— І наш Кобзар співав би не ті пісні, — додав Андрій Іванович. — Кріпацтва вже не було б…
— Я згоден віддати все за волю, — сказав Тарас.
— І свій талант, і славу? — спитав Андрій Іванович.
— Хоч і життя!
Запала тиша.
— Звичайно, це вам робить честь, Тарасе, — озвався невдовзі старший Лизогуб. — Проте вогонь, який горить бурхливо, скоріше гасне…
— Скільки ж нам, батьку, тліти? Стямимося — аж тільки попіл!..
— Може, потрібно більше добрячих дров? — устряв Андрій Іванович. — Одне поліно, кажуть, це ще не вогнище…
— А де їх візьмеш! — жорстко сказав Тарас.— Усюди хмиз та головешки.
— Істинно, — зітхнув Ілля Іванович. — Перевелися козаки… Колись ми теж тяглись до братства, мислили… У Києві була масонська ложа, що звалась “З'єднані слов'яни”… Микола-цар на все наклав свою ведмежу лапу, все придушив.
— Я чув, що й нині в Києві є щось таке… — сказав Андрій Іванович.
Тарас аж дихать перестав:
— Масони?
— Ні. Чи братство, чи товариство… Хтось на Контрактах[10] мені шепнув…
— А як знайти їх?
— Діло це небезпечне, й тому таємне. Може, спитати слід у Костомарова. Є в Києві такий поет, історик…
— Той, що писав про мене в “Молодику”?
— Так.
— Він напевно відає. А що вони за люди, яку поставили собі мету? Слов'янство теж? Чи воля?
— Не знаю, — знітився Андрій Іванович. — Я не спитав, не поцікавився…
— Перевелися козаки… — уголос думав Ілля Іванович, окурюючи себе димком. — Бо кожен сам по собі, бо в кожного, як кажуть, хата скраю…
— А ти, Ілля, хіба живеш останні двадцять років біля майдану? — спитав Андрій Іванович.
— Я відставний полковник його величності, й мені не можна мислити, не передбачено, — розвів руками.
— Всі ми вже відставні… — зітхнув Андрій Іванович. — Зійшли з дороги… Кожен щось нишком думає, щось береже в душі святе, про щось тихенько марить…
Тарас їх мовчки слухав, а сам вже рвався в Київ, до таємничих отих людей, що прагнуть дії, діла чи хоч обурюються суспільним злом.
— Ільку Івановичу, завтра одразу ж після сніданку прошу в майстерню, будемо писать портрет, — сказав рішуче.
— Слухаюсь!
— З собою мати: голову, веселий настрій та пудів два терпіння, — додав Андрій Іванович.
— Терпіння нам не позичати… — пихнув димком старий вояка. — У світі, мабуть, нема людей, терплячіших від українців…
— Я — виняток, — сказав Тарас. — Добраніч!
— Коли щось треба буде, то ви гукніть Григорія, — устав Андрій Іванович. — Він спатиме у тому ж флігелі.
— Спасибі. Я обходжуся без слуг, своїми силами.
Знов попрощався й вийшов.
На землю вже спадав весняний вечір. Лункий, тривожний трохи й виповнений ще ледве вловним запахом кори, бруньок і талих вод. З села доносив вітер дівочий сміх… Над лісом сходив місяць, і лід на річці зблискував холодним сяйвом… Добрі, порядні люди ці Лизогуби, проте від них не вельми користі народній справі… Може, якби Ілля Іванович мав менше літ, то б досвід його полковницький і знадобився… Як жаль, що вбили Якова!.. Можливо, ті, що в Києві… А раптом це лише чутки, відгомін тих масонів?.. Поїхати б негайно, зараз же!.. Ні, треба ще подумати. І виконати, що обіцяв… Ти й справді горіти мусиш стриманіше, бо на вогонь приходять не тільки щирі друзі, а й вороги. Всі села, усі міста обплутані жандармським кодлом, нишпорками. А скільки тих, які завжди готові продати брата, вислужитися!..
Майстерня його зустріла мороком. Знайшов свічник зі свічами і запалив. Узяв з кутка аж кілька готових полотен, які йому подарував господар, і вибрав з них найліпше… Він зробить темне, з коричневим відтінком тло, і з нього, ніби з пітьми, в яку поверг імперію Микола Перший, висяюватиметься лице людини, світла її душа; людини, що вмила руки, як розпочався неправий суд над волею і рідним краєм… Коли людину чесну примушують ставати катом, вона приносить в жертву сама себе…
Гойднувся вогник свічки, поволі стих і знов гойднувся. Звідки в майстерні вітер? Двері ж він зачинив…
— Пробачте… Ви Тарас Шевченко?
Біля порога стояв міцний, високий чоловік. В кобеняку, в смушевій шапці та… при пістолі й шаблі!
— Здається, я… — всміхнувся.
— То я до вас. Добривечір!
— З ким маю честь? — не вірив своїм очам.
— Я з лісу.
— По дрова, мабуть, їздили?
— Ні, там живу.
— А-а, ви лісничий! Проходьте ось, сідайте.
Гість не примусив просити ще — пройшов і сів на лавці, відсунувши книжки, папір. Зняв шапку.
— У лісі я переховуюсь, бо припекло. Спалив одного дуку, ну й сіли мені на хвіст…
— То ви?..— не зміг сказать “розбійник”.
— Так, гайдамака, — мовив статечно гість. — Читав я ваші книги. Й оце прийшов порадитись…
Тарас аж сів од подиву.
— Вас не захоплять зненацька тут?
— Ні. Я не сам.
— Якої ж ви хотіли ради, хлопці?
— Набридло жить вовками. Все по лісах та по яругах бродимо… Дружин, дітей не бачимо… Та й, правду кажучи, панам від нас так само шкоди, як псам від бліх. Ну спалимо якогось там, ну всиплемо комусь київ, щоб ними не допікав селянам… А їх же, цих недолюдків, довкола сотні, тисячі! Їх бережуть жандарми, військо. Що ми супроти них!..
— Це правда, — не скоро сказав Тарас. — Вас жменька, їх — легіон… І все ж вас більше!
— Як то?
— Простих людей, трудящих на світі тьма, а панства трохи.
— Трохи, та в них є гроші, зброя і є солдати, набрані з тієї тьми! Й вони гуртом тримаються, свої добра оберігають купно.
— У цьому, мабуть, і заковика. Купно! Коли і ми всі разом за діло візьмемося, панів, жандармів з царствующими особами зідме як вітром!
— Разом… — протяг непевно. — Хто ж нас збере до гурту, дасть нам у руки свячену зброю, вкаже, коли й на кого вдарити?
— Ми з вами.
— Я?
— І ви, і всі, кому несила бачити в неволі ближніх…
— Все це лиш балачки, — нахмурив чорні, широкі брови лісовик. — А що робити треба?
— Збирати силу й ждати.
— Чого?
— Повстання.
— Хто ж нам про нього скаже, батьку?
Тарасові аж серце стислося від того слова. “Батьку…”
— Як потече мерзенна панська кров, — сказав, підвівшись для урочистості, — тоді виймайте і ви ножі!
— Що ж, будемо збирати силу. Хлопців пошлю по селах нишком… Мені пора. Прощайте!
Тарас не зміг утриматись. Схвильовано обняв нічного гостя й поцілував.
За мить у хаті вже не було нікого. Гойдався вогник свічки та пахло талим снігом і тютюном…
Надворі, десь у парку, заухкав сич. Погавкали ліниво пси. І знову стало тихо.
Не вірилося, що це не сон, що гайдамака — справжній! — був тут, просив поради в нього… Яка ж могутня сила таїться в слові, мовленому крізь біль душі!.. Як жаль, що він не здумав дати йому свого послання до мертвих і до живих!..
Прислухався. Навкруг стояла тиша. Високий вогник свічки горів, ледь-ледь потріскуючи…
…Вже місяць жив навпроти через Хрещатик і не наважувався зайти до нього і познайомитися. Чекав нагоди. Добре знав по собі, що діло це делікатне й настирливість та нетерплячка тут можуть лиш нашкодити. Поклав собі, що з'явиться до Костомарова не сам, а з кимось і не спитає про те, що чув від Лизогуба, а ждатиме, коли той сам одкриється.
Нарешті, вже як Київ залитий був вишневим білим цвітом, прийшов до нього в номер новий його знайомий, чиновник канцелярії генерал-губернатора Гулак Микола і запитав, чи він не хоче скласти йому компанію і завітати разом із ним до Костомарова, який живе тут недалечке. Звичайно, він погодився. Відклав роботу мовчки й став одягатися.
— О, геть забув, тобі привіт, Тарасе, від Білозерського! — згадав Гулак. — Вас познайомив колись Куліш.
— Спасибі. Я пригадую його лице…