— Ти слухаєш мене чи ні? — спитав Куліш.
— Я думаю… Про долю нашу… Паньку, ти познайом мене з людьми хорошими. Мені казав Олекса, що є такі.
— Зустрінешся, побачиш сам.
— Ну й добре! Тепер бувай. Пройдуся трохи містом та подивлюсь… Я стільки марив у Петербурзі цим днем, цим щастям!
Надів картуз, узяв портфель і вийшов на помережану вже довгими густими тінями парку червневу вулицю.
Вони зійшлися, як неофіти, за дві доби до виїзду Тараса з Києва. Правда, не в катакомбах, а на зеленім лузі під Межигір'ям.
Тарас приплив вітрильником, який добув Сенчило і сам же вів, не сидячи, а стоячи біля стерна. Його лице, постава, рухи — все, все змінилося, відколи сіли в човен і підняли вітрило. Так наче щось, а може, хтось прокинувся в його душі, розправив груди, плечі. Свистів у снасті вітер, вились довкола чайки, похлюпувала густа вода, і ясне сонце зблискувало на синіх хвилях…
Мовчали, ніби слово могло порушити цю благодать, гармонію їх і Дніпра… Невже й вони, славетні їхні діди та прадіди, пливли отак, вчаровані красою вод, і неба, і берегів?.. Що в їхніх душах діялося, які думки снували у їхніх буйних головах під час морських походів?.. Достеменно вони з Олексою уже того не знали, не розуміли. Хіба що так, душею, чимось отим у серці, в кожній найменшій фібрі тіла, що робить нас спорідненими з людьми давно померлими і ненародженими… Он він стоїть, Сенчило, і в ньому грає, бурхає відвага тих забутих старих часів! Спитай, куди він править, і, мабуть, скаже, що на Скутару або Стамбул, де знемагають його брати та сестри в тяжкій неволі… Він сам торік, як плив Балтійським морем у Швецію (і не доплив через хворобу), відчув себе на Чорнім морі, у байдаку, межи січовим славним товариством, що линуло на поклик-плач:
О милий боже України,
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там —
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізі руки принести
I перед всіми у кайданах
Стать козакові…
Вітер дзвенить вітрилом, жене круті зелені хвилі лозами і пінить воду за байдаком!..
— О господи! — Олекса сів на зчорнілу лаву й всміхнувся тихо, ніяково. — Я не терплю вітрил опущених і голих щогл… — озвався враз, немов вони вели розмову, а не мовчали.
— А я — човнів прикутих, на ланцюгу, — сказав Тарас. — Довкіл води!.. Пручаються, ланцюг весь час посмикують, а попливти не можуть…
— Он Вишгород! — вказав Сенчило на правий берег, що був од них по ліву руку.
Хатки, руїни, церква… А був же город, згадуваний не раз в літописах, ще починаючи від Ольги й Ігоря!.. Та й Межигір'я, кажуть, уже не те, спалив його Потьомкін, щоб догодити своїй любасці… І пам'ять нищать! Мабуть, вона страшна для самодержців… Бо воскрешає, будить заснулий дух, б'є в дзвони, кличе у храм свого народу, де вберігається серед святинь безсмертна його душа!..
Ще здалеку з Дніпра побачили хрести та бані Межигірського монастиря.
Тарас устав, відчувши, як хвилювання йому стискає груди. Цей монастир був особливий. Сюди приходили на схилі літ ті запорожці, які вціліли в кривавих битвах, звідси на Січ привозили попів, дияконів, які могли орудувати шаблею так само вправно, як і хрестом. Козацький дух тут жив найдовше в душах під довгим чорним одягом…
Куліш зустрів їх біля притики. Притримав човен, поки вони вгамовували вітрило.
— А інші ж де? — спитав Олекса.
— Будуть. Спочатку ми оглянемо старе гніздо орлине, щось замалюємо, а потім час настане для каші й чарки. Хлопці вже постараються, щоб пригостити батька, — так звуть вони тебе, Тарасе, — за добрим давнім звичаєм! Ну, як пливлося?
— Гарно!.. — гукнув Олекса. — Вітер у спину дув, старався, неначе знав, для кого.
— Ви, братики, хваліть, та міру знайте, — сказав Тарас похмуро.
— Теж правда, — підтримав його Куліш. — Гіркого також треба. Щоб не завадило, бува, солодке.
— Хіба йому ще мало всипали по тих журналах! — мовив Олекса. — Справжнє не перехвалиш.
