпроти брами, співали гарно півчі. На паперті вздовж білих стін сиділи уряд старці і тицяли у вічі кожному свою нужду, своє страшне каліцтво. Дідок з великим мідним хрестом на впалих грудях здіймав угору кістляві руки й погрожував прочанам “гладом”, “мором” й страшним судом, близький прихід якого йому одкрив святий Марко у церкві Спаса на Берестові. Стара прочанка, хватаючи попа за рясу, благала правди в нього, немов у бога, втирала сльози й розповідала похапцем свою біду.
— Молись, раба… — перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий отець і поспішив у дім, з якого звабно пахло гарячим хлібом.
Тарас подався слідом. Аби спитать, де тут у них друкарня і де йому шукати пана Мазницького… Але ступив лиш кілька кроків і зупинився. На тому ж домі, ліворуч трохи, він прочитав великий напис “Книгарня”. І вже ніщо не в силі було його зманить, привабить, окрім великих вікон, в яких — за рядом ряд — стояли новенькі, чисті книги. Як підійшов, впізнав “свою”, із кунштиками руки Мазницького. Тут їх аж три! А поруч такі, що їх Тарас не бачив зроду… Напевне, теж з малюнками… Книжки, книжки! Он за вікном — полиці їх. Заходь, купуй… Хоч всі купуй!
— Тобі чого? — переступив дорогу високий, худий чернець.
— Та я… друкарню… — зніяковів.
— Оно вона! — вказав чернець. — Он за пекарнею… Прошу! Прошу! — розплився раптом в усмішці перед двома панянками, що підійшли до вікон. — У нас великий вибір! Духовні, світські… Й недорогі!..
Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з неї якраз виносили й складали на віз готові книги, зв'язані в чималі пачки.
— Не гнись, не гнись! — гукав проворний ченчик двом бідакам, що заливались потом. — Це ж слово боже, а не дрівця, які тягають в пеклі під казани!
— Воно-то так… — озвався один, поклавши на воза пачку. — Але ж там легше буде…
— А то ж чому?
— Бо й ти носитимеш.
— А дзуськи! — закозирився на те чернець. — Весь вік святі книжки друкую й не зароблю хоча б куточка в царстві небесному?
— Хто зна…
— Й не сперечайся, Павле, — озвався другий із бідаків-вантажників. — Святий Петро їх преподобіє біля воріт прив'яже замісто пса…
Чернець сердито плюнув і відійшов.
— Скажіть, — ступив несміло до них Тарас, — де міг я побачить пана Мазницького?
— Кого, кого? — спитав чернець.
— Мазницького! — сказав Тарас виразно. — Того, що маляр… Ну, стовп друкарні вашої…
Чернець нахмурив брови й пробурмотів:
— Коли б, не приведи господь, були лише такі стовпи, не то друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах… — Й додав сердито: — Нема його! Вже рухнув стовп… Понєже був душею слаб і гордині червом ізгложен вельми.
Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем Тараса й прошепотів:
— Зажди внизу…
Не знав, чи довго чекав Павла в дворі друкарні. Але коли нарешті той розчинив залізні двері, у небі вже не сяяло сліпуче сонце. Воно сховалося у темних хмарах, що йшли і йшли десь з-за Дніпра, такі ж похмурі й сизі, як ті бори, які він бачив учора з кручі київської.
— А що казати, як запитає, де ти? — гукнули з тих же дверей Павлові.
— Скажи, що я пішов в Успенський собор поставить свічку воротареві райському! — махнув рукою і підштовхнув Тараса униз під арку. — Ти — брат, напевне, Мазницького? — спитав і, не заждавши відповіді, повів своєї далі: — Він жде тебе… Вже років п'ять… Аж плаче, бідний, іноді… Журиться, що є браток у нього, а де — не знає… Десь з кобзарем пішов по світу… Ото зрадіє братикові!..
Тарас не міг знайти в собі хоч краплі сили признатись, хто він. Йому здавалося, що справді брат його десь тут страждає за ту “гординю”, якої так бояться попи й пани. А скільки він про це наслухався і сам від Кошиця!..
— Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тільки дзьобнув — зразу втоптали в землю, — заговорив, звернувши вліво, Павло.
Тут аж кишіло людом. Одні спускалися вниз, у печери, інші вже вибирались звідти на божий світ, гасили свічі й складали в кошик недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на лаврську гору, де височіли весело церкви й дзвіниця.
Павло загріб недогарків, один подав Тарасові, лишив собі, а інші поклав у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повів Тараса у чорну нору печер.
Як звик потроху до напівтемряви, Тарас став дещо бачити… Долівка. Стеля. Он довга ніша… А в ній лампада блима й стоїть труна, прикрита чимось, на ризу схожим… Он знов труна… І там, і там… Чекай! Чого його веде Павло у цей страшний, задушний склеп?
Тим часом Павло звернув, проліз бочком в щілину і поманив Тараса. Далі пішов навшпиньки.
Не дихаючи, Тарас подався слідом.
За кроків двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне на тапчані у ніші й, прикривши свічку долонею, покрався далі. Невдовзі печера враз розширилася, й при двох свічках Тарас побачив великий стовп, а біля нього на ланцюзі — худу, страшну людину. Нещасний звівся, лячно закрив од світла очі й затремтів. Павло підніс угору свічку, і той, впізнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши міцний ланцюг, він розпростер, як крила, руки і закричав:
— Браток! Паперу й фарб!.. І свічку, свічку!..
Павло подав йому недогарки і ще якийсь чималий згорток, який ховав у широченних штанях, а потім взяв Тараса за плече й сказав прикутому:
— Твій брат… Знайшовся, чуєш?
Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й, залившись раптом слізьми, став на коліна.
— Рідненький… — простяг кістляві руки. — Прийшов… Прийшов!..
Тарас рвонувсь до нього і… зупинився, немов і він прикутий був до стовпа.
— Куди?! — хтось рявкнув поруч й відкинув люто його назад. — Це знову ти?! — схопив Павла за груди.
Свічки погасли. У повній темряві, сопучи і спотикаючись, шукали виходу. Павло сваривсь з марою, що гнала їх. А з підземелля усе глухіше доносивсь голос мученика:
— Брато-ок!.. Брато-ок!.. Прокляті! Звірі!.. Во-ог-ню! Во-огню!..
Надворі зустрів їх грім. Він струсонув півнеба й погоготів сердито десь за Дніпро. Позадиравши голови, прочани знай осіняли себе хрестом, аби святий Ілля не поразив їх стрілами. За звичкою Павло також хотів було перехреститися, але спинився на півдорозі і показав Іллі дебелого, в друкарській фарбі, кулака.
— За що це, дядьку, його? — спитав Тарас, нажаханий страшною карою.
— Намалював царя з попом і паном у мужика на спині, — сказав Павло. — Ще й написав: “Благословен, хто їздить верхи на ближньому!..”
…Думки, думки… Як бистрокрилі птиці, летять, летять… Пливуть назад могили, вівці… Садки й хати зелено-білим маревом встають удалечі й, підперши небо, поволі тануть… Риплять колеса, ніби коловороти порослих мохом старих криниць… Страшних криниць, які подібні чимось до лаврських нір… Холоне в грудях, коли згадає їхню жаску пітьму. “Брато-ок! Брато-ок!..” — квилить криниця кожна, як підійде напитись. І п'є гірку, од сліз своїх солону воду…