— То, може б, ми були на “ти”? — спитав Тарас. — Щоб легше вести мову і почувати себе вільніше.
Куліш не зміг одразу відповісти. Зробивсь серйозним, очі ще погарнішали. Нарешті мовив стримано:
— Нехай і так. Хоча в народі нашому…
— А в запорожців?
— Добре, — всміхнувся знову. — Звідки у тебе стільки всіляких знань з історії та етнографії? Здається, ти не вчився в університеті…
— Я ж виріс на Звенигородщині, в селі Кирилівці, вважай, в самій історії. Мій дід Іван брав участь у Коліївщині… А ще — книжки. Знайшлися щирі люди і в Петербурзі, зглянулися на сироту, порадили, що прочитать, довірили свої скарби… Та й в Академії навчають теж не тільки малюванню… О! Що це ти малюєш? Автопортрет?
— Та-а, пробую… Чомусь ніяк не вловлюється…
Тарас умить примружився, зиркнув на контур і на модель.
— А дай-но, Паньку, пензля!
Куліш подав, не знаючи, як повестись.
— Ти хочеш… — почав було.
— Сідай сюди, — підвівся Тарас рішуче. — Отак, отак… Посунься трохи… Дивись на мене… Славно!
Схопив палітру, змішав коричневу та чорну фарби й швидко поклав мазок.
— Надовго?
— Що?
— Прикував мене?
— А-а… Можеш триматись вільно і розмовляти.
—- Що ж вийде?
— Образ. Я ж Куліша малюю, а не його парсуну. Мені побачить треба, який ти є. Твої думки, природу, уподобання…
— Отак, при першій зустрічі? — скривився в посмішці,— Не забагато?
— Хтозна…
— А як же з пудом солі?
— Ат! — відмахнувся Тарас, працюючи. — Як кажуть, видно пана і по халявах. Та я вже й знаю дещо про Куліша…
— Що? — насторожився.
— Не потерпай, хороше.
— Коли ж ти встиг узнати?
— Мені той самий янгол благовістив.
— Сенчило? — нахмурився Куліш.— Поганець!.. Щоб так, уперше стрівши…
— Він знає мене давно.
— Ви з ним раніше здибувалися? — спитав чомусь ревниво.
— Читав “Кобзар”.
— І-і, братику! Поет і вірші суть не одне й те ж саме.
— Я — суть мої поезії і навпаки, — промовив твердо, не залишаючи тим самим місця сумніву.
Куліш збагнув це й змовчав. Побоюючись за свій портрет, набрав значної пози й весь час тримався неї, так ніби прагнув змусити митця побачити себе таким.
— Не дмися так, — сказав Тарас. — Ти ж поки що не ментор, не вождь, не батько кошовий…
— Ти й це в мені побачив? — спитав Куліш, здивований, — То, може, ти віщун, кудесник? — захихотів непевно якось.
— Паньку, при малюванні модель завжди стає у позу своїх найвищих духовних злетів і заповітних, таємних мрій. Художник мусить вибрати лише суттєві риси, глибинний смисл, натуру й відкинути все показне, уявне…
— Ти хочеш цим сказати, що я не здатний…
— Що ти! — змахнув Тарас руками, в яких були палітра й пензель.— Колись мені один дячок-художник сказав, уважно вивчивши мої долоні, що я не маю здібностей ані до чого, навіть до шевства й бондарства. То як же можу гадати я, той, що поправ ногами велике те пророцтво?! Ще не стомився?
— Дякую. Мені не зле… Дозволь хоч краєм ока глянути…
— Ні. Ще не час. Бо потім тобі ввижатиметься пів-Куліша, — всміхнувся. І спохмурнів. — Ти знаєш, я боявся їхати на Україну… Боявся, що, крім плачу, нічого тут не почую…
— Всі ви в тім Петербурзі!.. — буркнув на те Куліш, немов Тарас образив чимось його самого чи рідний край.
— А стрів тебе, Олексу — й душа моя всміхнулася! Правий, мабуть, Гребінка, а з ним Григорій Сковорода, що сплячий — це ще не мертвий…
— Ти бачив Євгена Павловича, ви знаєтеся? — аж весь подався Куліш до нього.
— Вже років сім, напевно. І їхали вдвох з Петербурга аж до самого Ніжина.
Куліш примовк, нахмурився. Його щось гризло, мучило, й Тарас прийшов на поміч:
— Ну, як тут, брате, є ще порох в порохівницях?
— Збираємо собі потроху… А звідкіля ти знаєш Сковороду?
