Аж засміявся, як уявив у цій химерній сцені стовпів престолу, київських отців науки та просвіщенія…
І спохмурнів, згадавши свою наступну зустріч — в Яготині. Княжна Варвара, відколи він її не бачив, перемінилася, що ледве зміг впізнати. Смерть князя-батька й похорон його у Густинському монастирі біля Прилук допомогли їй справитися з останнім, може, порухом живого серця жінки. Лишилась тільки пані, княжна, яка не проти того, щоб поділитись з бідним та упослідженим шматком зі столу й мудрістю прожитих літ…
Зате Федот Ткаченко потішив його в Полтаві! Стрункий, високий, пещений своїм кирпатим сонечком отець сімейства і пан учитель малювання зробився схожим на аристократа. Поважні жести, мова — немов проціджена і перемита, новий сурдут… І тільки десь на дні очей ледь-ледь лукаво світиться отой Федот, колишній, з яким Тарас учився й жив. По правді, він аж позаздрив трохи його влаштованості й умінню так триматися…
У Полтаві ж він зустрівся із Котляревським. Вже неживим. Будинок його на кручі намалював. Вклонився його могилі. І проказав над нею, немов молитву, подумки, свій давній вірш…
…Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!..
Воно то так… А сумно було дивитися на вбогий хрест, на травку, що на могилі… Посмертна слава… Що воно? Коли тебе згадає хтось ненароком? Чи позіхне, читаючи твої творіння?.. А може, в тому слава, щоб злитися з своїм народом, бути йому потрібним, милим і після смерті?.. Треба прожити так, щоб смерть була лиш переміною, а не кінцем, щоб серце твоє, душа зосталися в душі народу, стали її набутком, скарбом, як і вона, нетлінним!..
Уперше це йому відкрилося, зійшло на нього як одкровення, коли стояв на кручі неподалік Монастирища і спрагло пив простори Дніпра, лугів за річкою удалині та сяйво церковних бань на обрії, де Переяслав… Мабуть, тоді й почав розкручуватися той поетичний вихор, що підхопив його, поніс!..
Десь брязнуло вікно чи двері… Стражі його притихли. Наговорилися чи задрімали… І тільки він не міг ніяк уговтати своїх думок, настроїтися на тихий сон… Лежав, дивився на тінь од грат… Не спалося… Пітьма довкруг стояла, немов вода… А думи були розбурхані, як горобина серпнева ніч…
…Над ранок буря вщухла, й умитий день світився, мов діамант. Земля, пригріта сонцем, пахтіла зелом, хлібом. Шпаки шугали зграями, готуючись у дальню путь…
— Минуло красне літечко… — провів Самойлов поглядом одну з таких невтомних зграйок. — Осені я не люблю…
— А я люблю всі пори року, — жваво сказав Тарас. — У кожній є своя краса.
— Й не дивно. Ви молодий. Це ж скільки вам?
— Уже звернуло на тридцять другий.
— Пора людської зрілості, вершина духу й сили!.. Чи так, Андрію Осиповичу? — поглянув на Козачковського. — Як лікар, ви підтвердите мої слова?
Поправивши тонкі ремінні віжки і вйокнувши на добру пару коней, Андрій (вони були з Тарасом, як давні щирі друзі, без церемоній) поважно мовив:
— Справді, життя людське виписує, як і природа, коло. У нього є своя весна, і літо…
— Ви в літі ще, а в мене — осінь, — сумно сказав Самойлов.
Він справді був якийсь прив'ялий, хоч ніби ще і не старий, цей власник третини села В'юнищ. Щось там його гризе всередині, якщо находять такі печальні думи. Вони з Андрієм приятелі, обидва — щирі душі… Бувають, — правда, рідко, — й такі між власниками кріпацьких душ.
— Ще не забув, як вариться із риби юшка? — спитав Андрій Самойлова.
— Мій прадід був на Січі за кашовара, — всміхнувся той. — Варив найліпшу щербу. Сам кошовий…
— А що це воно таке? — спитав Андрій, примружившись. Він, певно, чув уже не раз це житіє і брав тепер на кпини.
— Ну… щерба — густа пшоняна юшка з рибою.
— Була така, — прийшов Тарас старому на допомогу. — Я десь читав про неї. Смачнюща страва!
— Істинно! — підніс Самойлов палець. — Наука в ліс не веде. Як сказано ще у писанії.
