За кілька днів укотре прийшов Попов. Не викликав, а сам зайшов, по-дружньому, як висловився іще в порозі.
— Не знав, не знав, Григоровичу, що ви такий суворий! — сказав, уже сідаючи. — Тверда рука…
— Тверда рука не здатна до малювання, — одмовив йому Тарас, хоча, по правді кажучи, і не здогадувався, про що почав розмову слідчий.
— Е-е, не кажіть! — підніс білястий палець. — Щоб так, одною фразою зламать людину!..
— Щось ви не те говорите. Ламать людей, здається, ваше ремесло.
— Куди вже нам! Ми билися над ним днів десять і домоглись, розкрили йому вуста для істини, а ви прийшли, сказали слово-друге і — все, ягнятко наше вмить стало вовком Це вам не жарт, не просто сила волі, а щось значніше, більше!..
— Сьогодні в нас день загадок? — спитав Тарас.
— День загадок для нас почався вчора… — примружив Попов безбарвні очі. — Точніше, ще п'ятнадцятого числа, на очній ставці…
— То це ж ваш хліб — розплутувати всілякі загадки, — сказав Тарас, уловлюючи, до чого гне друг велій.
— Воно то так… — зітхнув Попов лукаво. — Проте і нам не хочеться гіркого хліба… Що ви йому таке сказали, що він одразу поліз назад? — спитав уже серйозно.
— Кому?
— Андрузькому.
— Коли?
— На очній ставці.
— Ви ж чули все.
— Орлов і Дубельт бачать у тих словах прихований від непосвячених, таємний смисл
— Здається, я сказав тоді, що хлопцеві ще довго жити межи людьми й дивитись їм у вічі… Який же тут “таємний смисл”?
— На перший погляд, справді… А як копнути глибше, то випливає ряд запитань. По-перше, що за люди, яким йому дивитись довго в вічі? По-друге, що ховається за цим невинним висловом? По-третє, чом слова ці так потрясли, так вплинули на юнака?
— Ну… люди — просто люди, які колись дізнаються, що він зі страху зводив на інших наклеп. Іуда он повісився, коли збагнув, що жити йому й надалі межи людьми…
— Іуда зрадив бога!
— Від того суть не змінюється…
— То хто ж у вас месія? Ти? — спитав Попов, збиткуючись. — Чи Костомаров?
— Ви ставите такі запитання, мов справжній книжник і фарисей. Учительство вам не пішло на користь.
Попов помовчав трохи і запитав:
— А чи не криється у вашій милій фразі погроза помсти, кари за викриття злочинних ваших намірів?
— Так можна науявляти хтозна-чого!
— Виходить, ми вхопили і вирвали лише вершки? Коріння ж буде мститися і готувати далі злочинне чорне діло?
— Це схоже вже на байку. Не відбирайте в Крилова слави.
— Дякую за комплімент, — всміхнувся криво слідчий. Пошкрібся в тім'ї, висякався в напахчену велику хустку й мовив: — Мені весь час здається, що ви не просто собі писали та малювали… І ваша очна ставка з Юрком Андрузьким…
— Хочеться піднятись рангом вище? — спитав Тарас, не давши йому домовити. — Кортять чини?
— Ні, істина. Страх не люблю, коли мене лишають з носом… Чую, що пахне більшим, гіршим, і майже впевнений, що в ньому ти, Шевченко, за генерала…
— Дивні у вас фантазії, — сказав Тарас похмуро. Проте нараз отямився і посміхнувся: — Дякую за генеральський високий чин. Це ж треба таке намислити!..
— Андрузький тебе злякався більше, ніж нас усіх. Відрікся від показань, які давав раніше, і раптом став упертий, як сто ослів. Чим можна так настрахать людину? Що ви йому пообіцяли вдіяти за те, що чесно визнав свою вину і виказав проводирів?
— Не знаю, — знизав Тарас плечима. — До всіх тих змін в Андрузькому я не причетний. Може, проснулася у хлопця совість…
— Совісні не виступають проти свого царя.
— Чудово! А як же бути з совістю, коли довкола панують несправедливість, брехня, хабарництво та лицемірство? Прикинутися сліпим, глухим?
— Принаймні не дратувати уряд, який і сам з цим бореться у міру сил, — сказав Попов суворо, мов школяреві.
— Дякую. Тепер я точно знаю, як побороти легко суспільне зло!
— Облиште ваші жарти.