— Я списував колись, малим, його пісні, — зітхнув Тарас, згадавши себе у полі біля овець. — Пишу, співаю, плачу… Минуло стільки років, а все не можу згадувати того без сліз…
— Видать, багато перестраждав?
—— Бодай не згадувати!.. Мені вже двадцять дев'ять… А ще п'ять років тому був кріпаком! — поклав мазок, та так, що пензель переламався. — Пробач… Ти знаєш пісню про Сагайдачного?
— Тоді підтягуй! — Поправив на полотні ледь припухлі, мов у дитини, губи й змахнув рукою, ніби дячок чи регент перед церковним хором:
Ой на горі да женці жнуть
А попід горою,
Яром-долиною
Козаки йдуть!..
Куліш йому підспівував, проте несміло, ніби не знав ні слів, ані мелодії. А може, просто не мав до співу хисту.
— Та в тебе ж голос янгольський! — гукнув, коли вони дістались до Сагайдачного. — І треба ж: усе одній людині!.. Ні, тут господь розщедрився…
— Мабуть, з похмілля був, — сказав Тарас суворо. — Забувся волю дати.
— І все-таки тобі роптати на нього гріх. Вже й волю маєш.
— Маю. Коли б не добрі люди, то мав би я від бога дулю з маком!
— Свят, свят… — Куліш перехрестився. — Ти з глузду з'їхав, брате! А може, бог так випробовував тебе, вдивлявся, чи ти достойний його щедрот?
— Моїх братів, моїх сестер, мільйони душ, уярмлених лукавим панством, теж випробовують на небесі? В ім'я чого? Блаженства, може, райського? Аби потрапити по смерті в рай, потрібно тут життя прожити в пеклі?!
— Ти перебільшуєш свої й чужі страждання, — сказав Куліш. — Пани ж не звірі, люди… Ну, є погані, грубі, — підвищив голос, бачачи, що ці слова єлейні дратують гостя, — та в більшості своїй порядні й чесні, навіть патріотичні… Візьми того ж Тарновського… Чи Скоропадського…
— А знаєш ти, — скипів Тарас, — з кого завів собі гарем Тарновський? З небог!
— Брехня! Щоб пан Григорій, любитель муз, відомий на всю Росію меценат!.. Тобі на нього наговорили злі язики, а ти й повірив. Гріх, брате, гріх!..
— Я щойно із Качанівки. Та й в Петербурзі бачив мерзенні наслідки його родинних “благодіянь”…
Куліш не знав, що мовити. Його це також вразило. Сидів, схиливши голову, й кусав нервово губи.
— Дивись сюди! — звелів Тарас, Примружився. — Бракує чогось очам… Сум'яття в них… Гординя… І щось таке…
— А йди ти під три чорти! — образився нараз Куліш, підвівся і відійшов аж до вікна. — Малюєш, то й малюй портрет…
— Ну, добре, — сказав Тарас примирливо. — Лице, вважай, готове… Решту сам доведеш до толку. Кебету маєш і маєш хист… На перший, раз достатньо. Еге? Ввірвався, наговорив аж сто мішків тієї вовни… Вибач! Мені вже час. Ось пензель, ось палітра. Ось мій портфель… А по цій мові будьте здорові!
— Де зупинився? — спитав Куліш, не озирнувшись.
— В трактирі біля поштової станції.
— Надовго?
— Ні, на кілька днів. Додому вже подать рукою. А я не був там аж чотирнадцять літ!..
— Пробач і ти, — оглянувся-таки Куліш. — Гадаю, ми ще стрінемося… Як там не є, а мусимо триматись разом. Діло ж у нас одне!
— Сенчило прийде до мене ввечері. Приходь і ти.
— Спасибі… Може б, ти підписав малюнок?
Тарас узяв тоненький пензлик, вмочив у першу-ліпшу — червону — фарбу і розписався на полотні.
— Тепер мені всі заздритимуть! — сказав Куліш, поглянувши на свій портрет. — Освітлений твоїм сіянням, і я, гляди, уславлюся… Принаймні тут, у Києві…
— Недовідомі путі господні, як говорив колись мій вчитель-дяк, коли не мав чим похмелитися, та не втрачав надії. Ще, може, ти колись боятимешся цього портрета, підпису і відречешся тричі, допоки півень прокукурікає!
— Я ж не Петро, і ти — Тарас, а не Ісус, — сказав, неначе вдарив.
— Поети теж, як і путі господні, недовідомі… — протяг Тарас, жартуючи. І раптом сам збагнув, що мовлено цілком серйозно. Хто знає, що напишеться сьогодні, завтра чи через рік… Майбутнє його не буде сонячним, бо все в пітьмі довкола, бо сльози його пекучі не змиють зла й неволі на цій землі…