— Ні, не вгадав, — нахмурився. — Моя турбота, як би дать людям волю, випрягти їх із кріпаччини…
— Тихіше! Бачиш, ходять…
— Я тихо й так, не бійся.
— Казав же я, що вірші тобі нашкодять тільки, що ти зіб'єшся з праведного шляху!
— А де він, шлях той праведний? — спитав уже сердито.
— Твій шлях — живопис. Маючи такий талант малярський, займатись чимось іншим!..
— У мене є ще два таланти, — глухо сказав Тарас.
— Аж два? Які?
— Один із них — поезія. А другий… Я не знаю, як зветься він. Можливо, совість…
— В чому ж він виявляється? Ти, може, став, Тарасе, писати духовну музику? — спитав Іван насмішкувато.
— Не можу я спокійно дивитися на те, як гине в неволі все, що вистраждав народ впродовж тяжких століть, що, власне, є його єством, душею…
— Тарасе, ти — художник, покликання твоє — святе мистецтво!
— Мистецтво — це не іграшка, а боротьба за істину. Байдужість — смерть для будь-якого виду цього діяння, брате… В кого душа не рветься в бій за правду, той не митець. І не поет тим паче!..
— Змінився ти… — сказав Іван Максимович і посміхнувся сумно. — А я собі учительствую… Плоджу дітей…
— Ти міг би теж підпомогти… Студенти народ гарячий, чесний… Укинь зерно — і виростає колос…
— А як мене за це в хурдигу вкинуть, хто годуватиме моїх дітей? — спитав Іван Максимович.
Йшли далі мовчки. Вечір ставав усе густіший. Низькі, важучі хмари лягли на них, на місто. Зривався вітер.
— Зранку була весна, а це зима вернулася, — сказав Іван.
— Нема нічого вічного, як каже нам Соломон… Весна прийде, розквітне ще Україна…
— Дай боже. Ти не гнівайся… Я не борець… Прибили нас, поламали… Ти бачив, як ламає в грозу хліба? Он декабристи…
— Ми мусимо підвестись знову, стати на рівні ноги!
— Зламають ще раз…
— Встанемо і після того!
— А як зітруть з лиця землі?
— Народ не можна стерти. Царя, панів не стане, а люди будуть вічно!
І знову змовкли. Вітер бив у лице, примушував схиляти низько голови.
— Он твій трактир, — сказав Сошенко, вказуючи на дім, що був освітлений ясніше інших. — Мабуть, я вже вертатимусь…
— Ну що ж, вертайся.
— Діти… — розвів руками.
— Славні вони у вас.
— Пора й тобі пристати десь до берега. Не молодий. Це ж котрий тобі пішов?
— За тиждень буде вже тридцять два… А може, брате, й краще, що я собі бурлака. Сьогодні тут, узавтра там — як вітер!
— Прошу тебе, побережись. Такі розмови, знаєш… — подав холодну руку.
— Побережусь, — обняв Тарас товариша. — Спасибі тобі за все!
— Не гнівайся…
— Всього тобі найкращого!
Провів очима рідну сутулу постать друга і рушив сам у хуртовину, що вже гуляла вулицями…
…Чернігів, куди вони з Чужбинським помандрували з Ніжина, подарував одразу двох чудових, щирих друзів — Іллю й Андрія Лизогубів. Про них він чув іще два роки тому від Рєпніних, і сам їм був знайомий по розповідях із тих же вуст. Та по книжках. У Седневі, де він не був раніше, його зустріли просто, без церемоній, як добре знану й рідну усім людину. На другий день дали йому майстерню, — в якій трудився іноді Андрій Іванович, молодший із двох братів, — замовили аж два портрети та ще й поклали за них ціну навмисне удвоє вищу, ніж він просив…
Із кручі над ще закутим у кригу Сновом йому відкрився чарівний вид на річку, луки й темний сосновий бір, що підпирав високе, вже весняне блакитне небо. Верби хилили голе рожеве віття, і в ньому, наче в косах, тремтіло, плуталося проміння…
— Тут гарно в нас, — прийшов Андрій Іванович. — А навесні, як все цвіте, як солов'ї!.. — підвищив голос. — Сядеш отут на лавочці й замреш, п'ючи ті чари… Треба, щоб ви діждались тут солов'їв!
— Спасибі, — сказав Тарас, схвильований його люб'язністю. — Я радий буду…
— Ми вам не докучатимем. Пишіть собі, малюйте…
— Не знаю, як і дякувати…
— Нема за що. Ви трудитесь для нас усіх, а може, правду кажучи, й один за всіх.
— Гадаєте, що всім усе байдуже?
— Не зовсім так, — нахмурився. — Багато з нас у серці, там, де не видно справникам та губернаторам, бунтує, чинить опір і сподівається на щось таке, чого і сам не уявляє точно…
— Ви теж?
— Звичайно, — просто сказав Андрій Іванович. — Мій брат Ілля служив при князеві, як той був, — царство йому небесне, — ще губернатором Малоросії…
— То й що? — так само щиро спитав Тарас.
— Тоді вони обоє, Рєпнін і брат, хотіли звільнить селян, одкрито про це висловлювалися, і в Петербурзі те сприйняли ледь не за бунт. Варвара вам не розказувала?
— Вона всю прю із князем обволікала в якийсь туман.
— Туману там і справді було достатньо, — зітхнув Андрій Іванович.
Вони пройшлися парком. Біля крислатої старої липи спинилися.
— Це ж скільки їй? — спитав Тарас.
— Літ двісті, а може, й триста…
— Козацька липа.
— Справді…
— А що про наші часи казатимуть онуки й правнуки?
— Хто знає…
— Щось погане. “Невольники, пропащі душі”, — скажуть!
— В неволю кожен може, як лихо, вскочити.
— Це так. А вирватися не кожен здатний! Рабство страшне стократ, коли зламає в душах порив до волі.
— Істинно.
— Мене до сліз обурює безсилля наше, лінощі душі і тіла, прагнення заплющить очі, влізти в якусь шпарину й тихо там затаїтися. Народ твій гине — байдуже, земля гірка від поту й сліз твоїх братів по племені — пусте, я тільки вірнопідданий, я ані-ні…
— Така вже доля наша…
— А може, ми такі, як наша доля? Слабких ніхто не любить, не поважає. А ми ще й тішимося своєю слабкістю та м'якотілістю, пускаємо її на люди, на посміховисько, як це робив пан Квітка-Основ'яненко і роблять пан Гребінка та пан Куліш!
— Негоже вам, Тарасе, так збиткуватися над товариством своїх колег…
— Хіба казати правду — то збиткуватися? Такий народ, а ми його принижуємо, навмисне робим блазнем, розцвічуючи йому матню. Народ — філософ, воїн, поборник волі, правди, а ми — під грушу, з роззявленим сонливо ротом, в який упасти має достиглий плід!..
— Колючий ви.
— Ображений! На хуторі ми насиділись, треба уже виходити на шлях вселюдський. Прадіди ходили ним, не хилячи в поклоні стрічним голови, і нам не личить плентатись по манівцях!
— Тарасе, ви говорите, немов пророк. У мене аж мороз пробіг по спині.
— То сон з душі тікає, — пожартував.
— Ну, ви і мертвих збудите, — сказав Андрій Іванович і взяв його під руку. — Ходімо. Час обідати… А може, ви, Тарасе, і є труба архангельська для України?.. — спитав уже біля порога.
— На жаль, лише глас вопіющий серед пустелі…
У залі вони застали сцену, яка одразу змусила забути мудру бесіду. Ілля Іванович натхненно грав на кобзі, а крихітна дворічна Ліза кружляла в танці. Вгледівши свого татуся, вона підбігла ласочкою і пригорнулася йому до ніг.
Тарас відчув, як порожньо довкола нього й сумно; аж ноги йому взялися холодом…
— Мій, мій, — дзвеніла вже на руках.
— А дядя он сиріткою…
— І дядя мій, — метнулася мала до нього.
Узяв, притис до серця. Щоб не побачив хто-небудь невольних сліз, що наверталися йому на очі, віддав дитину батькові, а сам пройшов аж до вікна.
— Прошу, прошу до столу! — ввійшла Надія Дмитрівна. — О, доня вже примостилася на звичнім місці?
Ліза вся стрепенулася, удаючи, що хоче втекти від мами, і, сміючись, сховала личко на татковому плечі.
Обід тривав години дві Було, напевно, біля десятка, а може, й більше перемін. Як подали наливки, в їдальні вже зостались тільки Тарас та двоє братів-господарів.
Випивши чарчину-другу, Ілля Іванович набив коротку люлечку і запалив.
— Химерна річ історія, — промовив з хмарки диму. — Щоб декабристи взяли, скажімо, гору, Росія тепер була б якоюсь зовсім іншою…