Син волі – Василь Шевчук

— Вгадав. То що ти скажеш?

— Розумна, гарна, любить… От тільки…

— Що?

— Спитати треба спершу, без старостів…

— Вона дала вже згоду.

— А батько-мати? Можна вхопить гарбуз…

— Украду!

— Ти ж не якийсь гусарин, а свій-таки…

— Пошли когось по Гната.

— Я сам сходжу покличу, — сказав похмуро Варфоломій. — Ти посиди, подумай, зваж…

— Уже подумав, зважив, — скипів Тарас. — Одружуюсь!

Як брат пішов, до серця вповз холодний страх чи, може, передчуття недоброго. Ходив садком, — прив'ялим, наполовину вже головітим, — і світлий настрій змінювала така знайома йому журба. Згадались Ядзя з Вільна, санкт-петербурзька Маша, княжна Варвара, Ганна, що й досі, правду кажучи, мов рана в грудях.

— Ну що? — зустрів Варфоломія.

— Послав його до Кошиців. Спитав, на що ви житимете, то я сказав, що маєш службу в Києві…

— Він знає це. Обіцяно ж.

— Обіцяного три роки ждуть…

— Портрети є замовлені. Та й вірші щось приноситимуть…

— Новенькі маєш?

— Трохи… Ти знаєш, зараз мені Кавказ весь час стоїть перед очима… Поїхати б туди, поглянути!.. Бо туго, туго пишеться. Послухай ось, народжене в Чигирині…

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов'їх!..

Господи! — схопивсь за голову Варфоломій. — Ти з глузду з'їхав, брате! Та за таке… за це тебе…

— Гадав, що ти…

— Безглуздо отак!..

— То що ж нам, братику, сидіти й лупати очима, мов барани? Хай гине все?

— Не ліз би ти у хмари, — оглянувся Варфоломій. — Бо пропадеш…

— Якщо гуртом, громадою… Підняти всіх!..

— Химери! Ти помиляєшся, вважаючи, що наші душі й досі… Згоріло все, зостався тільки попіл…

— На волю хочеш? — різко спитав Тарас.

— Звичайно…

— А кажеш — попіл, брате!

— Не час, не час…

Так кажуть усі, хто зжився з рабством, хто власну шкуру…

— Он хтось іде! Здається, Гнат, — зрадів одверто Варфоломій.

Похмурим вернувся титар і тим уже сказав усе Тарасові.

Гнат підійшов, поручкався, дістав капшук та люльку, добув вогню і запалив.

— Уперся, неначе віл у сажалці, отець Григорій. Не пара вона йому, та й годі… — сказав, нарешті. — Хто він? Гультяй, бурлака! — передражнив. — Із віршів хліба ніхто не їсть, із пензля теж. Ще малював би він образи для храмів, а так!..

Тарас стояв, схололий весь, ізболений. У грудях, там, де серце, чув порожнечу, пустку.

— А може, воно й на краще, — зітхнув немов з полегшенням Варфоломій. — Що не кажи, а жінка, діти — пута, приємний, може, та все ж тягар…

— Знайдеш собі ще ліпшу, — почав також розраджувати невдаха-сват, — Якусь панянку навіть…

— Собачу кров? — озвався із похололості, мов з того світу, й сам здивувався: досі він різко так ніколи не говорив про панських дочок. Часом ще й залицявся…

— Почули б таке пани, — всміхнувся Варфоломій.

— Добудь мені на завтра коней. Їхатиму.

— Так, мабуть, ліпше, — підтримав Гнат. — Не брати ж дівку силою… Та ще в попа!

— Уранці коней матимеш, — сказав уже спокійно Варфоломій.

— На мене вже чекають побіля Миргорода. Робота є…

Прощались якось ніяково, немов були всі троє у чомусь винні. Прикрощі нікого ще не зблизили, невдачі теж. І сумно було, і весело, що ним, як стій, погребував і вбогий духом Кошиць… “А може, він злякався мого прийдешнього?” — сяйнула раптом думка. Й протверезила…

…Ні, недаремно мовиться, що на ловця і звір біжить! Йому потрібна була людина, яка на власні очі бачила Кавказькі гори, ріки, тамтешні села, або аули, самих черкесів і царське військо, що прагне їх навчити, як треба жить на світі, й він застряв в Лубнах на станції, де й зустрічав таку людину.

