— За віщо ж ти попав сюди?
— За бариню, — зітхнув солдат.
— Ударив чи не послухався?
— Та ні… — хихикнув. — Слухався і догоджав, як тільки міг… Не жінка, скажу тобі,— лошиця!..
— І так ото віддячила?
— Вона щоразу — біленьку мені за труд… Ще трохи — був би викупився…
— І що?
— Так пан, хоча і хирлявий, додумався чи хтось шепнув йому про те… Спіймали мене на шкоді, всипали і відвезли в Калугу, здали в солдати… От, брат, які діла!..
— Гірке кохання панське… — сказав на те Сидоренко. — Пограються, як кіт із мишею…
— І ти? — спитав зчудовано солдат з калузьких.
— Майже… Хоча моя пригода на інший кшталт… Я сам пішов у солдати…
— Вигадуєш!
— Їй-богу, сам.
— По п'янці, мабуть?
— З горя…
— Такого я ще не стрічав…
— Була в селі в нас дівчина… — не скоро почав розказувати Сидоренко. — Що гарна, що розумна!.. Не вздрів, коли на ній мені зійшовся весь білий світ…
— Вона ж любила іншого?
— Ні. І вона мене назвала судженим. Як не прийду якийсь там вечір, плаче…
— То сватав би!
— Пішов до пана… Каже: мала ще, трохи хай підросте. Вчащаю я до Ганнусі ще цілий рік, та й знов до пана, в ноги йому: “Віддайте!” — “Так припекло? — сміється. — Коли даси п'ятсот рублів, бери хоч зараз…”
— Леле, п'ятсот рублів?!
— Такої сили грошей не тільки я, ніхто не бачив у нас в селі… Поплакав я, потужив з Ганнусею…
— Із розпачу пішов сюди?
— Ні. Заробляти гроші. Сходив і Дон, і Чорноморію, трудився денно й нічно два довгих роки. Радий прийшов назад…
— З грошима?
— Ще й з подарунками!
— Завзятий.
— Я до дівчини, аж там не хата — пустка! Одна лиш мати, напівжива, в лахмітті, не злазить з печі… Я викресав вогню, до неї — вона ж мене не впізнає… Побіг я швидше до попа, приводжу, а мати вже й не дихає… Сусід мені все розказав… Пішла моя Ганнуся аж у Сибір… Панич накинув оком; взяли у двір, збезчестили… Як привела, втопила дитя в криниці…
— Ох ти ж!..
— Вогнем мені сипнуло в груди!.. Я взяв ножа і мовчки пішов до двору панського…
— І що, прирізав гадину?
— Ні. Не застав. Поїхав до школи в Київ… Хотів спалить палати й позбавити себе життя, та бог, як бачиш, не допустив…
— Поїхав би за ним, знайшов би!
— Він тут… Його до нас перевели недавно… Із армії, чи що…
— Наш ротний?
Довго стояла тиша. Підвівся хтось, пройшовся сюди, туди по коридору.
— Ну ось тепер і приколи!
— Не можу… Зотліло все у грудях, лишився тільки попіл…
— Підпомогти?
— Нехай живе…
— Ну й дурень!
— Коли б дійшло до діла… А так…
— Ех, всіх би їх!..
— Тихіше!
— Нема ж нікого…
— В'язні почути можуть. Тут же, окрім одного, нині усі пани.
Принишкли. Невдовзі знову загомоніли. Тихо, так, що слова зливалися і жебоніли, немов струмок напровесні.
Тарас не став вслухатися. Нехай собі. Нещасні… Понівечили обом життя. За віщо? В ім'я чого?.. Прокляте панське кодло! Хто право дав утоптувати в багно людину, нищити її під корінь, ніби це безсловесне дерево чи придорожній камінь?.. Нещадна влада сили, прикрита блиском церкви та лицемірством її отців! Як можна щиро вірити в Ісуса, сина божого, що мук зазнав за людство, за упосліджених, і мучити своїх братів беззахисних, висотуючи із них останні жили в рабській тяжкій роботі? Знають, що неправі, що кривдники, що кровопивці, бо навіть слово жахає їх!.. Що їм зробили злого він сам, всі інші, тихі, братчики? Осмілилися подумать трохи вголос, помислити для блага краю рідного, а вже — злочинці, таті, достойні тільки каторги!..
Устав, напився чаю, що залишився в кварті, й пройшовся тихо камерою. Нехай собі солдати погомонять… Спинився біля вікна, знайшов у теплій сірості світлішу смужку неба, на ній бліді та немічні, як іскри в попелі, північні зорі… Зоре моя вечірняя!..
