— Вгадав. То що ти скажеш?
— Розумна, гарна, любить… От тільки…
— Що?
— Спитати треба спершу, без старостів…
— Вона дала вже згоду.
— А батько-мати? Можна вхопить гарбуз…
— Украду!
— Ти ж не якийсь гусарин, а свій-таки…
— Пошли когось по Гната.
— Я сам сходжу покличу, — сказав похмуро Варфоломій. — Ти посиди, подумай, зваж…
— Уже подумав, зважив, — скипів Тарас. — Одружуюсь!
Як брат пішов, до серця вповз холодний страх чи, може, передчуття недоброго. Ходив садком, — прив'ялим, наполовину вже головітим, — і світлий настрій змінювала така знайома йому журба. Згадались Ядзя з Вільна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досі, правду кажучи, мов рана в грудях.
— Ну що? — зустрів Варфоломія.
— Послав його до Кошиців. Спитав, на що ви житимете, то я сказав, що маєш службу в Києві…
— Він знає це. Обіцяно ж.
— Обіцяного три роки ждуть…
— Портрети є замовлені. Та й вірші щось приноситимуть…
— Новенькі маєш?
— Трохи… Ти знаєш, зараз мені Кавказ весь час стоїть перед очима… Поїхати б туди, поглянути!.. Бо туго, туго пишеться. Послухай ось, народжене в Чигирині…
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх!..
— Господи! — схопивсь за голову Варфоломій. — Ти з глузду з'їхав, брате! Та за таке… за це тебе…
— Гадав, що ти…
— Безглуздо отак!..
— То що ж нам, братику, сидіти й лупати очима, мов барани? Хай гине все?
— Не ліз би ти у хмари, — оглянувся Варфоломій. — Бо пропадеш…
— Якщо гуртом, громадою… Підняти всіх!..
— Химери! Ти помиляєшся, вважаючи, що наші душі й досі… Згоріло все, зостався тільки попіл…
— На волю хочеш? — різко спитав Тарас.
— Звичайно…
— А кажеш — попіл, брате!
— Не час, не час…
Так кажуть усі, хто зжився з рабством, хто власну шкуру…
— Он хтось іде! Здається, Гнат, — зрадів одверто Варфоломій.
Похмурим вернувся титар і тим уже сказав усе Тарасові.
Гнат підійшов, поручкався, дістав капшук та люльку, добув вогню і запалив.
— Уперся, неначе віл у сажалці, отець Григорій. Не пара вона йому, та й годі… — сказав, нарешті. — Хто він? Гультяй, бурлака! — передражнив. — Із віршів хліба ніхто не їсть, із пензля теж. Ще малював би він образи для храмів, а так!..
Тарас стояв, схололий весь, ізболений. У грудях, там, де серце, чув порожнечу, пустку.
— А може, воно й на краще, — зітхнув немов з полегшенням Варфоломій. — Що не кажи, а жінка, діти — пута, приємний, може, та все ж тягар…
— Знайдеш собі ще ліпшу, — почав також розраджувати невдаха-сват, — Якусь панянку навіть…
— Собачу кров? — озвався із похололості, мов з того світу, й сам здивувався: досі він різко так ніколи не говорив про панських дочок. Часом ще й залицявся…
— Почули б таке пани, — всміхнувся Варфоломій.
— Добудь мені на завтра коней. Їхатиму.
— Так, мабуть, ліпше, — підтримав Гнат. — Не брати ж дівку силою… Та ще в попа!
— Уранці коней матимеш, — сказав уже спокійно Варфоломій.
— На мене вже чекають побіля Миргорода. Робота є…
Прощались якось ніяково, немов були всі троє у чомусь винні. Прикрощі нікого ще не зблизили, невдачі теж. І сумно було, і весело, що ним, як стій, погребував і вбогий духом Кошиць… “А може, він злякався мого прийдешнього?” — сяйнула раптом думка. Й протверезила…
…Ні, недаремно мовиться, що на ловця і звір біжить! Йому потрібна була людина, яка на власні очі бачила Кавказькі гори, ріки, тамтешні села, або аули, самих черкесів і царське військо, що прагне їх навчити, як треба жить на світі, й він застряв в Лубнах на станції, де й зустрічав таку людину.
