— Тарасе, люди ж!.. Що вони тепер про нас подумають…
— Де люди, де? — спинився на мить Тарас. — Це все пани та підпанки!..
Який тепер світ настав,
Що брат сестри не впізнав!
“Ходім, сестро, горою,
Розсіємось травою,
Ходім, сестро, степами,
Розсіємось цвітами!..”
Ввійшли за вал у місто, і Костомаров не знав, куди подітися.
— Прошу тебе, не треба, угомонись… — просив тремтячим голосом.
— Коли-то ще вони почують путящу пісню! — гукнув Тарас. І пожалів товариша — не став співати далі. — Ось бач, до чого ми дожилися: у Києві козацька пісня — вже щось чуже, химерне й непристойне!
— На все свій час і місце. Співай собі на самоті або в малій компанії, як є охота…
— Дякую, — вклонився низько йому Тарас. І знов наїжився: — А може, я сьогодні співати хочу на цілий світ!
— З якої речі?
— Може, я стрів своє кохання, свою єдину, суджену!
Професор аж зупинився, вражений.
— І хто ж вона? — спитав, неначе чогось злякавшись. — Не з інституту[11] часом? Звуть не Аліною?
— Не знаю… Я ще не розпитав.
— І вже “єдина, суджена”? Тарасе, ти ж не гімназист…
— Вони приїхали на прощу в Лавру… Знаєш, який у неї голос!..
— Співає гарно?
— Мабуть… Я ще не чув… Вона сказала “мамо!” — й мені весь світ немовби перемінився, все ожило, засяяло з душі, зсередини… Дерева, люди, квіти, каміння навіть!..
— Ти закохався справді, — сказав суворо Костомаров.— Якого ж роду, звідки твоя Джульєтта?
Тарас стенув плечима.
— Сьогодні з нею бачитимусь, то запитаю.
— Вона хоча б уміє читать, писать? Тобі потрібна жінка освічена, розумна, гарна і показна, достойна твого таланту.
— Мені потрібно тільки оте дівча! — схопив Тарас за плечі друга й крутнув довкола себе. — Хочеш, я покажу її тобі?
— Нехай колись… Я від'їжджаю завтра.
— Куди?
— В Одесу.
— Бідний! Ти цілий місяць, чи навіть два, не бачитимеш цього земного дива!..
—Та якось уже побуду, переживу… — всміхнувся. — Ти хоч зажди мене з весіллям.
— Будеш моїм боярином!
— То я піду замовлю фрак… — примружився.
— А котра вже?
— Дванадцята.
— Мені пора. Прощай, Миколо! — чмокнув у щоку друга й притьмом побіг додому, щоб одягтись і взяти портфель з малюнками.
До Лаври від Хрещатика шлях не близький, та він його пролинув на дужих крилах щастя. І тільки тут, біля друкарні лаврської, де мав на них чекати, відчув якусь тривогу. Може, була то просто втома (зранку ж бо на ногах!) чи звичайнісінький в ділах любовних острах, що станеться якась пригода, й вона на віки вічні!.. Сидів на тій же лавочці й вслухався в шурхіт кроків, примушуючи себе не бігти на кожен з них. День був буденний, і перехожі траплялись рідко… Він би впізнав одразу милу її ходу!..
Зітхнув, згадавши свою недавню зустріч із Костомаровим, і стало прикро. Нащо сказав йому про дівчину?.. Тепер її немає…
Одкрив портфель, дістав малюнок, де на переднім плані були вони обоє і він, в солом'яному брилі…
— О, ви вже тут! — почулось.
Схопився з лавки:
— Здрастуйте…
— Ви точний! Ми затрималися, бо стріли тут знайомих…
Чув і не чув, як щебетала мати, — очей не зводив з дівчини, яка йому сьогодні здалася ще чарівнішою. Вона всміхалась стиха, немовби в ній світило маленьке сонце…
— Певно, це той малюнок?
Мовчки віддав папір.
— Чудово! Ви справжній маляр. Донечко, поглянь: це ми з тобою, а це Тиміш!..
— Тарас, — поправив її, всміхнувшись.
— Так, так… Ви знаєте, мені біда з іменнями! Оце знайомих стріли — а я забула чисто, хто з них Марія Павлівна, а хто Одарка Гнатівна… То скільки вам, Тимоше, за цей малюнок?
— Мамо, вони — Тарас, — сказала дзвінко дівчина й звела на нього очі, мов вибачаючись.
— Ніскільки. Це на спомин…
— Спасибі! Дома будемо з приємним сумом згадувати і Лавру, й сад, і вас, Тимоше…
— Мамо!..
— Ой, вибачте!
— Нічого. Ви поволі запам'ятаєте…
— Поїду й геть забуду, — призналась щиро жінка.
— Я нагадаю… Кажуть, гора з горою тільки…
— Та прошу, прошу! Будете в нас на Волині…
— Буду. Робота в мене — їздити і малювати всяку старовину.
— Це ж, мабуть, так цікаво! — сплеснула в долоні дівчина. — Я теж люблю мандрівки…
— У мене вся, — пишаючись, сказала мати. — Я кожне літо прагну кудись поїхати.
— Ви, мамо, у нас — мов дяк вандровний, — всміхнулась дівчина.
— І ти туди! — вдала ображену. — Це мій старий мене так дражнить, — мовила вже до Тараса. — Вибачте, нам треба йти. Ще хочемо відвідать Братський монастир. А завтра вже додому…
— Дозвольте вас супроводжувати, — схопився, як потопаючий за соломинку.
— Прошу! Ми будемо вам дуже вдячні.
На виході біля воріт на них чекала Марія Павлівна, а чи Одарка Гнатівна, з двома онуками, й уся ватага рушила на прощу в Братський монастир. Спочатку йшли юрбою, купно, потім малі рвонули клусом, за ними — бабця з матір'ю, вгамовуючи тих пострибунчиків, і геть позаду, раді такій нагоді, брели Тарас із дівчиною. Точніше, він був радий. А що було на мислі в неї, ніхто не знав. Віч-на-віч з милою він раптом зовсім зніяковів, не смів спитати навіть, як звуть її. Це ж треба, щоб він забув! А може, вона йому, знайомлячись, і не сказала свого імення?.. Бридко було самому бачити чи відчувати себе таким макухою, а що вже їй… Зиркнув краєчком ока й зустрів її сполоханий, цікавий погляд.
— А де ви вчилися так малювати, у маляра? — спитала раптом дівчина.
— У Петербурзі, — радо сказав Тарас і мов прийшов до тями. — А маляри не бачили у мене жодних здібностей. Один, узявши руку, по ній прорік, що я не здатний навіть до шевства, бондарства та будь-якого ремесла!
— І ви йому повірили?
— Як бачите, псую папір і досі.
— Я теж сама роблю малюнки для рушників та сорочок… — призналась тихо дівчина і зашарілася, чим стала ще милішою.
На спуску з саду вже на Поділ, коли Тарас розказував, як в Академії вони умкнули гусака, щоб змалювати з нього розкішні крила янголові, назустріч виринув із чагарів Чужбинський. Вклонившись, він зійшов із стежки, щоб дати їм дорогу.
— Куди це ти прямуєш? — спитав Тарас.
— У Лавру.
— А ми ось з Лаври в Братський.
І розійшлись.
— Мій приятель, — сказав невдовзі дівчині. — Наймаємо одну квартиру…
— Звідки ж ви?
— Моє село аж біля Звенигородки.
— Й велике у вас село?
— Чимале.
— А в нас сільце маленьке, дворів на тридцять, — журно сказала дівчина. — Щоправда, є і поле, й ліс, і луки, й на річці млин…
Тарас уже зібрався сказати щось колюче, як вгледів матір дівчини. Вона сама стояла під бузиною; вуаль була опущена, мов забороло…
— Здається, ви казали, що ви Шевченко? — мовила, коли вони наблизилися.
— Казав. А що?
— “Кобзар” — це ваша книжка? І “Гайдамаки”?
— Грішний, — всміхнувся їй.
— Сам бог послав нам, доню, Марію Павлівну, — взяла за руку дівчину.
— Таж, мамо…
— Ти забула, що вже заручена? — спитала жорстко.
— Мамо!..
— Я ж не якийсь там… В мене серйозні, мамо, наміри…
Не обізвалась більше. Пішла униз і доньку, немов козу, теж потягла з собою.
Побіг слідом. Спинився… З гущавини ще раз почулось: , “Мамо!..” — і все затихло… Вечір, — мов десь чекав нагоди, — наліг ураз, наповнив пречисту чашу світу густим, мов дьоготь, мороком…
Сів на траву й сховав лице в долоні…
…Час добре гоїть рани; душевні теж. Та ще коли є мила серцю праця і молоді стрімкі літа!..
Минало красне літо, а до мети наблизилися, вважай, лише на комариний ніс. Малюнки, начерки й розкопування могили Переп'ятихи, звичайно, речі потрібні вельми, та що до них нещасним, що спини гнуть на клятім панськім полі й спливають болем, кров'ю під канчуками!..