Ні, не просив, аби вона зійшла над ним сьогодні, на тій небесній смужечці, що видно йому з вікна. Боявся, чи буде з ним хоч небо його Вкраїни, зорі її чарівні, коли його зашлють кудись на край держави, на край землі… Не знав чому, найдужче йому було шкода нічного неба його Кирилівки, отари зір на ньому й гайдая-місяця. Може, що він здебільшого, від холодів до холодів, спав під одкритим небом і зжився з ним… Веселим літнім зорям звіряв свої печалі, дитячі сльози, радощі, які також бували в його житті… А й справді, ніде нема такого неба, як над Кирилівкою!.. Його носило всюди, побачив світу й люду, а зір таких не зустрічав, і глибини, й прозорості, й такої… ніби дзвінкості нічних небес… Шелесне вітер гілкою — і вже вони відлунюють той тихий-тихий шелест… Скрикне спросоння пташка — й голос її полине світом, як благовіст… А тьохне десь соловейко в лузі — весь небозвід озветься на ті чарівні звуки, потроїть їх, забарвить… А як співалось дзвінко під тим високим небом, які пісні возносилися до тих тремтливих, мов очі, зір!..
Не знав, ба навіть і не підозрював, що він такий багатий, що стільки є на світі, межи людей, на рідній йому землі безцінного, якого жаль лишати й за чим страждатиме в чужому краї його душа. Власне, він зрозумів цю істину, коли приїхав ще раз на Україну, два роки тому. Перші його відвідини, — чи перше літо, як назвав у вірші цю неповторну зустріч із Україною, — були немовби святом, відновленням свого коріння, новим вростанням у призабуту землю дідів та прадідів. Було цікаво, дивно, сумно, а то й до сліз обидно за муки рідних йому людей, і він прийшов до тями аж в Академії, осмислив усе побачене в поемі “Сон”. На другу зустріч вирушив уже зрілішим мужем, готовим взяти в душу й глибинну сутність, виявити добро та зло в борінні і твердо, дужо стати на бік добра. Ця боротьба, цей радісно-тривожний поступ до збурення німих рабів, до волі — також його набуток, його добро безцінне, яке йому до болю жаль покинути…
Відчувши втому, тихо пройшов до ліжка й сів. Заснути б!.. Ліг, заплющив очі… Де там! Сон обминав його розбурхану думками голову… Із-за дверей доносився неквапний гомін вартових… Проте і він не міг приспати, втишити його всевладних роздумів… Таке було з ним в останню зиму в Санкт-Петербурзі. Що б не робив, куди б не йшов, стояла перед очима його земля, її статечні люди, які і в тьмі неволі світилися якоюсь дивною, що йшла з душі, шляхетністю. Він ніби був знайомий із усіма, знав їх давно… Й вони його стрічали без остороги, так ніби він не був із ними ну день чи два… Десь ще зимою раптом, — хто знає як, — відчув, що, тільки прийде весна, не зможе він жити тут, далеко від України. Ще покріпився трохи й подав прошення до Академії, щоб надала йому звання художника і видала квиток на виїзд на Україну та проживання там. Одразу став збиратися. Писав листи — короткі й нетерпеливі, робив запас паперу й фарб… І снив уже Вкраїною, її містами, селами… А ще — мандрівкою аж в Чорноморію, до Кухаренка. Страх як хотілося йому поглянути хоч краєм ока на запорожців, що там живуть, почути їхнє слово, сказать своє… То ж сила!.. Не втерпів і в день від'їзду на Україну послав листа до Якова, щоб ждав його під осінь…
Летів на крилах радості, в передчутті великих справ, жадаючи діянь та звершень в ім'я свого народу і волі всіх уярмлених. Ні милий, добрий Щепкін, ні потайний — і через те ще більше мудрий — Бодянський Осип, що просвітив його слов'янством, чехами, не зупинили його в Москві. Багно доріг, відсутність коней, муки поштових станцій і вічне зло — трагічна нестача грошей були не в силі збавити палкий порив єднання з землею, з родом-племенем, з самим собою врешті. Бо знав уже напевне, що тільки там, на Україні, він стане тим, ким має, мусить стати!..
У Києві знайшлося діло, що мов навмисне вигадане якраз для нього, їздити по Україні, вивчати пам'ятки старовини, змальовувати — що може бути кращого й зручнішого для сіяча свободи й правди! Знали б панове Бібіков і Траскін со Юзефовичем, у чому йому сприяють!..