— Тарас Григорович?! — почулось нагло, коли він, гнівний, вийшов із місць присутствених, де марно прагнув добути сакраментальний аркуш подорожньої: начальство спало після обіду! — Не впізнаєш?
— Сашко Чужбинський, він же й пан Афанасьєв?
Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрі друзі.
— Звідки й куди прямуєш? — спитав Чужбинський.
— З Миргорода у Лемешівку.
— До їх високомочемордія?
— У нього щось передане мені з Кавказу.
— З Кавказу? І я недавно звідти.
— Тебе мені сам бог послав! — зрадів Тарас. — Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять — час маємо.
— Я на своїх. Поїхали до мене в Ісківці, а звідти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Віктора.
— Воістину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?
Надворі сіяв дощик, зривався вітер полем, а їм в колясці було так зручно й затишно.
— Ну ж, ну, розказуй, — квапив Тарас Чужбинського. — Ти довго був там?
— Довго… Природа там!.. Вершини гір покриті білим снігом, по схилах — сосни, скелі, біжать річки в долини, де все цвіте…
— А люди? Які там люди?
— Чорні та довголиці. Похмурі, горді, ходять усі при зброї… ще й озираються весь час довкруг…
— Мабуть, їх зацькували?
— Якось я свідком був, як наші йшли в атаку на їхні саклі…
— Що це?
— Хати, по-їхньому. А хліб — чурек… Всю гору вкрили білі рухливі цятки, зблискують багнети, шаблі… То тут, то там пов'ється димок од пострілу, впаде ядро… А потім — ура, ура!.. Черкесів ніде не видно, ніби їх і нема, а схил гори встилають білі трупи…
— Чи знаєш ти, що там загинув Яків? — спитав Тарас похмуро.
— Граф де Бальмен?!
— Він. Ще у липні…
— Сволота!..
— Хто.
— Черкеси. Для них людину вбити!..
— Сволота шле туди солдатів, братику, — сказав, немов одрізав. — А ті — за волю б'ються, за рідні гори.
— Жаль Якова…
— Гадаєш, мені не жаль? А ще жалкіше, друже, що він поліг, примучуючи чужий народ, пригнічуючи свободу… Смерть має сенс лише за праве діло… Так я кажу?
— Напевне…
— І хрестять їх, підкорених? — спитав Тарас.
— Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до віри істинної та просвітять, і вже, гляди, брат постає на брата…
— Попи, ті діло знають! Гадюками залазять в душу, нівечать, беруть її на прив'язь… Псарі цареві!..
— Господи… — зітхнув Чужбинський. — їх би хоч не займав! Без церкви усяке благе діло зійде на пси…
— Ти не попович, бува, соколику? — спитав Тарас у приятеля. — Ні? То скажи, будь ласка, а злі діла не творяться з благословіння святих отців? Хіба вони осуджують сваволю панську, війни, в яких щодня лягають трупом тисячі невинних солдатських душ?
Замовкли. Вже в далині над річкою виднілося село, в якому жив Олександр Чужбинський і благоденствували його ж таки кріпацькі душі.
Будинок був не з перших, проте зручний і затишний. Тарас бував тут, як приїздив два роки тому на Україну, й не церемонився. Коли ввійшли в світлицю (чи кабінет?), метнувся до шафи з книгами.
— Нове щось є? Ти знаєш, мені бракує Байрона. Весь час чомусь здається, що мало, мало його читав… Ех, знав би я англійську мову!..
— А як французька, вивчив?
Махнув рукою.
— Пізно за мови братись, друже. Вони зосталися в моїй неволі…
— Я чув, поляки в Києві вивчають нашу мову, аби тебе читати в оригіналі.
Звістка була приємна, та він якраз побачив свою поему “Тризна”, узяв до рук і запитав господаря:
— Ти це читав?
— Звичайно… Коли казати правду, ти пишеш краще рідною.
— Затуркали мене… Не можеш писать як слід, то й пишеш по-малороському…
Поклав у шафу книжку, ліг на диван. Згадав княжну Варвару і Яготин… Зітхнув і мовив:
— Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо мені про той народ та про Кавказ.