Дівчата захихотіли, ховаючись одна за одну та перешіптуючись. А Гнат одвів Тараса за ріг комори і мовчки вказав йому на дівчину, яка стояла осторонь, за перелазом, не сміючи зайти у двір або в садок, де накривали великий стіл. На диво, він десь бачив це гарне личко, шию… Невже позаторік?.. Ні, ще раніше… Ніби ще в Петербурзі, до першого свого приїзду на Україну…
І раптом його осяяло: це ж Катерина, дівчина з його картини! Схожість була така разюча (і навіть поза!), що він не міг очей відвести, хоч розумів, що цим нашкодить Феодосії: в селі все бачать, усе на вус намотують…
— Хороша? — вивів його з того афекту Гнат.
— Вона зійшла з картини, яку я ще три роки тому намалював, — сказав Тарас схвильовано.
— То, може, це твоя, Тарасе, доля?
Тут підійшов Варфоломій Шевченко, Тарасів брат троюрідний, що, хоч не часто, писав йому у Петербург. Брат Йосип був одружений з його сестрою…
Вони потисли руки, поцілувалися.
— Ви побесідуйте, а я піду давати лад, — полишив їх господар.
Балакали про се, про те… Тим часом Гнат послав дівчат привести в садок Федосю; вона ввійшла несміливо, всміхнулась тихо і зашарілася, вловивши погляд гостя із Петербурга. Рятуючись, мерщій взялась допомагати титарисі…
— Надовго ти приїхав на Україну? — спитав тим часом Варфоломій.
— Я? Назавжди.
— Десь маєш службу?
— Та обіцяли… В Києві… Там є така комісія, яка вивчає старовину.
— Це жити весь час бурлакою…
— А що мені! Козак я вільний, жінка мене не лає, діти не просять хліба!
— Колись же й ти одружишся. Котрась, напевне, уже готує рушники…
Тарас промовчав. Відчув, що в брата також на думці донька отця Григорія. Мав добру давню звичку — не йти туди, куди тягли або штовхали інші…
Біля воріт спинився старий кобзар… Ні, лірник… Та все ж людина божа, бродячий бард!
— А Перебендя іще живий? — спитав Тарас у брата.
— Кажуть, що вже помер.
— То мудрий був чоловік.
— Хай царствує на тому світі.
Лірника ввели у двір, дали чогось напитися і попросили грати. Старий завів сумної, з якою просять старці на папертях і на базарах.
Тарас не витримав і підійшов.
— Ласкаві будьте, діду, заграйте щось веселе чи заспівайте думу.
— Не знаю я, синочку, дум. Не навчений, — сказав старий.
— То заспівайте пісню про козаків.
Старий на мить задумався, поправив ліру, швидко щось підкрутив навпомацки.
— Все, все спливло, забулося… Хіба що цю… Яку почув недавно у Чигирині… — Старий прокашлявся і заспівав неждано гарно й дужо:
Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Гуля Максим, гуля батько
Степами-лісами!..
Гамуючи в душі велику радість, Тарас підтримав пісню. Уплів і свій приємний бас Варфоломій. Гнат теж підставив голос, міцний, неначе його плече.
Як доспівали, довго стояла тиша. Першим озвався Гнат:
— А ви казали, батьку, що все спливло!..
— І де я чув цю пісню? — спитав себе уголос Варфоломій.
Щоб він не встиг згадати, — хоч тут, при всіх, — Тарас спитав старого:
— Ви про вдовицю знаєте? Яка пшеницю сіяла… — І заспівав, не голосно, аби лише почув старий і пригадав:
Ой із-за гори та буйний вітер віє,
Ой там удівонька та пшениченьку сіє…
Лірник почав підігравати, збився. Інші також не знали пісні, й вона зів'яла, наче вдовиний лан.
Заждавши трохи, лірник заграв завзято гопака, Тарас метнувсь припрошувати дівчат, жінок, і двір ожив, загухав, завирував…
— Прошу, прошу до столу! — гукнув господар, як тільки змовкла музика.
Ішов додому потемки, вже після всіх. Один він тут не мав сім'ї, хазяйства. Гнат проводжав. Що вечір був погожий, місячний, не поспішали. Падало під ноги листя і навівало сумні думки про смисл життя, про старість, що десь уже не за горами…
— Ну, як тобі Федося? — озвався Гнат.
— Нівроку.
— Ти бачив, як дивилася вона на тебе?
Тарас промовчав.
— Треба ж — така любов!.. А нас з моєю пан оженив-Покликали мого старого до управителя — і все тобі коханнячко та залицяннячко…
— А ти мене весь час спиняв, коли я лаяв панство! — сказав Тарас сердито.
— Ат, що там з лайки користі… — дістав капшук і люльку Гнат.
— Щоб люди знали правду!
— А то вони не знають…
— Чому ж мовчать?
— Бояться.
— Наш страх — то панська сила. А наша сила — в єдності та в усвідомленні себе людьми, народом!
— Гай, гай… Які ми люди, ми кріпаки…
— Тьху! — розізлився уже Тарас. — Чи ти, бува, не блекоти наївся? Кріпак — то панська вигадка. Панів, царів, жандармів!.. Ще прадід твій був вільним, а ти уже й не мислиш себе на волі!
— Нащо даремно душу ятрити…
— Ніхто її нам не подасть, як милостиню: добути треба, вирвати!
— Тихіше, ради бога! Он хтось стоїть…
Попереду, біля верби, біліла проти місяця струнка дівоча постать.
Гнат зупинився, добув вогню і запалив коротку люльку.
— Мабуть, я вже вертатимусь, — сказав, попихкуючи димком. В його словах була якась грайливість. — Добраніч…
— Йди зоровий. Спасибі вам за гостину!
— Дасть бог, віддячиш тим же… Якщо не будеш ловити гав…
Потис добряче руку й пішов назад.
Тарас постояв трохи і також рушив. Гірко було на серці…
— Добривечір… — почулось раптом поряд.
Звів очі — біла постать перепинила йому дорогу.
— Це ти? — спитав здивовано, впізнавши в ній Феодосію. — Не змерзла?
— Ні.
— Я чув, що ти читала мої книжки…
— Напам’ять знаю.
— Правда? І “Гайдамаків”?
Вона кивнула ствердно:
— Це ніби… ніби святе письмо…
Помовчали.
— Ходила в школу? — тихо спитав Тарас.
— Ні. Так, сама навчилася.
— Й писати вмієш?
— Вмію… Вже мушу йти, — зітхнула. — Бо батько буде гніватися…
— На кого ж тут чекала біля верби? — спитав і тої ж миті пошкодував.
Вона вдала, що не почула. Мовчки ступала стежкою, ледь-ледь схиливши зграбну, маленьку голову, освітлену так таємниче повним високим місяцем.
— Пробач… — сказав, торкнувшись її руки.
— Надовго ви приїхали?
— Куди?
— В село.
— Не знаю ще. На тиждень, може…
Схлипнула.
— Ти плачеш? Я тебе образив чимось?
Дістала звідкись хусточку і витерла мерщій лице. Осяйно, немов дитя, всміхнулася.
Тарасові враз стало жаль її, себе…
— Поїхала б зі мною в Київ?
Вона звела на нього очі, повні блискучих сліз.
— Поїхала б…
І слово те ударило йому, мов хвиля, в груди і розлилось, відлунюючи, по всьому тілу…
Вранці спитав поради в брата, що був йому за батька, й Микита дав свою ласкаву згоду. Надумав ще порадитися з Варфоломієм, а вже тоді просити Гната, щоб ділу дав належний хід, оскільки він, як титар, найближчим був до Кошиців.
Ішов селом немовби в якомусь мреві. Дивний, не знаний стан! Здавалося, він сам за ніч став іншим, чужим собі самому. Було на серці весело і трохи страшно… Жінка… Товариш, друг, подружіє його єдине… Він матиме небавом місце на цій землі, де ждатимуть його із мандрів, де будуть щиро раді його появі, розділять з ним всі успіхи й усі невдачі, втішать і додадуть снаги на праве діло!.. А діти… Боже праведний, у нього будуть діти!.. Кирпатенькі такі, чорняві, у довгих білих сорочечках… Найстаршого назве Іваном, на честь Сошенка, а другого, звичайно ж, Карлом… Євгеном чи Василем… Всміхнувся. Багато ж йому синів потрібно! Не буде коли писати вірші і малювати… Згадались мати, батько… Не дожили!.. Будь прокляте це дике рабство!..
Варфоломія застав під яблунею, де той стояв, роздумуючи над урожаєм, що раптом геть осипався. Червонобокі яблука вкривали густо землю, неначе жар.
— Крутнув нечистий вихором — і на тобі… — розвів руками Варфоломій.
— Мене також крутнуло, брате, — весело сказав Тарас. — Прийшов оце порадитись.
— Теж сатана?
— Побачимо, як поживемо… Надумав я женитися.
— Житейське діло, — повагом сказав на те Варфоломій, хоч був молодший на років шість від нареченого. — І хто ж вона? Федося, мабуть, Кошицева?