То був страшний, пекельний день. Мов розверзлося небо й на Київ ринув потік води, вогню й вітрів. Здавалося, хтось ухопив за груди землю й трусив, щоб вийнять з неї її зчерствілу душу. Ревів Дніпро, здіймав, як гори, хвилі і бився в кручі. Стогнали верби, і голос їх тонув у свисті й громі. Старезний дуб під лаврським муром палав, мов свічка! Земля і небо злились, змішалися…
Лиш на зорі прийшов Тарас у двір отця Михайла. Запріг кобилу, узяв торбину з хлібом й, не попрощавшись, виїхав. Кричав щось Ясь, і піп в одній сорочці вибіг аж до воріт. Не озирнувся навіть. Господні слуги!.. Катюги в рясах!..
Летять думки… А може, й ті майстри, які жили багато сотень років тому й розписували церкви у Києві, не помирали своєю смертю?.. Хто зна, яка їх доля, як відплатили за їхні руки золоті, за труд великий їхній князі й пани! Він сам десь чув, що осліпив один магнат садівника, який створив йому небачений, казковий парк. А може, такий талан чекає всіх, хто, наче бог, творити здатний земні дива?..
Пливуть назад широкі панські ниви й кріпацькі лати… Стерня і та на панськім лані — щіткою, а на кріпацькім — не видна майже за бур'яном. Риплять колеса… Сонце, немов велике колесо, вогняно тоне в лісі…
Вже й недалеко, а доведеться заночувати. Кобила вся неначе скупана і ледве йде. Села ніде не видно. Хіба отам, за лісом, що поглинає широкий шлях…
Вже сутеніло, як на узліссі вгледів чумацьку валку. На облозі між груш статечно паслися воли. Накриті мажі стояли вряд під віттям дуба, який, немов отаман, вийшов далеко в поле і не вернувся до лісу-війська. Палав огонь. Варилась каша й пахтіла так, що проминуть її не зміг би й ситий. Дядьки сиділи біля вогню, щось розглядали пильно, перемовлялися. Коли Тарас звернув зі шляху, притихли враз, насторожилися.
— Сховай, сховай! — зашепотів дідок до парубка, в якого ледве висіялися руденькі вуса.
— Та що ви, діду, — озвався той. — Це ж свій, також бурлака!
— А може, пан?..
Пробіг смішок.
— Що пан, то пан!
— Весь аж лиснить!
— А шати які на ньому!..
Тарас узяв праворуч трохи і зупинив кобилу неподалік: хто ж любить, коли кепкують з нього…
— А йдіть-но, пане, сюди! — гукнув дідок.
Не обізвався навіть. Зіскочив з воза і мовчки став розпрягати.
— Диви, диви… — розвів дідок руками. — їй-богу, пан! Як закопилив губу!
— Та дайте хлопцеві коня попорать! — втрутився хтось, і чумаки притихли.
Невдовзі вони вже знову збилися довкола парубка.
— Ну ж дай сюди… От хрест святий, це Ступа наш! — гукнув дідок. — Та він же точно, неначе викапаний!
— Не Ступа, пшепрашам пана, — озвався той самий бас, що зупиняв дотепників, — Ступіцький єстем!
І знову сміх.
— А піп який?! — упав дідок на спину. — Барило з пивом!
— Або ж свиня поросна. — підкинув хтось.
— Ну що ви, братці! — озвався бас. — На пузі ж хрест…
— Виходить — хряк!..
Тарас пустив кобилу пастися, щоб напоїти згодом, як прохолоне. Закинувши на воза упряж, став прислухатися. Картав себе, що “закопилив губу” й не підійшов одразу до чумаків. Щось є у них цікаве дуже й, видать, смішне…
На щастя, дідок покликав його удруге:
— Ходи до гурту, хлопче! Ось скоро каша визріє… Одному й ліс не затишний.
Тарас не став чекати, коли запросять ще раз.
— А хто ж оце? — заговорив тим часом парубок, тицьнувши пальцем у невеличкий аркуш, який підняв, щоб добре бачили всі.
— Жандарм…
— Полковник… А може, навіть і генерал!
— Та це ж сам цар!..
Тарас нагнувся дужче й побачив той малюнок, що прикував свого творця в печері, а сам пішов собі гуляти світом. Все в ньому так, як розказав йому Павло! Цар, піп і пан вмостились верхи на кріпакові й гонять ускач.
— Та що ти кажеш?! — узяв дідок малюнок. — Микола Перший?
Дядьки притихли, вражені. Ну, піп… Ну, пан… Але ж то цар!..
Дідок почухав бороду, оглянув пильно з усіх боків малюнок й дістав з-за пазухи нову грубеньку книжку.
— Купив ось книжку божу, — промовив тихо. — “Жи-ти-е свя-тых Пе-тра и Фе-вро-ни-и”, — прочитав по складах. — І в ній було…
— А може, то чужий якийсь? До дідька є на світі отих царів! — озвався басом дядько з орлиним носом й широким шрамом через лице.
— Мужик то наш…
— То й що?
— А те, що цар чужий не зміг би сісти, не скинувши царя Миколу!
— Такого скинеш! — устряв дідок. — Уп'явсь, мов кліщ. Й остроги в боки! Скачи, Іване, аж доки духу стане…
Дядьки притихли, поопускали очі.
Зняли казан з вогню і, по-козацьки сівши кружка, взялись до каші. Дідок не захотів вечеряти й віддав свою грушеву ложку Тарасові.
Стемніло. На небо висипав веселий рій зірок, а з лісу виткнув червоні роги сторожкий місяць. Сюрчали коники. Завзято, лунко — мов сто музик зійшлося десь на колодках. Ліс шепотів, а дуб-отаман ловив найменший подих вітру й зітхав, розказував про щось старе, забуте…
Діставшись дна, дядьки подякували кашоварові, сховали ложки і запалили люльки. Сиділи мовчки, пихкали хмарками диму.
— 0-хо-хох!.. — озвався першим дідок.
Але ніхто не відгукнувся на те затаєне глибоко в серці, не розпитав, не заохотив розкрити душу і поділитись з ближніми. Таким добром вони були багаті всі, по горло ситі лихом. Коли б недолю їхню зібрать і разом вилити в Дніпро, розлився б той удвічі ширше, як на весні!.. І тільки згодом, коли погас вогонь і люльки згасли одна за одною, чумак зі шрамом затягнув печальну пісню:
Зібралися всі бурлаки
До рідної хати:
“Тут нам мило, тут нам любо
Журби заспівати.
Грай же котрий на бандуру…
І підхопили всі:
Сумно так сидіти;
Нехай же ми будем знати,
Хоч чиї ми діти!..”
— А на Поділлі, мовлять, вже б'ють панів… — сказав хтось з тих, що примостились збоку в густій траві.
Дідок було зібрався щось додати, та передумав.
— Ну, хлопці, спати! — підвівся згодом й, покректуючи пішов до воза.
Наступного дня Тарас разом із сонцем поїхав далі.
І знов, неначе птиці, летять і тануть сумні думки, знов б'ють громи і закривають сонце важучі темні хмари… Пливуть назад, мов дні й роки, і ліс, і поле, і напівмертві села без пісні й сміху… Пливуть левада, гребля, ставок, і рідна хата, й Кирилівка… Стривай! Її ж не видно навіть, Кирилівки! Вона десь там, ген за ярами й пагорбами… А все ж пливе!.. Й Оксана… Вона біжить по чорній кручі і простяга до нього руки!.. А поруч — отець Григорій і економ. Чекають, ждуть, аби віддать Тараса до пана в челядь…
Схопився й сів. На мить якусь видіння щезли. Але з'явились інші… Пливли церкви й зелені кручі київські. Хрести та бані то вигравали тонко, то покривались тінню передгрозових хмар… І богородиця, неначе хмарка, зійшла зі стелі храму, вдягнула свитку і, притискаючи байстря до грудей, пішла по селах на глум людський… “Паперу й фарб! Вогню! Вогню!..” — стогнали глухо глибокі лаврські нори… Де взявсь вогонь! Він розідрав півнеба, як шмат старої хустки, і вдарив лунко в землю… Могутній дуб під лаврським муром вмить спалахнув!.. Горить, горить!.. То Залізняк і Гонта гуляють в Умані!.. Блищать шаблі… А з полотна, з картини маляра з Хлипнівки, якого він не бачив зроду, виходить кінь, ірже, задерши голову, і мчить у степ, де мріють старі могили… В тій далині на срібній тирсі сидить кобзар, що сам, як тирса, сивий, і щось співає… Сльози з очей незрячих котяться йому по щоках, по бороді… Тече Дніпро… Летять козацькі чайки!.. На ледве-ледве чутний далекий плач невольників…
Лежав з розплющеними очима і слухав, як у грудях шалено б'ється серце; так ніби він допіру вернувся з степу, з Києва… За гратами сірів світанок. І вартових не чути було: напевно, вони дрімали. Вдосвіта долати сон найважче… Колись, малим, так трудно було вставати… А зараз ніч продумав, а сон до нього й не зазирнув. І дивно: не відчував утоми, а, навпаки, був збуджений, напружений, мов тятива. Учора, на очній ставці, він підсвідоме збагнув, що скоро доля їхня переінакшиться, що звідси їм не вийти у те життя, яким жили раніше. Не знав напевне, що там, за Рубіконом, лиш відчував холодний подих долі, яка йому вготована. Тому й не спав, тому й відвідав подумки своє тяжке і миле своє дитинство, щоб перейти межу з душею, виповненою минулим, яке небавом буде його єдиним скарбом…