— Тарас Григорович?! — почулось нагло, коли він, гнівний, вийшов із місць присутствених, де марно прагнув добути сакраментальний аркуш подорожньої: начальство спало після обіду! — Не впізнаєш?

— Сашко Чужбинський, він же й пан Афанасьєв?

Вони потисли руки, ще й обнялись на радощах, мов добрі друзі.

— Звідки й куди прямуєш? — спитав Чужбинський.

— З Миргорода у Лемешівку.

— До їх високомочемордія?

— У нього щось передане мені з Кавказу.

— З Кавказу? І я недавно звідти.

— Тебе мені сам бог послав! — зрадів Тарас. — Нам треба поговорити. Чиновники усердно сплять — час маємо.

— Я на своїх. Поїхали до мене в Ісківці, а звідти вже, як наговоримося, доставлю тебе до Віктора.

— Воістину впав у гаразд, як муха в сметану! Гайда?

Надворі сіяв дощик, зривався вітер полем, а їм в колясці було так зручно й затишно.

— Ну ж, ну, розказуй, — квапив Тарас Чужбинського. — Ти довго був там?

— Довго… Природа там!.. Вершини гір покриті білим снігом, по схилах — сосни, скелі, біжать річки в долини, де все цвіте…

— А люди? Які там люди?

— Чорні та довголиці. Похмурі, горді, ходять усі при зброї… ще й озираються весь час довкруг…

— Мабуть, їх зацькували?

— Якось я свідком був, як наші йшли в атаку на їхні саклі…

— Що це?

— Хати, по-їхньому. А хліб — чурек… Всю гору вкрили білі рухливі цятки, зблискують багнети, шаблі… То тут, то там пов'ється димок од пострілу, впаде ядро… А потім — ура, ура!.. Черкесів ніде не видно, ніби їх і нема, а схил гори встилають білі трупи…

— Чи знаєш ти, що там загинув Яків? — спитав Тарас похмуро.

— Граф де Бальмен?!

— Він. Ще у липні…

— Сволота!..

Хто.

— Черкеси. Для них людину вбити!..

Сволота шле туди солдатів, братику, — сказав, немов одрізав. — А ті — за волю б'ються, за рідні гори.

— Жаль Якова…

— Гадаєш, мені не жаль? А ще жалкіше, друже, що він поліг, примучуючи чужий народ, пригнічуючи свободу… Смерть має сенс лише за праве діло… Так я кажу?

— Напевне…

— І хрестять їх, підкорених? — спитав Тарас.

— Аякже. Йдуть священики, десь там когось навернуть до віри істинної та просвітять, і вже, гляди, брат постає на брата…

— Попи, ті діло знають! Гадюками залазять в душу, нівечать, беруть її на прив'язь… Псарі цареві!..

— Господи… — зітхнув Чужбинський. — їх би хоч не займав! Без церкви усяке благе діло зійде на пси…

— Ти не попович, бува, соколику? — спитав Тарас у приятеля. — Ні? То скажи, будь ласка, а злі діла не творяться з благословіння святих отців? Хіба вони осуджують сваволю панську, війни, в яких щодня лягають трупом тисячі невинних солдатських душ?

Замовкли. Вже в далині над річкою виднілося село, в якому жив Олександр Чужбинський і благоденствували його ж таки кріпацькі душі.

Будинок був не з перших, проте зручний і затишний. Тарас бував тут, як приїздив два роки тому на Україну, й не церемонився. Коли ввійшли в світлицю (чи кабінет?), метнувся до шафи з книгами.

— Нове щось є? Ти знаєш, мені бракує Байрона. Весь час чомусь здається, що мало, мало його читав… Ех, знав би я англійську мову!..

— А як французька, вивчив?

Махнув рукою.

— Пізно за мови братись, друже. Вони зосталися в моїй неволі…

— Я чув, поляки в Києві вивчають нашу мову, аби тебе читати в оригіналі.

Звістка була приємна, та він якраз побачив свою поему “Тризна”, узяв до рук і запитав господаря:

— Ти це читав?

— Звичайно… Коли казати правду, ти пишеш краще рідною.

— Затуркали мене… Не можеш писать як слід, то й пишеш по-малороському…

Поклав у шафу книжку, ліг на диван. Згадав княжну Варвару і Яготин… Зітхнув і мовив:

— Цур йому! Ось сядь лишень та розкажи ще дещо мені про той народ та про Кавказ.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: