Чомусь ураз перехотілось дертися по крутосхилі. Сів на якусь колоду біля старого тину… Отут колись були палати гетьманські… Це ж звідсіля виходили гінці й пани полковники, щоб здійснювати державну волю…
Сонно десь ремигає в оборі віл… Похлюпує вода в криниці, й рипить над нею журавель… Ледь блимає самотній вогник свічки чи каганця…
Підвівся, рушив поволі вниз. Аж дивно: собаки й ті не сполошилися його ходою… Сонне, забуте богом царство руїни й журних спогадів… Ні, “спогадів” тут не на місці. Скоріше, марень або легенд, відгомонів того, що тут творилося в часи офір, які пішли у небуття, неначе вода в пісок… Що вибороли, за що поклали голови великі наші прадіди?.. Боролись марно, отже? І жертви всі були даремні?.. А дух, порив до волі й свідомість слави й сили, що залишилися од тих часів, хіба не скарб, не зброя!.. Це ніби вічно жива модель для всіх повстань, що будуть, для тих, кому ввірветься терпець раба!.. Так мало і так багато…
Місяць стояв уже високо, й під ним сумирний Тясмин блищав, немовби шабля.
Вранці Тарас пішов дорогою, яка вела в Суботів. Не поспішав. Чомусь боявся зустрічі з тим козаком, що нині живе на хуторі, який колись належав гетьманові Хмельницькому. Антін Яременко… Людина, що, читаючи його поему про Коліївщину, замислилась і прилучилася душею, всім своїм єством до призабутих давно подій, до горя краю рідного, до тих, хто скніє досі в пітьмі неволі… Може, боявся стріти його погаслим, стомленим німим чеканням хто зна чого, а може, сам остерігався розчарувати щиру, на волю спраглу душу… Що він йому нового міг сказати?..
Минувши яр, що відділяв славетну гору від безіменної, та хутірець, спинився. Десь тут була межа Суботова і Чигирина. З узвишшя за хутірцем відкрився йому чудовий вид на гору, Тясмин і Чигирин з дівичим монастирем, на вітряки, на поле й ліс удалечі… Ні, тут щось є хвилююче, в цій панорамі!.. Два роки тому, вражений, спинився тут, і дух йому забило… Одна гора!.. Які ж то там, на Кавказі, гори?.. Під хмари, кажуть… Скільки за них пролито крові!.. В ім'я чого? Навіщо вони солдатам із кріпаків, що там кістьми лягають? А Якову, хоч він з панів?.. Поліг сердешний Яків… Не Кухаренко, а Яків де Бальмен… На нього він покладав надії…
Сів на округлий камінь, що виглядав з трави на пагорбі, й розкрив портфель. Цей краєвид він мусить намалювати. І для комісії, і для душі…
З думок не йшов убитий Яків. Як-то йому було вмирати в тому бою… Йому, що так любив свободу, що нею снив… Трагедія хоч для Шекспіра…
Він ніби бачив гори у білих чалмах снігу. Струнких черкеських вершників… Чув шум річок, орлиний клекіт, постріли…
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі,
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває та не вип'є
Живущої крові,—
Воно знову оживає
І сміється знову…
Схвильований, перечитав написане. Поглянув на Чигирин, на сяючу під сонцем річку й човен, що плив по ній, і дописав:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле…
Спинив поквапний біг олівця, задумався… І враз почув перестук швидких копит. Оглянувся. З Суботова до нього їхав вершник. Мчав навпростець… На справника не схожий ніби…
Хтозна-чому сховав папір із віршем і вийняв фарби. Не озирався більше. Так наче був у чомусь винен… Дивна людська натура…
Кінь зупинився різко.
— Добридень вам! — долинув знайомий голос.
То це ж Антін Яременко!
— Здорові будьте…
— Справді, Тарас Шевченко! — скочив Антін з коня. — А я відчув неначе… Художник, кажуть… Думаю: чи не Тарас?
— Та він же.
— А далі сумнів мене узяв: чого це, — якщо Тарас, — він бродить десь манівцями?
Тарас відчув, що спаленів.
— На все свій час, Антоне…
— Малюєте? — кивнув на аркуш, де ледь помічені були гора Богданова, далекий обрій, Тясмин.
— Така моя робота.
— А вірші ж як?
— І вірші пишу потроху.
— Славно! На спраглу землю треба добрячий дощ… А ту розмову нашу?..
— Я не забув.
— І я. Бог свідок…
— Власне, я через неї сюди й приїхав…
— Справді? — зрадів козак. — Чого ж тоді обходив мою оселю, батьку?
— В таких ділах потрібна пильність… Як тут?
— Яременко на вітер слів не кидає! Сказав — зробив.
Він так за ці два роки перемінився, що видно було по ньому — діяв, та ще й успішно. Аж помолодшав і наче виріс.
— Скільки?
— Півсотні шабель.
— Добре.
— Коли ж?
— Не скоро… Діло це не просте…
— А довго?
— Та-а років п'ять…
Зів'яв козак, похнюпився. Гадав, що вже настала його пора, що сурма от-от покличе…
— Тяжко сидіти й ждати.
— І не сидіть. Хай кожен наверне ще кількох до віри нашої, а ті — також…
— Як полум'я біжить весняним степом? — підбадьорився знову. — Щоб припекло панам підошви…
— А поки що ніде нічого!
— Важко, та що поробиш, ждатимемо, — зітхнув Антін. — Зайдеш до хати, може, та пообідаємо?
— Спасибі. Нам не варто бувати разом… Ти звідси їдеш далі, у Чигирин.
— Так я ж тебе уже побачив, батьку!
— Їдь, їдь, Антоне, у Чигирин. У тебе там є діло. А я тобі зустрівся тут ненароком… Збагнув?
— А-а, це щоб справнику не донесли! — засяяв, ніби відкрив якусь приємну істину. І спохмурнів.— Посиділи б, по чарці випили б… Щось прочитав би, батьку, мені з новеньких віршів…
— Самому жаль, та що поробиш. Доля у нас така…
— Хоч кілька слів!
— Ну, добре. Пишу про Гуса зараз. Такий був чех, що встав колись за волю…
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
І на апостольськім престолі
Чернець годований сидить.
Людською кровію шинкує
І рай у найми оддає!..
Як дочитав монолог-роздум Гуса, Антін помовчав трохи, немов ждучи продовження, і враз сказав:
— Все правда, все, як у нас!.. Допишеш, пришли мені, ласкав будь.
— Я передам, як випаде така нагода.
— Прощай!
— Готуйтеся.
— Та не баріться дуже, бо я не втерплю! “Земля плаче у кайданах, як за дітьми мати…” І треба ж так сказати!.. А може б, ми пішли до мене та пообідали?
— Хай іншим разом, брате. А зараз їдь.
Ще довго він озирався, давши коневі волю. Так ніби знав, що більше їм не зустрітися… І через те, напевно, Тарасові заповз до серця смуток. Сів на лобатий камінь, вмочив у фарбу пензель… Та краєвид пойнявсь туманом, ніби це був не день, а ранок. Світило ясно сонце, аж припікало, хоча уже звернуло за половину вересня. Вже де-не-де дерева взялись багрянцем. Мов сивиною… Осінь… Лишилось мало сонячних, погожих днів… Узавтра найме коня і з'їздить обов'язково в Холодний Яр та в Мотрин монастир, де починав своє велике діло Залізняк… Святі місця!..
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля!..
Дістав з портфеля аркуш з ледь-ледь початим “кавказьким” віршем і посміхнувся. Хто ж ти єси, Тарасе: поет, художник, громадянин?.. А може, син свого народу, сурма його тривожна, його душа!..
…У рідні свої пенати прибув якраз напередодні храму. Друзяка Гнат, що стрівся йому на вигоні серед села, повідав смішну пригоду, яка тут сталася з його, Тарасової, вини. Ще в той приїзд, коли хрестив у Йосипа, він впав ув око доньці отця Григорія, і та тепер днює й ночує із “Кобзарем”, а женишків-поповичів так одшиває, що ті її сахаються. Пригода ця не розсмішила, а навпаки, черкнула крилом печалі душу і зацікавила. Не міг згадать, чи бачив він цю дівчину, яка вона. Коли служив у Кошиця, вона була маленька… Біжать літа!.. Йому вже тридцять з гаком, а Феодосії літ вісімнадцять, певно…
Наступного дня, прийшовши на мед до Гната (в церкву йти не схотів), Тарас найперш став крадькома розшукувати попову доньку межи дівчат, яких було чимало на цій гостині. Може, вони зійшлись — цікаві! — щоб подивитися на диво дивне — гостя із Петербурга, а може, просто прийшли на храм…
— Тарас у нас ще не жонатий, — сказав господар вкрадливо і підморгнув.