— Навіщо воно тобі?
— Почав писать поему, а знань чортма… Коли задумав “Гуса”, то скрізь хватав, де тільки міг. Бодянський дав прочитать Шафарика, в Родзянка стрівся з Єдлічкою, що став мені в пригоді, а в Києві добув книжок по Чехії…
— Ну й що твій “Гус”?
— Написаний. Оце скінчив недавно. В Мар'янському, у Лук'яновича.
— Не зміг би щось прочитати з нього? — сів на диван Чужбинський. Він теж писав і розумівсь на віршах.
— Це зробим потім. Нині ж я прочитаю тобі новішу річ, містерію…
— І де воно береться в тебе?
— Душа болить… Не можу я спокійно дивитися на те, що твориться довкруг на нашій милій, святій землі!..
— Згориш завчасно.
— Краще згоріти враз, ніж тліти усе життя.
— Ти згущуєш, драматизуєш…
— Ні. Є межа, яку не можна переступити, не втративши свого лиця, душі своєї, власне, всього себе… На сотні тисячі квадратних верст — фільварок, хутір, миза, з якої йдуть панам раби, харчі та гроші!.. Галерою земля вся наша стала, а ми на ній — гребці прикуті…
Чужбинський слухав мовчки, не сміючи на нього звести погляду. Збагнувши, що перед ним розумний, та все ж панок, Тарас притих, отямився. Вже скільки так бувало, що він розпалювався і виливав зболілу душу марно. Глас вопіющий!.. Господи! Одні ще сонні, темні, а другі вже зреклися за ласий шмат незрячих своїх братів, штовхаючись, шукають місця ліпшого на шиї в них, де й так завізно!..
— Може, піти сказати, щоб нам дали щось випити і попоїсти? — спитав господар тихо.
— Незле, незле, — зрадів Тарас нагоді перемінити тему. Та й зголоднів.
Коли накрили стіл й поплив світлицею чарівний запах борщику, не став чекати, поки його попросять тричі, а вже за першим разом уволив щиру просьбу: кивнувши, мовчки випив. Чужбинський рушив слідом.
— Закушуй салом… — мовив, хапаючи повітря ротом.
— Колись, було, в Гребінки ми ласували таким сальцем, — сказав Тарас, згадавши і Петербург, і друзів по Академії, і земляків, які збиралися то тут, то там і мислили про свій народ, про землю рідну, звідки вони пішли й куди не всі повернуться, бо там нема до чого докласти рук…
— Не смачно?
— Що ти!
— Хмуришся…
— Та-а, всяке лізе в голову…
— Про що ж твоя містерія? — спитав нарешті Олександр. Кортить йому послухати.
— Про те, як у Суботові розкопували Богданів льох.
— Скарбів шукали?
— Марно. Знайшли лише мерця в кайданах.
— Козак чи шляхтич?
— А хто його тепер збагне… Дочубилися!..
Борщ їли мовчки. Одне, що вже було надвечір, а друге — кожен думав про щось своє і не бажав ділитися думками тими з ближнім.
— Родзянко тобі читав свої “стихи”? — спитав Чужбинський з посмішкою.
— А що ж мене турнуло звідти, як не вони! Так дременув, що й зошита свого забув, якого давав читати Єдлічці.
— Всі сороміцькі, певно?
— А то ж які… Щоправда, гірш од віршів його промови про запорожців та гайдамаччину. З Одеси хтось привіз йому Скальковського…
— “Историю Новой Сечи”?
— Та ні, “Наезды гайдамаков”. Мерзенна книжка! А пан Родзянко аж захлинався, хвалячи її за те, що гайдамаки у ній — розбійники, бандюги, злодії… Для нього справжнє лицарство — лише гетьмани, пани полковники та іже з ними!..
— Налити ще?
— Не треба. І так пече… Піду провітрюсь трохи, — підвівся важко. Останні дні зробився якимсь сирим немовби…
— Там вітер, дощ.
— Пусте. Од вітру ми ще не хилимося… Розбійники!.. За волю, за свій народ розбійник піде на смерть?!
— Чого ти так мордуєшся? Собака, кажуть, бреше, а вітер носить…
— Е-е ні, його читають, цього Скальковського, і наша слава в очах людей читаючих стає ганьбою! Виходить, ми не мали держави, війська, принципів та ідеалів; були одні розбійники. Кумекаєш, куди він б'є? У саму душу!..
Надворі справді вітер зривав останнє листя, котив бур'ян. Бр-р!.. Добре, що одягнувсь виходячи… Важкими стали ноги… Чи не захворів, бува, Тарасе?.. Бездомному хворіти зле… Щоб віддали Федосю, напевно, він вже мав би своє пристанище… А як то їй, сердешній!..
Криниця, з якої він два роки тому вночі брав воду, була довкіл засипана кленовим листям. Тихо рипів, погойдуючись на дужім вітрі, журавель.. А хмари — ніби гори…
Чурек і сакля — все твоє;
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме зa своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!..
О господи! Чи буде йому колись хвилина миру й спокою на цій землі? Де б він не був, що б не робив, печуть, снуються думи, складаються в слова, рядки!..
Вечір надходив темно-сірий, який буває тільки о цій порі. Ще сонце десь світило, та чорні хмари щільно прикрили землю… Холодно!..
Його злегка морозило. Пострелювало над лівим оком у голові… Щоб не піддатись хворості (якщо, звичайно, це вже вона), прогнав думки й прискорив крок. Важкі, холодні ноги вгрузали в листі… Хати, лелечі гнізда, — немов шапки черкесів, — були розмиті, ніби на акварелі… В тепло, до хати!.. Добре, що є на світі друзі, товариші… Він прочитає “Івана Гуса” й “Великий льох”… О! Може, й назвати так містерію?.. Якщо вже є, назветься якось… Завтра або позавтра виїде до Лемешівки, а звідти вже — в Переяслав, до Козачковського… Недобре щось з ним діється останні дні… Бурлаці осінь — мачуха…
Та нема в світі гірш нікому,
Як бурлаці молодому,
Гей-гей, як бурлаці молодому!..
Голос немов чужий, якийсь далекий ніби… Він прочитає зараз, що обіцяв, ще розпитає трохи про ті далекі, залиті кров'ю гори, переночує і вранці рушить далі… Що за напасть? Забув початок “Льоху”, сиріч містерії…
Як сніг, три пташечки летіли
Через Суботове і сіли
На похиленному хресті…
Попереду, неподалік, з'явився освітлений квадрат вікна, і він зітхнув полегшено…
…Краще б він був найняв якусь підводу, щоб перебратися із Переяслава в село В'юнище! На Козачковського, що віз його, найшла якась стихія погомоніти, й Тарас, згадавши свою недавню поїздку в Київ, так знервувався, що знов відчув, як біль розходиться йому по тілі мороком. Місяць Андрій виходжував його в своєму домі, дозволив, як покращало, поїхати на кілька днів до Києва і скласти звіт комісії й тепер привіз — здорового — у затишний і дружній дім Самойлова, оскільки власний його будинок перероблявся. Тарас тут мав свій кабінет, із грубкою, що так ласкаво гріла, господаря, що був тактовний, тихий і ненабридливий, і господиню — лагідну, мов рідна мати. Та, попри всі ці блага, душа його не мала й години спокою. Нарешті це помітив Степан Никифорович і, стурбувавшись, зайшов надвечір уже на восьмий… ні, на дев'ятий день до гостя в його кімнату.
Тарас сидів і грівся, оскільки кожен вечір його морозило.
— Нездужаєте? — спитав Степан Никифорович.
— Сам не збагну… Щось діється таке зі мною…
— Живіт болить чи груди?
— Якийсь увесь зболілий ніби, збуджений… Погано сплю… Душа болить, напевно…
— Вам тут у нас погано, може, то ви скажіть…
— Чудово! Спасибі вам… Можливо, прийшла пора…
— Ну що ви! Я ледь не вдвічі старший, та й то про це не думаю. Хоча, як був молодший…
— А правда, що двадцять років тому ви теж були між декабристів? — спитав Тарас, коли господар сів у глибоке крісло біля вікна.
— Свобода вабить многих… — ухильно мовив Степан Никифорович. — Дворяни теж, козаче, не всі собачники…
— Розмови люблять вельми, а як до діла… — різко сказав Тарас.
— До діла той шпетніший, кому пече.
— А совість де? Де гідність? Не гонор — справжня гідність, яка веде на бій, на смерть?..
— Настане час урочий, і всі до зброї візьмуться.
— Ніщо саме не настає.
— Бог править світом, знає, що і коли…
— Никифоровичу, бог нас забув! Завів в ярмо, подержав, доки занози вставили, і соб-цабе!..
— Ви нетерплячий вельми і запальний. Чекати теж потрібно вміти…