— Тарас, гляди, подумає, що ти читав, Степане, святе письмо! — розвеселився нарешті лікар. Ударив коней віжками. Віз покотився швидше.
Невдовзі стали табором. Біля якогось озера чи то затоки. З гілля та сіна звели курінь, — збирались тут і ночувати, — дістали з воза снасті для риболовлі й розклали вогнище. Хоч риби ще не було й стояла тепла днина. Вогонь — це, власне, символ, немовби знак утвердження на певнім місці.
Ловити рибу Тарас не вмів, та й не любив дивитися на те, як ловлять інші. Пробачившись, побрів зеленим берегом між осокорів та верболозу. Гостро пахтіло листя, трави, що досягли вершини свого буття, осипали давно насіння і доживали останні дні. В траві стрибали коники, й здавалося, що та сама сахається його ходи. Отавою цибав лелека, кланяючись зустрічним жабам. У високості, в синяві ясних небес кружляв неквапно сокіл…
З болота чи рукава затоки знялася зграя крижнів, залопотіла крилами й розтанула в сліпучій зливі променів… Сплеснула на глибині рибина… І знову стало тихо…
Ліг на траву, лицем до неба. Сокіл уже кудись відлинув, і замість нього синявою пливла легка хмарина — немов чиясь невинна, свята душа… Який величний спокій, яка краса!..
Де не взялась сорока. Метляючи тонким хвостом, застрекотіла, мов на пожежу.
Звівся й пішов поволі лугом. Між верб на сонці зблискував старий Дніпро, вилискували піщані голі пагорби… Кружляли білі чайки…
І раптом йому відкрився високий правий берег. Осяяні навскісне сонцем гори стояли геть блакитні, жовтіло урвище, зелено-синім затінком — між круч байрак; мов діти в білих льолях, розбіглися хатки зеленим яром… А вище, ген на пригорі, чорніла вбога церква з похиленим старим хрестом… Ще далі — пішли такі ж обдерті, — немов торби жебрацькі, — похмурі хати… Господи! Це ж Трахтемирів, давня козацька слава!.. Й Монастирище, що добре знане було колись як січова обитель, останній прихисток борців за волю… Всує пропало все. Козацькі діти у кріпаках. Поникла церква сумно темніє лутками побитих вікон… Забуті сплять плечисті старі ченці — скалічені в жорстоких битвах лицарі… Несе Дніпро до Січі гіркі кріпацькі сльози…
День потемнів, померкло навіть сонце, й Дніпро зробився сірим і неживим…
Побрів назад, до вогнища і куреня. Дивився на зелень верб, на трави, в яких іще подекуди яскріли пізні квіти, а бачив сині гори понад Дніпром, а серце його тужило чайкою над тим безмовним пам'ятником козацькій славі… Що робить час, що роблять злії люди з тим, що повинне бути нетлінним, вічним!.. Такі були титани, орли свободи, духу, а ми на їхніх святих кістках посіяли покірно гречку й тішимося, що добре родить!..
— Тарасе, що з тобою? — спитав Андрій стривожено. — Образив хтось? Чи занедужав?
— Та ні… — махнув рукою.
— Не ловиться сьогодні риба, — сказав Степан Никифорович. — Ось тільки два підлящики й один линок…
— Спіймаємо! — гукнув Андрій.
— Чи можна перевезтися через Дніпро? — спитав Тарас.
— Гадаєш, там наловимо?
— Ні. Хочу глянути на Трахтемирів, Монастирище…
— Добре, — сказав Андрій. — Ви тут, Никифоровичу, господарюйте, а ми з Тарасом зараз…
— Ідіть, ідіть! — підніс Самойлов руки. — На вечір буде юшка. Ви ж не баріться!
Довго шукали човен, весла. Андрій ходив по них аж у село й добряче впрів. Нарешті сіли, рушили. Трудились тяжко, — зносила їх течія, — а все ж дістались берега, і саме там, де треба.
Йдучи на гору стежкою, Тарас студив долоні, що аж горіли.
— Це, братику, тобі не пензлики і не перо! — сміявся з нього Козачковський.
Тарас мовчав. Довкруг була убогість і запустіння. Люди — і ті кудись поділися. Хати дивились сліпо на перехожих. Стовбурчилися кілки тинів — поламаних, оброслих мохом.
— А ти мене притишуєш, застерігаєш… — сказав Тарас. — Ось подивись, до чого ми дотерпілися!..
— Така вже доля наша…