— Ні, ми такі! Який народ так довго і так покірно несе свою недолю, свою ганьбу, приниження? Коли б ще ми не знали волі… А то ж була! Діди ще наші брали до рук ножі, боролись!..
— Минулося. Не ті часи…
— Кріпаччина — ось невигойна рана, що губить люд беззахисний… А ви собі дрімаєте! Напхали їдлом черева… Родзянки он і Галагани!.. Клейнодів їм бракує… Бо мало, бач, дісталося козацьких душ?
— Всі прагнуть волі.
— Волі здирати шкуру з брата? Це все обман, облуда! Вони свавілля хочуть, а не козацьких вольностей. Де ще їм ліпше буде, як не в імперії, не при царях?
— Напевно, вони вважають, що й за республіки кріпак лишиться кріпаком…
— То є, скажи, в них розум? Коли народ повстане, змете і їх! Для нього — усі пани однакові. Чужі, свої… Ті — зайди, а ці ж таки із козаків. Дворянства їм захотілося, кріпацьких душ, маєтків!.. Іуда був достойніший: він зрадив тільки бога, а ці — народ!
— Може, ти й маєш рацію, — сказав Андрій не скоро. — От тільки хто підніме і поведе народ у бій за волю, як не освічені, заможні, вільні люди?
— Колись такі знаходились.
— Та то ж колись!
— Знайдуться. Аби народ піднявся…
— Ти, може? — спитав Андрій насмішливо.
— До шаблі я не здатен, — зітхнув Тарас.
— Вже майже вік, як ми її не бачили, тієї шаблі. Коса, чепіги плуга, граблі та ціп…
— І зненависть до рабства та самодержавства!..
— Тарасе, ти страшна людина!.. — Андрій спинився навіть, відстав на кілька кроків, щоб роздивитись краще свого супутника. — Гляди, писне хтось у Петербург цареві або Орлову!..
— Ти не писнеш.
— А інші?
— Я з іншими не починаю таких розмов.
— А “Сон”, оту комедію, читав не раз.
— Ну.. Вірші для того, друже, й пишуться, щоб їх читали люди.
— Забув, що всюди цареві очі й вуха?
— Для них у мене — жарти, смішні бувальщини та чарка й пляшка.
Вийшли на верх побіля церкви. Неподалік тулилося убоге старе сільце, й несила було повірити, що тут колись шуміло козацьке місто Трахтемирів, яке не раз давало війську свою, окрему сотню. Церква стояла теж забута і занехаяна. На цвинтарі ледь-ледь виднілися старі могили, сірів пожухлим каменем козацький хрест… Єдиний, вже без напису…
— Сумна картина… — тихо сказав Андрій.
— Ось що таке, мій друже, народ без пам'яті, країна без історії. Так легше тримать людей в кріпаччині. Минуле — це духовний скарб народу, який належить кожному й зливає нас в одне велике ціле. Ми спадкоємці славетних справ, високих, мудрих звершень, крові, пролитої за те, щоб ми були людьми на рідній, оцій землі…
— Аж моторошно…
Із поля вітер приніс загусклі пахощі прив'ялих трав і сонця. Війнуло степом, волею… Почувся навіть дрібний перестук вершників, що мчать кудись, виблискуючи списами… Й над тим безкраїм простором — високе синє небо й призахідне велике, чисте сонце… А в інший бік…
Спинилися над крутояром і заніміли в подиві. Дніпро мінився золотом… Сіяв над ним округлий вербовий гай… По той бік мріли, ніби їх хтось гойдав, залиті світлотінями старі, могутні явори… А далі ще — біліли хатки притулених до лугу сіл, темнів густий сосновий бір… За ними, вже на межі землі та неба, сяяли хрести та бані храмів… То Переяслав з останніх сил пишався диво-храмами… Над ним, неначе душі двох гордих, славних гетьманів, ширяли двоє соколів: один десь ген над Альтою, а другий над Трубежем… За містом ледь-ледь виднілось поле, могили, ліс…
Довкола стояла тиша. Врочиста, дивна тиша… Немовби вся натомлена за день трудів країна спинилася, щоб перевести подих…
Сонце сідало в степ. Кривавилась вода Дніпра, куди сягали промені, а під горою, в затінку, вона була неначе аж фіолетова… Густішали й ставали довші тіні…
Внизу, під кручею, біля води, з'явилась біла цяточка. На мить завмерла… Рушила у бік села, черкаючи ногами геть прозорий білястий плин… І раптом вдарила в густу безмежну тишу дзвінким жіночим голосом:
Та яром, яром за. товаром,
Манівцями за вівцями…
І залунав, озвучився увесь безмежний обшир! Долинув шум пропахлого серпневим степом вітру, зашелестіло за день прив'яле листя, озвалась тихим тоном суха билина, здалеку, із-за Дніпра, розкотисте доплив вечірній церковний дзвін…
Андрій врочисто перехрестився.
— Нема на світі кращого, ніж ця земля… — схвильовано сказав Тарас. — Умерти б тут і злитися навік із нею…
…Уже минуло літо, а він ніяк не міг зібратись у Чорноморію. Одне, що з грішми сутужно, а друге — діло рухалося, мов на волах. На дещо він спромігся, чогось досяг за місяці, прожиті на Україні, та все те, правду кажучи, було лише початком, прологом до прологу. Надію мав на Чигирин, точніше, на сам Суботів та козака Яременка. Тому-то так і поспішав на Тясмин, як заробив достатню кількість грошей на цю мандрівку.
У Чигирині за два минулі роки не сталося ніяких змін. Стояли ті ж будинки, й ті ж самі ніби кури попід тинами вишукували якусь поживу… Хіба що справник погладшав на хабарах і втратив трохи пильності та заповзяття будь-що знайти крамолу й на ній просунутися на ранг угору.
— А-а, пан художник… — сонно всміхнувся він, коли заглянув до подорожньої. — Ви знову тут?.. Святі місця?
— Я нині тут за дорученням Археографічної комісії…
— Це та, що риє? Ми вже копали. Пусто! Один мертвяк, закований в залізні пута.
— Моє завдання скромне — змалювати старі церкви, руїни…
— Ну, це вони зоставили, — промовив справник скрушно. — А от скарби…
— Вони, либонь, не сподівалися, що ви аж тут шукатимете, — підколупнув.
— Нічого. Ми знайдемо! — сказав рішуче справник і розписався на подорожній.
Як не кортіло йому в Суботів, Тарас найняв кімнату в Чигирині. Узяв портфель з малярським причандаллям і поспішив на вулиці. В самому місті, — якщо його так можна було назвати, — не залишилося нічого вартого уваги й пензля, і він подався за обмілілий Тясмин у монастир. Знав ще з того приїзду, що там також не густо з старовиною, та все ж була доколіївська церква, дзвіниця… Врешті і Чигиринський дівичий не оминули хвилі страшних подій, що відбувалися у цих краях, вирішуючи народну долю.
Вбогість та запустіння витали й тут. Обитель ця не славилася, — чи не зуміла себе прославити якимось чудом! — і через те ледь животіла. Богові, як видно, теж угодні більше спритні та винахідливі…
Не встиг знайти найліпшу точку й сісти до малювання, як підійшла ще не стара черниця з суворим, владним поглядом і запитала:
— Хто ви?
— Художник, матушко, — устав Тарас. — Малюю ваш монастир.
— А може…
— Ні, — всміхнувся. — На богове не зазіхаю… Давно спасають душі у цій обителі?
— Із тисяча шістсот сімнадцятого року.
— Ото! Виходить, ще до Хмельниччини… А молитесь за Україну, матушко? — спитав нараз.
Черниця гостро глянула й зітхнула;
— Молимося за всіх скорблящих і потерпаючих… Як бог велить…
— А ви що-небудь чули про гайдамаків? — спитав, аби подратувати матушку.
— Читала книжку, — мовила. — Приніс хтось сестрам у монастир.
— А що за книжка?
— Віршами. Страшна така… Шевченко її писав.
Тарас притих. Ніколи не сподівався, що слово його доходитиме і до таких глухих кутків, в чернечі келії…
— Малюйте. Хочу глянути на це велике диво, — долинуло до нього ніби здалеку.
Сів на пеньок, з якого встав недавно, взяв пензель в руку, швидко вмочив у фарбу. Мусив погамувати серце, а вже тоді накидати дзвіницю в центрі аркуша…
— Що то, як божий дар!.. — врочисто зітхнула матушка й, не попрощавшись, пішла кудись між келії, що схожі були на звичайнісінькі селянські хати.
Молитвами за всіх скорблящих і потерпаючих, як видно, не розбагатієш на цьому світі. Бачив у Петербурзі, в Києві монастирі — розкішні, мов царедворці!..
Увечері, напившись чаю в брудній корчмі, чи то трактирі, пішов на гору, де був Богданів замок. Місяць зійшов великий, круглий. Висипали на чисте небо зорі… Богданів замок… А син його привів під цю фортецю турків… У тому, певно, найбільше зло — роз'єднаність, неодностайність. Кожен ішов туди, куди вважав за краще… А може, туди, де вигідніше?.. Ні, йшов, куди веліла йому душа й питався рідко в розуму. Уособиці, що почалися ще за князів…