Син волі – Василь Шевчук

За кілька днів укотре прийшов Попов. Не викликав, а сам зайшов, по-дружньому, як висловився іще в порозі.

— Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий суворий! — сказав, уже сідаючи. — Тверда рука…

— Тверда рука не здатна до малювання, — одмовив йому Тарас, хоча, по правді кажучи, і не здогадувався, про що почав розмову слідчий.

— Е-е, не кажіть! — підніс білястий палець. — Щоб так, одною фразою зламать людину!..

— Щось ви не те говорите. Ламать людей, здається, ваше ремесло.

— Куди вже нам! Ми билися над ним днів десять і домоглись, розкрили йому вуста для істини, а ви прийшли, сказали слово-друге і — все, ягнятко наше вмить стало вовком Це вам не жарт, не просто сила волі, а щось значніше, більше!..

— Сьогодні в нас день загадок? — спитав Тарас.

— День загадок для нас почався вчора… — примружив Попов безбарвні очі. — Точніше, ще п'ятнадцятого числа, на очній ставці…

— То це ж ваш хліб — розплутувати всілякі загадки, — сказав Тарас, уловлюючи, до чого гне друг велій.

— Воно то так… — зітхнув Попов лукаво. — Проте і нам не хочеться гіркого хліба… Що ви йому таке сказали, що він одразу поліз назад? — спитав уже серйозно.

— Кому?

— Андрузькому.

— Коли?

— На очній ставці.

— Ви ж чули все.

— Орлов і Дубельт бачать у тих словах прихований від непосвячених, таємний смисл

— Здається, я сказав тоді, що хлопцеві ще довго жити межи людьми й дивитись їм у вічі… Який же тут “таємний смисл”?

— На перший погляд, справді… А як копнути глибше, то випливає ряд запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вічі? По-друге, що ховається за цим невинним висловом? По-третє, чом слова ці так потрясли, так вплинули на юнака?

— Ну… люди — просто люди, які колись дізнаються, що він зі страху зводив на інших наклеп. Іуда он повісився, коли збагнув, що жити йому й надалі межи людьми…

— Іуда зрадив бога!

— Від того суть не змінюється…

— То хто ж у вас месія? Ти? — спитав Попов, збиткуючись. — Чи Костомаров?

— Ви ставите такі запитання, мов справжній книжник і фарисей. Учительство вам не пішло на користь.

Попов помовчав трохи і запитав:

— А чи не криється у вашій милій фразі погроза помсти, кари за викриття злочинних ваших намірів?

— Так можна науявляти хтозна-чого!

— Виходить, ми вхопили і вирвали лише вершки? Коріння ж буде мститися і готувати далі злочинне чорне діло?

— Це схоже вже на байку. Не відбирайте в Крилова слави.

— Дякую за комплімент, — всміхнувся криво слідчий. Пошкрібся в тім'ї, висякався в напахчену велику хустку й мовив: — Мені весь час здається, що ви не просто собі писали та малювали… І ваша очна ставка з Юрком Андрузьким…

— Хочеться піднятись рангом вище? — спитав Тарас, не давши йому домовити. — Кортять чини?

— Ні, істина. Страх не люблю, коли мене лишають з носом… Чую, що пахне більшим, гіршим, і майже впевнений, що в ньому ти, Шевченко, за генерала…

— Дивні у вас фантазії, — сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився і посміхнувся: — Дякую за генеральський високий чин. Це ж треба таке намислити!..

— Андрузький тебе злякався більше, ніж нас усіх. Відрікся від показань, які давав раніше, і раптом став упертий, як сто ослів. Чим можна так настрахать людину? Що ви йому пообіцяли вдіяти за те, що чесно визнав свою вину і виказав проводирів?

— Не знаю, — знизав Тарас плечима. — До всіх тих змін в Андрузькому я не причетний. Може, проснулася у хлопця совість…

— Совісні не виступають проти свого царя.

— Чудово! А як же бути з совістю, коли довкола панують несправедливість, брехня, хабарництво та лицемірство? Прикинутися сліпим, глухим?

— Принаймні не дратувати уряд, який і сам з цим бореться у міру сил, — сказав Попов суворо, мов школяреві.

— Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспільне зло!

— Облиште ваші жарти.

