— Такий закон природи, що правда там, де сила. Не ми його придумали, не нам його й ламати. В сім'ї он діти, вирісши, принижують своїх батьків і мають їх за ніщо…
— Це ж підло.
— Згоден з вами. Щодо сім'ї! — додав поспішно.
— Страшно?
— Чого?
— Й жандармам страшно мовити щось не туди?
— А-а, ви про це… — всміхнувся. — Та як сказати… В кожного є за плечима жаждучий твоїх чинів, зігрітого тобою місця… Петрова он беруть сюди на службу…
— Того, який доніс на нас?
Попов кивнув.
— Теж патріот?
— Опора царя й отечества.
— Ви так сказали, ніби його не любите.
— За що мені його любити? — спитав Попов, прискалившись.
— Ну… Ось ведете слідство… Нагода є показати свою старанність государеві…
— Його ж беруть на місце, яке вже хтось займав. А як почне рости по службі?
— О-о, цей піде далеко! — підтримав його страхи.
— Вам смішно… Я тут служу сімнадцять років, а государ про мене, вважай, не чув. Петров же ваш уже йому відомий!..
— Отже, у нас є спільний недруг?
Попов промовчав.
— Жаль, дуже жаль… — озвався згодом сумно. В очах, проте, світилась хитрість. — Вас віддадуть, напевно, в солдати, з правом вислуги, й зашлють кудись подалі…
— Мене? Чи всіх?
— Одного.
Тарас зітхнув полегшено.
— Поки це не затвердив сам государ, ще можна щось перемінити, полегшити… — вкрадався в душу слідчий.
— Навіщо?
— Ви не знаєте, яка тяжка то кара! А для артиста[8] вона — пекельна мука.
— Живуть же й там.
— Там служать, а не живуть. Подумайте!
— Солдати — це чудово! — сміявсь у вічі йому Тарас. — Живеш собі, не думаючи. Ать, два, кругом, наліво, на караул!.. Суцільна гра, гармонія душі та тіла, ода державній силі й мудрості!… — Притих, підвівся з ліжка й сказав уже без жартів: — Ідіть-но, пане, звідси!.. Втрачати нам нема чого, то можемо вас ненароком стукнути чи придушити…
Слідчий збілів ще дужче. Боком пройшов повз нього й жаско затарабанив двома руками в двері. Як відчинились, шаснув у ще вузьку щілину й затупотів по сходах вниз.
— Чого це він так дременув? — ввійшов Сидоренко.
— Пужнув його, катюгу. Сволота теж, а прикидається сердечним другом, лізе змією в душу!..
— В нього такий артикул.
— В'їдливий…
Коли пішов Сидоренко і клацнув замок дверей, Тарас відчув, як острах йому холодить груди, стискає їх. Був певен, що не пуста погроза в лихих словах Попова, що там, в Орлова й Дубельта, вготована йому гірка солдатська доля, повільна смерть. Хто знає, може, краще було б одразу… Постріл або петля… Для нього досить сказати все, жбурнути їм у вічі слова всієї правди, весь гнів, що зібраний в його душі, в мільйонах душ!.. Що толку з того? Хто ті слова почує, винесе з цього вертепу, випустить у вільний світ?.. Можливо, їм, сатрапам царським, саме цього і треба, можливо, всі ці дружні жандармські бесіди для того ними й вигадані, аби зламати волю, посіять страх і відчай в його душі?.. Напевно, Попов побіг до Дубельта і доповів: зірвався, почав кричать, погрожувати! А той лише всміхається та потирає руки від задоволення… Тепер заждуть, допоки він полізе сам у петлю…Ну, може, не так усе продумано й розіграно, як на театрі… Може, він сам надав уяві чіткої форми дійства… Як там не є, а треба не піддаватись настрою, триматись міцно. Вільний завжди лиш той, хто може за будь-яких обставин залишитися самим собою…
Як не кріпивсь, а серце брала туга. Солдатчина!.. Для молодого, дужого — це мов турецька каторга, а як йому, вже тридцятитрьохрічному, що звик до волі, впився красою барв і музикою дзвінкого вірша!..
Тоскно блукав тісною камерою, — мов звір у клітці, — марно старався бути сильним і незворушним. Перед чужим, недобрим оком, мабуть, зумів би вдати мужа, якому все під силу, а сам на сам, без свідків, не міг збороти жаху перед прийдешнім. Знав, розумів, що жертва його пробудить тисячі його синів по духу, та все ж тужив за волею, яку так нагло втратив і на яку йому, напевно, уже нема надії… Не каявся і не картав себе за все содіяне, а тільки мучився тим, що його спинили на півдорозі. Визволься народ з ярма, і він умре спокійно, щасливий щастям інших! Та де вона, та воля!.. Преблагий боже, як же ти дозволяєш іродам водить щодня, роками, своїх синів на муки? Вже світ увесь — Голгофа, а їх ведуть, регочучи, і розпинають!.. Всує… Бог онімів, учадівши від фіміаму, яким його окурюють кати людські!..
Спинився біля вікна й побачив сонце. Трошечки, лиш край його, що тихо ховався в білій хмарі, мов немовля в сорочці матері… Війнуло чимось рідним, далеким, милим… Може, колись і він зазнав би втіхи бачити щасливу юну матір в своїй оселі… Всує!.. Коли зашлють у військо, повернеться уже старим і немічним… Та й то, якщо повернеться… Скільки їх забирали в селах, а виживало… може, один із ста!..
Прогнав думки, полишені йому жандармським слідчим, і вже збиравсь настроїтись на дні, коли потрапив у козачки до пана, як у дворі побачив постать жінки. За місяць уперше янгол переступив поріг цього вертепу, і це було як диво!.. Хода, постава жінки здались йому знайомими, в обличчі теж знаходив якісь уже ним бачені недавно зовсім риси… Це ж мати, мати Костомарова, з якою він востаннє стрівся на станції у Броварах десь трохи більше місяця тому! З квітучої, хоча уже й не молодої жінки зробилась бабця. Зчорніла, схудла, згорблена, вона брела, немов сліпа, до флігеля, де їх держали в камерах. Аж ось коли вона знайшла Миколу, аж ось коли дозволили зустрітись їй із сином!.. Цих сорок днів, напевно, були для неї довші, ніж сорок літ… Тортура, яку придумать можуть лише пекельні душі!..
Хотів гукнуть до неї, та через силу стримався. Метнувся, щоб сказати про матір другові, та наштовхнувсь на двері… Згадав свою померлу рано неньку, село, замученого в роботі панській батька — й зрадів сирітській долі!.. Та будь вони живими, його страждання стали б страшніші, тяжчі вдвічі!.. Давно вже, мабуть, доля його підводила до цих рокованих, трагічних днів. Нема ні батька-матері, ні вірної дружини й діток…
Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!..
Дістав папір, олівчик і записав наприкінці сторінки. Потому вивів вище так само дрібно: “М. Костомарову”. Задумався лише на мить і швидко сипнув, як маком, літерами:
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синемундирих часових ..
Як записав, полегшало. Папір не раз ставав йому в пригоді в тяжкі хвилини. Виллєш свою журбу на нього й мов віддаси, позбудешся. Вона і є, вже її немає. Бо стала віршем, болем усіх людей…
Прислухався. За ділом не спостеріг, як увійшла та скорбна мати до сина в камеру, як скрикнула чи заридала…
Вона пішла вже в сутінках. Така, якою була колись, у Києві. Оглянувшись, всміхнулась навіть. Мабуть, Микола їй сказав про те, що в'язні дивитимуться на неї з вікон. Іншого, чогось хоч трохи втішного, не міг він їй повідати, бо не було…
— Чай, чай! — ввійшов Сидоренко. — У Костомарова сьогодні радість.
— Бачив… Не дай господь нікому!
— Шукала, каже, місяць. Про вас питала…
— Дякую.
— Я їй сказав, що ви — козак справжнісінький, міцніший всіх. І сина їх похвалив.
— Спасибі…
— Щось ви сьогодні неговіркий.
— Наговоривсь із слідчим.
— А він такий, що заговорить будь-кого!
— Та й мати ось… Згадав свою…
— Жива ще?
— Давно нема.
— А батько?
— Також умер на панщині…
— Де Сидоров? — почулось грізне в коридорі.
— Розносить чай, вашблагородіє!
— Глядіть мені!.. Щоб був порядок.
— Слухаюсь!
— Новий наш ротний… — хмуро сказав Сидоренко. Забрав порожню кварту і швидко вийшов.
Сутінки ставали все густіші, переростали в темряву, яка стискала з усіх сторін, давила тіло, душу. Він ладен був завити, мов той печерський в'язень: “Вогню! Вогню!..” Тримався, бо мусив бути мужнім і непохитним. Козак справжнісінький!.. Такий йому поставив “номер” солдат-земляк. Під цим, найвищим, номером повинен вийти звідси і далі жити, що б там із ним не сталося…