— Будь ласка…
Далі сиділи мовчки, вичерпавши снагу борні, а може, збагнувши марність своїх змагань. Наскочила коса на камінь.
— І все ж мені цікаво, — почав Попов невдовзі новий навальний приступ, — хто ти такий, Шевченко…
— Вам чи Орлову й Дубельту?
— Для них достатньо й віршів… Я хочу сам довідатися. Точніше, хочу переконатися, що й цього разу мій дар проникнення у потаємне мені не зрадив…
— То ось що вас привело з учителів у Третій відділ!
— Не тільки це, а й чистий патріотизм, — збадьорився слідчий.
— Жандарми всі вважають, що тільки їм властиве це почуття?
— Аякже. Ми стоїмо на стражі…
— Чого?
— Царя, держави, щастя свого народу!
Тарас всміхнувся.
— Що ти знайшов смішного в цьому? — насупив білі брови страж-патріот.
— Згадав дяка, в якого вчився. Він теж стояв на стражі, як Авакум…
— Чого?
— Та-а… п'ятака на випивку й своєї спини…
— Не доберу, що спільного між мною й ним…
— П'ятак.
— П'ятак?!
— Звичайно, ваш п'ятачок у сто разів вагоміший, коли не більше… І спина, певно, пещеніша…
— А-а, ти сказати хочеш, що я за мзду стараюся!.. А ти за так трудився, писав свої поезії? — схопився слідчий з місця.
— Ні, теж за мзду…
— Ага, ага!
— У вас тепер одержую…
Попов притих. Пройшов до грат, помацав (скоріш за звичкою, аніж з потреби) і повернувся лицем до в'язня.
— З тобою трудно дискутувати, — сказав спокійно, стримано. — У тебе гострий розум. І дуже жаль, що він пропав ні за що…
— Чому “пропав”?
— Гадаєш, що звідси ти поїдеш до Рима вчитися чи в Київ — генерал-губернатором?..
— Ні. Я ще, слава богу, не з'їхав з глузду.
— Звідси доріг багато, і всі вони стражденні, ведуть у невість, у забуття. Це сумно, та що поробиш…
Тарас промовчав. Думав, чому Попов промовив слово “генерал-губернатор”. Так, ненароком, чи пробував його спіймати на цей гачок?.. Для них усі, хто прагне чогось для краю рідного та для свого народу, — духовні виродки і каторжани…
— Немає лиха без добра, — сказав, аби порушити гнітючу тишу.
— Звісно, і каторга або солдатчина чогось навчать, уговтають гарячий розум молодості… — протяг Попов, погоджуючись. — Проте така наука обходиться для всіх занадто дорого.
— Є речі, варті страдництва.
— Абстрактно — так. Скажімо, в літературі, в повчаннях різних, прописах… А як у житті, стосовно когось із нас… Ваш Костомаров ледве не втратив розум; лікаря до нього навіть кликали…
— Натура панська, ніжна.
— У нас і кріпші падають на всі чотири й лижуть Орлову чоботи! — зловтішне мовив слідчий.
— Сказано, слабка людина…
— В кожного життя одне… Не думайте, що вас мине ця істина. Хоч ви й поет.
— Це сумно, та що поробиш…
— Повторюєш чужі думки?
— Ще Соломон упевнився, що вже нічого не може буть нового, що все було.
— Дивуюся, — сказав Попов не скоро, — як ти зумів за кілька років добути стільки всіляких знань… Ти ж вчився тільки в того дяка?
— І в Академії мистецтв.
— Ат, то пусте! — махнув Попов рукою. — Загальноосвітніх знань там не добудеш, треба університет.
— Я вчився спрагло, схоплював усе, що чув, що бачив…
— Чому? Навіщо?
— Може, що був позбавлений цього в неволі… А ще — хотілось стати Людиною, хотілось сонця в душу…
— Селянський син — і раптом такі потреби, заміри! — здвигнув Попов плечима.
— Покликання.
— Хто знає де, у глибині провінції, де безкультур'я, дикість, суцільне неуцтво?..
— Мій дід читати вміє. Та й батько вмів.
— Нда-а, ви якісь химерні…
— І ви, панове, для нас химерні, — не залишився в боргу Тарас.
— Цікаво, чим же?
— Пихою. Надмірним прагненням усіх навчати жити, переінакшувати на свій манір. Є ви — і все! А інші — тим не люди, що мають власні риси, смішні для вас чи просто незрозумілі.