— Будь ласка…

Далі сиділи мовчки, вичерпавши снагу борні, а може, збагнувши марність своїх змагань. Наскочила коса на камінь.

— І все ж мені цікаво, — почав Попов невдовзі новий навальний приступ, — хто ти такий, Шевченко…

— Вам чи Орлову й Дубельту?

— Для них достатньо й віршів… Я хочу сам довідатися. Точніше, хочу переконатися, що й цього разу мій дар проникнення у потаємне мені не зрадив…

— То ось що вас привело з учителів у Третій відділ!

— Не тільки це, а й чистий патріотизм, — збадьорився слідчий.

— Жандарми всі вважають, що тільки їм властиве це почуття?

— Аякже. Ми стоїмо на стражі…

— Чого?

— Царя, держави, щастя свого народу!

Тарас всміхнувся.

— Що ти знайшов смішного в цьому? — насупив білі брови страж-патріот.

— Згадав дяка, в якого вчився. Він теж стояв на стражі, як Авакум…

— Чого?

— Та-а… п'ятака на випивку й своєї спини…

— Не доберу, що спільного між мною й ним…

— П'ятак.

— П'ятак?!

— Звичайно, ваш п'ятачок у сто разів вагоміший, коли не більше… І спина, певно, пещеніша…

— А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився, писав свої поезії? — схопився слідчий з місця.

— Ні, теж за мзду…

— Ага, ага!

— У вас тепер одержую…

Попов притих. Пройшов до грат, помацав (скоріш за звичкою, аніж з потреби) і повернувся лицем до в'язня.

— З тобою трудно дискутувати, — сказав спокійно, стримано. — У тебе гострий розум. І дуже жаль, що він пропав ні за що…

— Чому “пропав”?

— Гадаєш, що звідси ти поїдеш до Рима вчитися чи в Київ — генерал-губернатором?..

— Ні. Я ще, слава богу, не з'їхав з глузду.

— Звідси доріг багато, і всі вони стражденні, ведуть у невість, у забуття. Це сумно, та що поробиш…

Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово “генерал-губернатор”. Так, ненароком, чи пробував його спіймати на цей гачок?.. Для них усі, хто прагне чогось для краю рідного та для свого народу, — духовні виродки і каторжани…

— Немає лиха без добра, — сказав, аби порушити гнітючу тишу.

— Звісно, і каторга або солдатчина чогось навчать, уговтають гарячий розум молодості… — протяг Попов, погоджуючись. — Проте така наука обходиться для всіх занадто дорого.

— Є речі, варті страдництва.

— Абстрактно — так. Скажімо, в літературі, в повчаннях різних, прописах… А як у житті, стосовно когось із нас… Ваш Костомаров ледве не втратив розум; лікаря до нього навіть кликали…

— Натура панська, ніжна.

— У нас і кріпші падають на всі чотири й лижуть Орлову чоботи! — зловтішне мовив слідчий.

— Сказано, слабка людина…

— В кожного життя одне… Не думайте, що вас мине ця істина. Хоч ви й поет.

— Це сумно, та що поробиш…

— Повторюєш чужі думки?

— Ще Соломон упевнився, що вже нічого не може буть нового, що все було.

— Дивуюся, — сказав Попов не скоро, — як ти зумів за кілька років добути стільки всіляких знань… Ти ж вчився тільки в того дяка?

— І в Академії мистецтв.

— Ат, то пусте! — махнув Попов рукою. — Загальноосвітніх знань там не добудеш, треба університет.

— Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив…

— Чому? Навіщо?

— Може, що був позбавлений цього в неволі… А ще — хотілось стати Людиною, хотілось сонця в душу…

— Селянський син — і раптом такі потреби, заміри! — здвигнув Попов плечима.

— Покликання.

— Хто знає де, у глибині провінції, де безкультур'я, дикість, суцільне неуцтво?..

— Мій дід читати вміє. Та й батько вмів.

— Нда-а, ви якісь химерні…

— І ви, панове, для нас химерні, — не залишився в боргу Тарас.

— Цікаво, чим же?

— Пихою. Надмірним прагненням усіх навчати жити, переінакшувати на свій манір. Є ви — і все! А інші — тим не люди, що мають власні риси, смішні для вас чи просто незрозумілі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: