— Їж борщ, видужуй швидше, а там уже що бог дасть, — притишив його Андрій. — Орлові — орлиний лет!..
Коли Андрій, забравши посуд, вийшов, заплющив очі. Втома лягла на нього хмарою, обволокла… Одна лиш думка борсалася, не піддавалась. Думка його невтомна. Навіть коли він спить, вона працює. Часто посеред ночі будить його й примушує щось записати… Воістину, я сплю, а серце моє не спить, як сказано в “Пісні пісень”!..
Сміялися десь дітлахи, рипіли сани, гупали копита коней… Раз по раз чувся гортанний крик вороння…
— Не спиш? — ввійшов Андрій.
— Ні…
— Я піду до хворого, а ти поспи.
— Насплюся ще… Ти як гадаєш; пишуть на тому світі вірші?
— Жартуєш — отже, будеш уже одужувати.
— Зустрінеш якось батюшку, то запитай. Якщо не пишуть, то я не буду квапитись у райські кущі.
— Тобі туди ще ранувато, — буркнув. — Теж дід мені знайшовся…
І знову він лишився сам. Точніше — на самоті з думками. Скільки себе пригадує, не просто жив, а кожну подію, явище, почуте свіже слово перемелював на колах[9] думки, дошукуючись до потаємного. Від цього ще ніколи не міг втекти, хоч прагнув уже не раз. Ця осінь була найважча, проте й найрадісніша, бо він не просто думав або боровся з думами, а виливав ті трудні думи рядками віршів. Вони самі пливли, лилися, змучуючи його до краю. Влітку, як був здоровий, дужий, шалена муза рідко його провідувала; була ласкава, тиха… Чому ж вона так збурилася, захвилювалась, кинулася йому в обійми? Не навесні, як все пробуджується і зацвітає, прагнучи життя й свого продовження, а сльотяної осені, коли багно, дощі, опале пожовкле листя!.. Може, вона відчула недобре щось, дізналася в богів про те, чого не відає ніхто із смертних?.. Може… Ні, це пусте! Він, справді, ще не старий… Чому ж тоді так напосілась муза? На хворого, на ледь живого!..
Йому зробилось холодно. Укрився краще ковдрою, прислухався до метушні в будинку. Напевно, діти вбігли знадвору в хату… А раптом ці поеми і ці жагучі вірші — його остання пісня, крик лебединий його душі, що вже відчула холодний подих смерті!.. Бридня! Здоровий і молодий!.. А другий місяць хворий… В дорозі он, знепритомнівши, злякав Андрія… Хто ж це згадав сьогодні про заповіт? Таки ж Андрій, як забирав додому… Тоді він теж злякався, бо поспішав, як на пожежу… Господи, різдво ж сьогодні! Вранці його вітав Самойлов, і линув з церкви дзвін-передзвін… А Козачковський про все забув, окрім його хвороби… І згадував, здається, смерть… Ні, лиш сказав, що, не дай бог, не видужаєш… Боїшся смерті?.. Вигадки! Я ж молодий… Вмирають ще й молодші… Мені не можна, бо ще не виконав свого призначення на цій землі… Подбав би ти про власну душу! В пеклі… Якщо умру, я мушу побачить бога!.. Нащо?.. Зніму йому з очей полуду панську, щоб подивився, до чого він довів людей і землю! Всемилостивий і любомудрий!..
Вдарили врочисто дзвони, кличучи святковий люд на вечорову службу. Дзвонили в усіх церквах, і той перегук, на диво, лиш підсилював небеський поклик, створював високодумний настрій в його душі. Він ніби бачив вулиці, якими йде в собори люд переяславський, самі церкви, дзвіниці, з яких налякано знялись ворони й хмарою закружеляли в небі…
Нараз йому відкрився той самий вид вже здалеку, із-за Дніпра… Як влітку — з травою, з листям, з пахощами, з блакиттю річки… Дзвони так само враз притихли, мов долинали із далини… Два соколи робили плавні кола над Альтою і Трубежем… Зі степу бурхав теплий, пропахлий цвітом і полином козацький вільний вітер… А небо, небо!..
Сльози йому заслали очі. Намацавши рукою ковдру, стягнув її і сів у ліжку. Потім став на підлогу. Чуючи ногами фарбу холодних дощок, дійшов до столу й, взявши папір та перший-ліпший олівець, які лежали напоготові, вернувся в тепле своє пристанище… Видіння ще стояло перед очима, і чулись дзвони, й соколи ширяли в небі…
Змахнув сльозу, затис в ослаблих пальцях олівець і доторкнувся ним до паперу…
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий…
Відчув, що стало тихо. Передзвін змовк… На небі вмощувалися зручніше, щоб слухати церковні співи своїх рабів… І тут неволя, гноблення!.. Раби господні… Боже, то ти створив собі раба?.. А ми, сердешні, молимося тобі, благаєм правди і милосердя! А ворон, кажуть, воронові…
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися, а до того
Я не знаю бога.
Сльози вже не туманили йому очей. Він бачив ширше, далі, за виднокруг. Так ніби насправді вмер, і, линучи на небеса, душа його дивилася на рідний край, який вона любила і за який готова була на все. Із високості неба з журбою зорив на люд убогий, закутий люд, який живе для того, щоб годувати своїх катів… Не визволив! Не розбудив!.. Хоч щиро прагнув дати усім їм волю… Власне, для того й жив!..
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
Заплющив очі. Серце ще пломеніло, гупало у дзвін грудей, а думка вже спадала, немов осінній побляклий лист. На диво, не почувався втомленим, ба навіть хворим. Може, для того він і занедужав, щоб написати цей заповіт!..
— Ну, як ти тут? — зі свічкою в руці поквапно ввійшов Андрій.
Всміхнувшись, подав йому написаний допіру вірш.
Із вулиці долинув спів колядників…
Прислухався. Якісь слова незвичні… Й мотив сумний; неначе це не різдво, а день скорботи… Й хто тут, у Переяславі, затяг такої дивної?..
То не ветер ветку клонит,
Не дубравушка шумит…
Перевернувся на лівий бік і — вгледів грати, камеру. Співали десь у коридорі. Ледь чутно, майже пошепки. Печалились солдатські душі, згадували своє гніздо, з якого їх забрали на двадцять п'ять гірких, нещадних років чи й на закланіє… Останні дні не може він спокійно дивитися на цих нещасних, на їхнє нежитіє. Передчуття чи просто жаль?.. І камера йому обридла. Не те, щоб він її любив раніше, — сприймав спокійніше, як вимушене й невідворотне зло. Скоріше б уже кінчалось слідство. А там — що бог дасть!.. Бог в іпостасі Миколи Першого, Орлова, Дубельта… Вони тепер для нього важать більше, ніж бог-отець, бог-син, бог-дух святий… А це — чертоги їхні, чистилище, коли за Данте… Грати — мов павутина… Який же їх снував павук?.. Ще й тінь оця…
І він заплющив очі, аби таки заснути. Чи повернутися на береги свого Дніпра, на милу свою Вкраїноньку, яку йому чи й доведеться колись іще побачити…
…Коли людина пише свій заповіт, сумління її загострюється і віднаходить у суєті прожитих днів щонайприкріший для неї гріх. Це може бути й щось незначне, проте важливе для спокою її душі. Хворіючи, Тарас згадав із жахом, що він і досі не побував у Ніжині, де вчителює його Іван Максимович, його Соха-Сошенко! Це відкриття так вразило, що він, уже одужавши, сам не посмів з'явитися тому на очі, а з'їздив спершу в Ісківці і запросив Чужбинського, з яким ще в жовтні змовився поїздити по Україні…
І ось вони, гульнувши в Лубнах на ярмарку, помчали в славний Ніжин.
В Прилуках їм перепрягли коней. І хоч була глибока, ще й темна ніч, Тарас рішуче стрибнув на сніг.
— Вилазь, Сашко, походимо, — смикнув за руку приятеля.
Той неохоче вибрався з-під накриття, кахикнув і, зачепившись за щось полою, незграбно зліз.
— Отерпли ноги, — буркнув.
— Ну ж, ну ж! — потяг його слизьким двором.
— Ой леле! Впаду і лусну… Годі! — розвеселився-таки Чужбинський. — Глянь-но, невже світає?
— Випив ти забагато вчора, воно й того…
— Так ні ж, таки розвиднюється!
Тарас облишив приятеля і став також вдивлятися. Десь за будинком станції росла тремтлива заграва.
— Там щось горить!
— А й справді…
Полишивши свою кибитку й пожитки в ній, вони побігли споро на той “світанок” і вже на другій вулиці побачили вогонь і дим, які валили з даху непоказної хати.