Дістав з шухляди свічку і запалив. Поволі, нехотя, аж ніби щось бурмочучи, тьма відповзла від столу, і з неї виплив Яків де Бальмен — живий, веселий, далі — Куліш, Сенчило, Забіла Віктор та Кухаренко, Бодянський, Щепкін, Максимович…
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати…
Писав, і сльози застували йому папір. Крізь них він бачив обшири степів, лісів, людей, що йшли, співаючи веселе щось… Над ними простерло сонце промені, як добрі, ніжні руки… Ген стороною сіявся ласкавий, теплий дощик, і, мов зелене море, гойдався лан пшениці, цвіли садки…
/ оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Сидів незрушно, доки видіння те розтало й лишилися кімната, стіл, тремтливий вогник свічки та аркуші з його посланням до земляків. Зітхнув, неквапно вмочив перо і написав під ним набряклою за ніч рукою: “14 грудня 1845, В'юнища”. Поклав перо й заплющив очі… Холодно!.. Отой вечірній недобрий дріж вернувся знову в тіло. Неначе ждав кінця роботи. Грубка вже, мабуть, вичахла…
Дмухнув на свічку, звівся і підійшов, хитаючись, мов на похмілля, до вікна. Надворі випав свіжий, пухнастий сніг!.. Земля стояла біла, святкова вся, врочиста… Його земля!.. Як холодно… Аж зуб на зуб не попадає… А в хаті — морок… Свічка димить іще… Й ніде нікого!.. Грубка, і та холодна…
Вдягнув кожух, залишений йому Андрієм, і сів у крісло… Може…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!..
…Самому іноді ставало страшно… Вірші його замучували. Вже третій місяць. Злива!.. Де б він не був, що б не робив, терзають душу, пестять і рвуться, рвуться на білий світ. Захворів, схуд, знесилився, а їм байдуже — в'ються круг голови, вихлюпуються на біле поле аркушів і кидають його, спустошеного, напівживого, в болючий сон… Все почалось з двох віршів — таких собі, повчальних, ніби притчі, — та як пішло, завирувало, наче гірська ріка. Найпершим з'явився “Гус”, чи “Єретик”, а там “Невольник”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим…”, “Холодний Яр”, десяток псалмів Давидових, “Три літа”!.. Щодня, щоночі — вірші!..
Степан Никифорович послав гінця у Переяслав до Козачковського, й той прилетів негайно. На санях, весь засніжений і… переляканий. Жбурнув кожух на лавку, приклав до лоба руку, яка здалась Тарасові холодною, неначе лід, і мовив тут же з докором:
— У тебе жар!
Зняв ковдру й рвучко притис холодне вухо до грудей…
— Никифоровичу! — гукнув невдовзі. — Коней не розпрягайте! Я заберу негайно його з собою. Швидше несіть кожухи, ковдри — усе, що є!
— Спитав би хоч, чи згоден з тобою їхати… — всміхнувся йому Тарас.
— Жартуєш? А тут уже дійшло до того, що хоч бери й складай, небоже, свій заповіт…
— Я ж не Тарновський чи Галаган… У мене є на цьому світі лише одна, своя, душа…
— Вона дорожча тисячі! А ти її не бережеш…
— Збери мої папери. Он, на столі.
— О господи! Це все написане тобою тут?
Лише кивнув. Знесилився, мов нарубав дві хури дров.
— Ну як там твій домашній шарварок, вже закінчився? — спитав, як сани рушили й не видно стало за поворотом вулиці сім'ї Самойлових, що вийшла вся його провести.
— Твоя кімната зроблена — не потерпай, — сказав Андрій.
— Як жінка, діти?
— Голубе, сидів би ти в своїх кожухах тихо! Мороз, а в тебе он жар який…
— Що чути в світі?
— Кажуть, поет Шевченко утнув півкопи віршів. Тепер чекай нової книжки!
— Всує… — зітхнув Тарас. — Не буде її, Андрію…
— Мало ще написав?
— Ні… Все воно не для цензури, писане, сказати можна, кров'ю…
Рипіли сани, форкали й бряжчали збруєю прудкі, веселі коні, зі звивин шляху бачив хрести церков, довкіл яких кружляли чорним вихором рої ворон…
— Чого вони так кружеляють? — спитав Андрія.
— Була колись пожива. Вони живуть по триста років нібито.
— Поживи їм тут вистачало… Скільки лягло кістьми й пролито крові скільки!.. Слов'янської, Андрію, крові. Й за що?
— Живемо ж…
— Скніємо! В неволі навіть звір не живе, Андрію, вмирає з туги… Двадцять чотири роки, брате, я був рабом, я знаю, як-то тяжко на світ дивитись з клітки!..
— Тепер ти вільний.
— Тілом. Душа ж моя кружля над рідним краєм, немов прикута, й плаче над поневоленими…
Притихли.
Сани вихопилися на вкочену дорогу-греблю, і коні, ваблені вівсом та теплим стійлом, побігли швидше.
Знову найшло липке безсилля. У грудях, там, де серце, із порожнечі ніби, з'явився-виплив занудний біль, і світ розмився…
— Скоро вже, потерпи… — долинуло з того хаосу. Глухо зашелестіли крила… А-а, це старі ворони з містерії “Великий льох”!.. Розкаркалися, розкружелялися… Киш, Киш!.. Ви ж бачите, що я живий!.. Ворони стали лірниками… А ті — пташками-душами… І справник бренькнув струнами старої кобзи й пішов навприсядки довкола льоху:
Ой гоп того дива!
Наварили ляхи пива…
А світ схитнувсь, обрушився…
Прийшов до тями в хаті, у ліжку вже, на подушках.
— Ху-у, як ти мене злякав!.. — зітхнув Андрій, всміхнувшись. — Привіз — а він щось марить, кличу — не одзивається…
Хотів також всміхнутися, проте не зміг. В якомусь мреві бачив обличчя, руки друга і кварту з чимось теплим і гіркуватим, яке йому давали випити… Ковтнув два рази й стомлено заплющив очі.
— Ну, не дурій, Тарасе, — вмовляв його суворий голос. — Пий цей узвар з цілющих трав — поможе… Коли тобі себе не жаль, то пожалій мене й мою родину. Як, не дай бог, не видужаєш — мені тоді хоч з мосту в воду! Лікар, який не зміг порятувать Шевченка, то вже, вважай, пропащий чоловік…
— Гадав, що ти про мене дбаєш… — тихо сказав Тарас. — А ти… — таки всміхнувся.
— Ну й молодець! — зрадів Андрій. — Ковтни іще… Спасибі!.. Тепер спочинь, а я сходжу і принесу тобі чогось смачненького.
Він швидко й легко вийшов.
Тарас оглянув хату. Охайно вимазані високі білі стіни, завішені біленьким чимось вікна… О, стіл новий! Письмовий, мабуть, куплений для нього… Світе ясний! Щастить йому на друзів і на добро… А на столі розкладені (як у В'юнищі!) його папери… І каламар чекає його пера…
Ввійшов Андрій, приніс борщу й печені.
В прочинених дубових дверях — цікаві личка, шепіт.
— Тпрусь звідсіля! — не зло пужнув їх батько.
— Умру бездітним… — тихо сказав Тарас. — Не буде кому й згадати…
— Справді, таки загаявся у парубках. Боїшся пут Гіменея?
— Боюсь дурної жінки… Й чомусь мене бояться…
— Дівчата?
— Ні, — всміхнувся, — батьки дівчат… Віддав би за мене доньку, якби була на виданні? — спитав похмуро.
— Хто зна…
Розмова згасла. Дружба, виходить, дружбою… Чого вони сахаються, мов прокаженого, коли заходить мова про їхніх дочок?..
— Отак, зручніше сядемо і їстимемо… — залебедів, як до дитини, лікар.
— Я встану.
— Ні. Тобі лежати треба, — спинив рукою. — Скоро ти пропотієш, а там, дивись, і стане легше… Який у біса був би я тобі друг, щоб не поставив тебе на ноги!
— А доньки, бач… Чому, чому? — не витримав.
— Не час про це… — уник зустрітись поглядом.
—- Ні, ти скажи! Я хочу знати правду.
— Ну, що ж… — присів на ліжко, аж у ногах. — Дружина — це своє гніздо, а в ньому діти з ротиками, в які щодня потрібно щось укинути. Ти ж — горда, вільна птаха; сьогодні тут, а завтра там… Не варто тобі одружуватися, не вийде з цього дива нічого путнього. І це не все, — не дав сказати слова наперекір. — Гадаєш, я не знаю, чого ти ходиш нишком між люд простий, в шинки, цехи, на ярмарки?.. А кожен батько хоче своїй дитині щастя…
— То що ж мені валятися, немов гнила колода? — спитав Тарас, обурившись. — І лупати на те очима, як гине все в неволі?