— Хто зна, хто зна… — озвався Куліш непевно. — Воно якби підсипати… Та тільки не з того боку…
— Паньку! — спахнув Олекса.— Хочеш, щоб ми ще раз втлумачили, що це тобі не по губах салата?
Куліш притих, насумрився.
Тарас не став втручатися. Нехай собі! Він гість. Сьогодні тут, а завтра… Поет зробив свою роботу, як написав. Все інше — то вже не його турбота. Одне збагнув за дні, прожиті на Україні: його думки знаходять щирий відгук, тривожать, будять, збурюють. А це — найбільше щастя! Страшне, коли волаєш до порожнечі! Що може бути гіршого від голосу, що вопіє в пустелі!..
Ступав двором монастиря, і кожен крок відлунював йому в душі. Послухати б — хоч краєм вуха — козацькі думи, спогади, які роїлися в смиренних сивих головах… Щоб хтось тоді додумався та позаписував хоч основне, почуте од цих ченців, ото була б історія!..
— Тут був колись послушником сам Залізняк, — долинули слова Панька.
— Максим?
— Еге ж. Так люди кажуть… Ти знаєш, я добився дозволу від губернатора на огляд усіх архівів Київщини.
— Чудово! Ти ж розпитуй старих людей про Коліївщину. Бо все загине, вивітриться з людської пам'яті…
— Це тут похований Семен Палій? — озвався Олекса пошепки.
— Так, — кинув нехотя Куліш. Ще гнівався за ті слова, що мовлені були Сенчилом біля притики.
— А чули, як Семен Палій прощався з братчиками-січовиками, коли надумав піти в ченці? — спитав Тарас. — Не чули? Мені повідав один старий, якого я пригостив чарчиною в трактирі… Прибув Палій з ватагою січовиків у достославний Київ і на торговиці, що на Подолі, скупили всю горілку, мед та вина й гульнули так, що весь Поділ три дні був п'яний. Потім ватага та у супроводі хмільних киян посунула до Межигір'я, а попереду знай витанцьовував старий козак, прощаючись із вольним білим світом…
— Йому було що спокутувати в монастирі, — сказав Куліш похмуро. І спохватився: — Хлопці, як хочемо щось змалювати, то час до діла братися! Вже сонце ген на заході.
Порадившись, всі троє вийшли за ворота, щоб видно було церкви, стіну, будинки за огорожею, і заходилися біля паперу.
Десь за годину Куліш закрив альбом, дістав хустинку, витер на лобі піт і підійшов до дерева, біля якого сидів Тарас.
— Ну як? — спитав. — Виходить?
— Це ж не картина, а лиш етюд, — озвався. — Що, вже пора?
— Не чуєш, як пахне з лугу кашею?
— Їй-богу, пахне! — Вкинув альбом у пащу свого портфеля, услід жбурнув олівчика. — Сенчило теж намалювався? Чи трудиться в поті чола?
— Спить, аки праведник. Лише півцеркви й намалював.
— Олексо! — гукнув Тарас. — А бог же бачить, сидячи на небесі!
— Я спав во славу господа… Немов димком десь потягло?… — всотав повітря носом.
— То пригоряє каша, — сказав Тарас.
— Чого ж ми тут стоїмо?! Ходімо швидше, може, ще порятуємо!
Під вербами посеред лугу, вже аж червоного від повені липкої смілки й призахідного низького сонця, ледь-ледь диміло вогнище, а біля нього поралися п'ять юнаків. Коли вони помітили тих, що підходили, всі повставали й зняли брилі та картузи.
— Оце і є мала громада ваша? — спитав Тарас у Куліша й Сенчила.
— Найліпші, цвіт, — сказав Куліш.
— Твої палкі прихильники, — додав Олекса.
— Тарасе, ти ж шануйся, — шепнув Куліш, — Для них ти світоч істини, вважай, пророк…
— А чарку можна випити? — розвеселився чомусь Тарас. На нього іноді таке находить. Коли врочисто надто, йому сміятись хочеться і жартувати. Видно, душа його противиться умовностям, яких все більше входить у міжлюдські взаємини.
— Одну хіба, для апетиту.
— Скажуть: це не козак!
— Козак, по-твоєму, повинен пити цебром?
— Не знаю… Треба буде про це спитати у Кухаренка.
— Це ж хто такий?
— Кебетний, славний чолов'яга iз чорноморців.
Куліш нічого на те не мовив: підходили до кашоварів. Прокашлявшись, почав було: